Не заздріть хуторянам

На міському ринку покупець торгується за бурячки з жіночкою із села. Зрештою, сходяться в ціні, хоча городянин і зауважує: «Ото добре хуторянам — купаються у грошах, наче вареники в маслі»... У відповідь селянка показує покупцеві свої порепані від роботи руки. За цим діалогом стежать інші відвідувачі ринку, стаючи на бік селянки: мовляв, цілими днями гне спину в полі, а у вихідні, щоб виживати, змушена їхати в місто з вирощеним — навіть не відпочиває бідолага...

Не заздріть хуторянам, яким в усі часи було нелегко. Скажімо, на Поліссі у 30-х роках минулого століття вони терпіли економічні та політичні утиски з боку польських осадників. Ті, хто вистояв, згодом постали перед вибором: або ставати колгоспниками, або їхати до Сибіру. Пізніше хуторян-колгоспників насильно переселяли на центральні колгоспні садиби. То лише у Прибалтиці до кожного хутора прокладали асфальтівку та лінію електропередач. А в нас оборювали господарства «під гузир», знищували під’їзди до них, викорчовували сади. У 70-ті в такий спосіб було знищено багато садиб — двори заросли бур’янами.

А як нині живуть на колишніх відрубках? Виявляється, не краще. Щоправда, ніхто не відбирає землі, не корчує садки. Розводь худобу, птицю, бджіл, рибу. Але тепер хуторянин уже не той, як колись, та й залишений сам на сам зі своїми клопотами. Переважно це люди похилого віку, спрацьовані, хворобливі. Має пенсіонер гектар, а то й більше землі, та нічим її обробляти. Де взяти гроші на міні-тракторець чи молотарку? Вся надія на конячку, власні руки, підмогу дітей (онуків)-«суботників». Та й не кожен може тримати конячку, бо для неї треба сіна припасти, вівса тощо.

Подружжя Галина і Петро Самолюк мешкає на хуторі поблизу села Голичівка Корецького району. Щоправда, під загальний хутірський стандарт вони не підходять, бо ще не пенсійного віку. І все-таки Самолюкам, щоб вижити, вивести в люди трьох дітей, потрібно працювати до сьомого поту. Ось що розповіла Галина Самолюк:

— Улітку мій Петро прокидається о четвертій ранку, їде кіньми в недалечкий ліс, косить траву на зелений корм і сіно. Я тим часом пораю чимале господарство. «Впрягли» до роботи і двох синів, один із яких ще школяр. Навіть у маленької Оленки є коло своїх обов’язків. Маємо два гектари поля, де також треба попотіти, щоб на піску щось вродило. Вирощуємо зернові, картоплю, овочі, коренеплоди. А ще треба викроїти час для заготівлі дров на зиму, ремонту хати і надвірних будівель. День проходить у клопотах. Лягаємо спати пізненько.

— Ми працюємо з ранку до ночі, а продати вирощене — проблема з проблем, — продовжує господиня. — Ніби заводам потрібне молоко, та в селі ніхто не заготовляє його, як і м’ясо, картоплю, городину. Тож мусимо щосуботи лишки вирощеного везти на ринок до райцентру. Там продаємо також поросят, гусей, молодняк ВРХ. Не завжди виручені кошти покривають затрати. Та ще й скільки праці треба докласти! А якщо врахувати, що потрібно насіння, добрива, реманент купити, то не так уже й багато коштів залишається в нашій калитці.

— То чи варто так жили рвати? — запитую в Галини Самолюк.

— А куди подітися? Роботи не знайдеш, бо місцеве господарство наказало довго жити, в райцентрі безробітних городян і без нас вистачає, — відповідає жінка. — Та й, щиро кажучи, наша хліборобська натура не може спокійно миритися з тим, щоб гуляла земля, щоб у хліві не було «хвоста».