У шахтарському містечку Українськ з’явилися перші п’ятдесят сімей переселенців з усіх куточків країни

Своєю назвою й появою місто зобов’язане шахті «Україна», спорудженій тут у 60-х роках минулого століття. На новобудову з’їжджалися робітники з усього Радянського Союзу. Сьогодні місто знову приймає переселенців. Влітку цього року міський голова Віталій Нешин через телебачення кинув заклик до мешканців інших областей: мовляв, запрошуємо на постійне місце проживання. Безкоштовними квартирами й роботою влада пообіцяла забезпечити.

Кожна п’ята квартира — порожня

Десять років тому, коли зарплата вугільникам хронічно не виплачувалася, із Українська масово виїздили мешканці — на заробітки. Зокрема, за кордон. Сьогодні в місті налічується 1180 порожніх квартир — кожна п’ята. Переважна більшість їх пограбована — як самими власниками (за принципом: «моя квартира, що хочу, те й роблю»), так і їхніми знайомими чи зовсім незнайомими — бомжами. Труби, батареї й плити здавалися на брухт, виносилися умивальники і ванни, зрізалися дроти. Мати в під’їзді таку «нехорошу» квартиру — невелике задоволення: сусіди скаржаться на те, що їх постійно заливає водою, засмічується каналізація, у вибитих вікнах і дверях гуляють протяги. Одним словом, є всі прикмети «депресивного» міста.

— До того ж, — пояснює міський голова, — населення почало різко скорочуватися. Відбувається так звана «оптимізація» соціальної сфери. Із семи дитсадочків закрили п’ять, із чотирьох шкіл — дві. Навіть ішлося про ліквідацію лікарні. Тоді, може, взагалі місто закрити? Порадилися ми з керівниками підприємств — директорами шахти, збагачувальної фабрики, комунальниками — і вирішили запросити до нас людей. Адже робочих рук не вистачає. А працюватиме шахта — житиме і місто.

«Опалення немає, а ремонт — за ваш рахунок»

Після кількох оголошень по телеканалах до Українська потягнулися люди. З Івано-Франківської, Львівської, Сумської, Київської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Луганської областей, із Криму. Кількість зацікавлених перевищувала півтори сотні сімей. Різні причини спонукали людей шукати нового місця. Хтось не може в селі знайти роботи, хтось потерпає без квартири або тулиться з родиною в одній кімнатці. Іноді батьки залишали у кращих умовах дітей, а самі вирішували переїхати до Українська.

— Переважна більшість переселенців — молоді сім’ї з двома-трьома дітьми, — відзначив Віталій Нешин. — Пенсіонерів десь п’ять-десять відсотків. Звичайно, з нашого боку треба було виявити максимальну терплячість. Проводили збори за зборами, на яких розповідали про місто, допомагали з роботою. Спасибі місцевим жителям, хоча вони й по-різному поставилися до новачків. Одні зловтішалися, а інші допомагали розвантажувати меблі, знаходити житло, підказували, де розшукати господаря покинутої квартири.

Представники міської влади чесно попередили потенційних переселенців: централізованого опалення в місті практично немає з 1999 року, а ремонт доведеться робити за власні кошти. Приїжджі самі обирали собі житло, переглянувши кілька варіантів. У квартирах були вибиті шибки, зрізані дроти, текли труби. Після такого огляду кількість охочих різко зменшилася. Але 49 сімей таки вирішили переїхати до Українська. Влада підбадьорювала тим, що місто поступово газифікується: дві котельні вже переведено на газ. Адже раніше всі котельні були вугільними. Паливо, яке там використовується, дотепники називають «земля Донбасу», бо в ньому більше породи, ніж вугілля.

Переселенка Людмила раніше з чоловіком і дочкою жила в Херсонській області, потім — в Артемівську разом із батьками. У новій квартирі встигли облаштувати дві кімнати, на черзі — кухня, ванна, коридор. Неприємною несподіванкою стало те, що після дощів потік дах у будинку і зіпсувалися свіжі шпалери. Жінка обурюється, що в ЖЕКу мешканцям запропонували самим придбати шифер і самим покласти. Разом із тим моя співрозмовниця загалом задоволена змінами в житті.

— Ми з чоловіком влаштувалися на роботу на кондитерську фірму в Донецьку. Важко, зміни по 12 годин, але подобається. Ми роботящі, в селі жили. А друзів скільки тут знайшли! Варто відзначити, що всі люди дуже гостинні. Коли ми шукали квартиру, нам пропонували: залишайтеся у нас на ніч, поїжте, мовляв, чого ви витрачатимете гроші на поїздки. Ми щойно взяли квартиру, спали на підлозі, меблі ще не перевезли. Нам сусіди ліжко принесли, допомагали в усьому. І води нагору дадуть, і інструмент.

