Народна мудрість стверджує: громада — велика сила. Недаремно «гуртом і батька легко бити». Треба визнати, що таким «батьком» у наш час найчастіше є селищний чи сільський голова. У цьому в мене не раз була можливість переконатися відтоді, як жителі Рокитного обрали мене селищним головою. Бо, на жаль, деклароване право самоврядності надто часто вступає в конфлікт із можливостями, які ще й повсякчас урізаються. Нещодавно мені вдалося побувати у складі делегації представників місцевого самоврядування у наших сусідів — поляків.

Ми знайомилися з роботою тамтешніх самоврядних органів. Побачене й почуте вразило. Бо тут не на словах, а на ділі передали владу органам місцевого самоврядування. У сусідів чітко розподілили функції й обов’язки, а делеговані державою повноваження фінансуються безпосередньо з державного бюджету. Цим унеможливили ситуацію, коли один киває на другого, а потерпають люди, бо проблеми не вирішуються роками. Приміром, заклади освіти, медицини, культури у Польщі на рівні сільських громад (гмін) утримуються за рахунок цільових коштів, які надходять із Варшави. Потреба в них обґрунтовується на місцях, а пропозиції подаються догори. А органи місцевого самоврядування фінансують із власних бюджетів розвиток комунального господарства, благоустрій населених пунктів, утримують муніципальну поліцію, вирішують інші питання життєдіяльності громади. А що робиться в нас? Візьмемо для прикладу ситуацію у комунальному господарстві. Його проблеми, у тому числі фінансові, переклали на плечі місцевих рад. Зокрема, відповідно до постанови Кабінету Міністрів ми маємо компенсувати різницю між рівнем тарифів і фактичними витратами на надання послуг. А за нинішньої бюджетної політики це зробити фактично неможливо. Наприклад, Рокитнянська селищна рада за дев’ять місяців виконала бюджет на 114 відсотків. Тому певну компенсацію комунальникам вдалося надати. Але як виконати заплановані обсяги робіт із ремонту покрівель на житлових будинках? Як «латати» решту «дірок», якщо державна влада від фінансування цих проблем самоусунулася? Понад те, не виділяє у повному обсязі коштів навіть на делеговані повноваження. От і виходить, що вся відповідальність за стрибки цін на енергоносії, підвищення заробітної плати, яка «з’їдає» майже весь бюджет, перекладається на «низи». У Польщі такого бути не може. Там відповідальність не перекладають на плечі інших, а ділять пропорційно до владних повноважень. Чимало надій я та мої колеги покладали на запропоновану адміністративно-територіальну реформу. Погоджуюся: зопалу її проводити не можна. У Польщі вона здійснювалася поетапно. Спершу — на рівні місцевих громад, потім — повітів, врешті дійшла черга і до воєводств. Проте навіть через 15 років після заснування самоврядних гмін тут ще є проблеми. Наприклад, окремі з них поки що не можуть обходитися без державних дотацій. Але над вирішенням проблем працюють тут спільно й органи державної влади, й місцеві громади. А як розвивалися події в Україні? Погаласували, у когось вселили надію, когось налякали тим, що може залишитися без роботи, і на цьому заспокоїлися. А реформа таки потрібна. Скажімо, у районі проживає 37 тисяч населення, а в Рокитному — 13 тисяч, тобто кожен третій. В апараті районної державної адміністрації трудиться понад 50 осіб, а в міськраді — разом зі мною 7 чоловік. Водночас рівень бюджетного забезпечення місцевого самоврядування (в євро на душу населення) у Швеції — 2500, Польщі — 1000, в Україні — трохи більше 100. А тепер стосовно окремих регіонів: Київ — понад 400, Хмельницький — 20, Костянтинів (районний центр на Хмельниччині) — 8, Рокитне — 150, але не євро, а гривень. Висновок напрошується сам: повнота відповідальності — у повноті влади. А влада, зокрема самоврядна, неможлива без фінансового, майнового забезпечення. А тому варто не вигадувати велосипед, а надати місцевим та регіональним громадам можливість вирішувати свої справи самостійно.

Андрій КОВАЛЕНКО, селищний голова.

Рокитне

Київської області.