Дочка Людмили, десятикласниця Оля, вважає, що «місто нормальне, але ввечері сама не погуляєш: багато поганих людей».

35-річна Світлана із Запорізької області за сільською звичкою відчиняє двері, не питаючи: «Хто там?» Минув лише тиждень, як вона переїхала разом із дітьми до Українська. Чоловік влаштувався тут раніше і тепер працює електромонтером. Про донецьке містечко дізналися від сусідів: ті подивилися передачу по телевізору і розповіли, що міський голова запрошував на нове місце проживання.

— Я подзвонила сюди, — згадує Світлана, — вони сказали, що роздають квартири. Кажу чоловікові: «Давай поїдемо, подивимося, чого в житті не трапляється.» У нашому селі радгосп розвалився, роботи немає. Чоловік спочатку не хотів: мовляв, тільки в мишоловці безплатний сир буває. Але таки приїхали сюди, подивилися, взяли квартиру. Містечко мені сподобалося: малесеньке, немає гамору — трамваїв, тролейбусів. Я міста великі не люблю, і ліфти не люблю. Під’їзд чистий, охайний. Сусіди — пенсіонери, гарні люди. Прийняли нас добре.

Жінка зізнається, що важко звикає до нового місця. Навіть її улюблені квіти, які перевезла із села, хворіють у незвичному оточенні. Зате старшому сину, дев’ятикласникові Сергію, в новій школі сподобалося. А молодший, п’ятирічний Сашко, в захваті від того, що ходив кататися на каруселі.

— Квартира взагалі була «убита», — розповідає про перші враження моя співрозмовниця. — Нічого не було. Труби, унітаз розбитий. Одна ванна. І то її бажано замінити. Шпалери, шпаклівку, цемент — усе самі купували. Шибок не було у вікнах. Чимось сусіди допомагали: хто скло принесе, хто ще щось.

Аналогічну картину — «ремонт у повному розпалі» — довелося спостерігати і в інших помешканнях, де оселилися «нові українці».

— Ми приїхали сюди назавжди! — емоційно запевняє Розалія з Донецька. Після розлучення вона залишилася з дорослим сином у гуртожитку і тепер рада окремому житлу. — Ми не збираємося звідси йти, що б нам не розповідали. Це моя квартира, і я намагаюся зробити те, що я хочу. Можливо, не дуже швидко виходить. Але мені подобається це місто і подобається його керівництво. До міського голови я можу щопонеділка і щочетверга прийти і повирішувати питання. І він справді їх вирішує. Це наше місто, і ми його не проміняємо.

Подорожчали квартири й будматеріали

Після прибуття перших новоселів в Українську подорожчали квартири й матеріали для ремонту. Адже такого ремонтного буму в місті давно не було. І ще один момент, який подобається не всім: передані в користування квартири не підлягають приватизації, їх неможливо продати чи заповісти.

Сподівання влади на те, що приїдуть переважно молоді сім’ї з дітьми, здійснилися. В одній з родин днями народився первісток, ще в кількох очікують поповнення. Шахтар-пенсіонер Анатолій Ковальов схвально ставиться до ідеї переселення: «Нехай приїздять, заселяються і живуть. Виживуть — то виживуть, ні — то ні. Якщо на роботу влаштуються, буде нормальне життя. От хоч би на шахту працювати йшли».

Однак надії на те, що більшість чоловіків влаштуються на шахту, не справдилися — таких виявилося лише четверо. Хоча міський голова задоволений: нарешті змогли знайти екскаваторника, газозварника та електрика для комунальних служб. У місті вважають, що потрібна державна програма, яка б допомагала цілим сім’ям почати життя на новому місці. «Для нашого міста важливо, щоб жила і працювала шахта, — відзначає Віталій Нешин. — Тому державні кошти повинні витрачатися на підвищення престижу гірницької праці, щоб на шахту прагнула йти молодь, щоб вугільне підприємство мало майбутнє. Адже це майбутнє і нашого міста».

Порожніх квартир в Українську ще вистачає. Найбільшою проблемою є приватизоване, але покинуте житло. Міська влада намагалася повернути такі квартири, в яких залишилися самі стіни і стеля, до комунальної власності. Однак поки що суд вважає право приватної власності непорушним. Тим часом борги з квартплати, за воду тощо зростають, і спитати за це немає з кого. В Українську вважають за необхідне внести зміни до законодавства — для того, щоб право на приватну власність одних не заважало іншим, змушеним потерпати від сусідства з «убитою» квартирою. Тож новачкам, які не покладаючи рук облаштовують покинуте житло, в Українську раді. «Які ж вони переселенці, — заперечує міський голова. — Вони — нові повноправні мешканці міста».