УКРАЇНА—СХІД—ЗАХІД: Криза великих понять

— Ситуація з «політичним каламбуром», про що ми вже якось говорили на цих сторінках, з передвиборного відрізка часу чітко перемістилася в робочий. Заполітизоване населення не може розібратися в ситуації. Соціологія свідчить: сьогодні тільки 14 відсотків мешканців України вважає, що в державі все робиться правильно. Інші — збентежені. Міжнародний імідж України погіршується. З корупції з 87 місця у світі, аж ніяк не почесного, перемістилися на 99-те. У рейтингу конкурентоспроможності з 68 опустилися на 78 місце. За рівнем розвитку технологій Україна — на 83 місці у світі. Лише за півтора року спорів і з’ясування стосунків. Є на те об’єктивні причини. Країна в стадії переходу від президентської форми правління до парламентсько-президентської. Ставку робимо на місцеве самоврядування, а регіони до такого переходу не готові. Але головне полягає в тому, що влада серйозно не готує країну до такого переходу. У політиків немає єдності. Немає загальної думки навіть з одного напряму, не кажучи про фундаментальні питання. Лідери вочевидь не можуть у них розібратися.

— Гірше, що їх наче й зовсім немає, цих фундаментальних питань.

— Тому населення почувається в небезпеці, намагаючись усвідомити, що відбувається з країною, ще недавно багатою і відносно благополучною. Адже обіцяли облаштувати її набагато краще. Замість цього летимо під укіс. От і чешемо потилиці, а що в майбутньому? Що може бути природніше за це? Є діти, є Батьківщина, яку нас закликають невтомно любити. Люди збентежені. Обіцянок багато, результату — жодного. Але політики на це не зважають. Вони гнуть своє — ЄС, НАТО, диктат української мови, всупереч загальносвітовим нормам, «голодомор». Це, з’ясовується, головне, за очевидної і давно передбачуваної геополітичної невизначеності країни. За шокової терапії в політиці. На тлі нескінченного пошуку приводів для з’ясовування відносин. Типовий сплеск групового егоїзму. Візьмімо, приміром, висловлювання про сто днів уряду В. Януковича. 100 днів. Що це за подія така? В. Явлінський обіцяв усе за п’ятсот у Росії облаштувати. А скільки років уже минуло? Чому в усьому винен тільки цей Кабінет, якому в спадок від попередників дістався віз проблем, коли від потрясінь потерпає увесь світ. З приводу цін, зокрема. Чому забули про те, що було в країні півтора року тому? Лукавимо, зводячи все тільки до 100 днів? Шукаємо приводи для зведення рахунків — за власні прорахунки і провали? За невміння повернути ситуацію так, як потребує країна.

— Та ще й очки на цьому заробляємо.

— Але чому тоді не бачимо, скільки сил за сто днів витрачено на формування бюджету, його ув’язування? За крайньої убогості коштів, ресурсів. І в обстановці шаленого цькування. Це вже завоювання, і чимале. Чому не бачимо, що урядові за короткий період часу вдалося-таки вибудувати бюджетну лінію на відтворювальних принципах? Чому не бачимо в ній напрямів на приплив капіталу, модернізацію та економічне зростання? Бюджет зорієнтовано на перспективу. Виходить, не все так вже і безнадійно з цими сумнозвісними днями.

Проте навіть таку суто економічну категорію, як конкурентоспроможність, намагаємося трактувати за якимись національними ознаками. Бо вже живемо в такому замкненому просторі, що загальносвітових тенденцій не бачимо. Не хочемо бачити. Вільно або мимоволі, але відгородилися від усіх. Тріумфує ідеологія національного тину. Заради того, щоб за будь-яку ціну прорватися в євроспільноту. Але чому тоді завжди забуваємо про головну істину, що політика країни може бути тільки економічною? Немає іншої, бути не може. Економічний інтерес визначає у світі все. Тому й одне з головних умов входження до СОТ — здатність вписатися в глобальну конкурентоспроможність. А ми намагаємося будувати Європу всередині самої себе. Виходить погано. Точніше, зовсім нічого не виходить.

— «С твоей претензией — с Европой Идти и в уровень стоять...»? Аполлон Григор’єв помітив це щодо Петербурга. Тепер і Києва?

— І на кого спиратися на шляху глобальної конкурентоспроможності? На Францію, Німеччину? Але центри глобального економічного зростання зміщуються до Росії, Індії, Китаю, Бразилії (БРІК). Саме тому Європа змушена була піти шляхом кооперації. Економічне зростання в країнах БРІК — у межах 7—15 відсотків. Експортне (для орієнтації) — 22 відсотки, інфляція — 2—4 відсотки, інвестиції — 20—30 відсотків на рік. До 2025 р. економіка цих держав сягне 50 відсотків обсягу економіки США, Британії, Німеччини, Франції, Італії, Японії разом узятих. От чому як вкрай важливу потрібно оцінити діяльність нинішнього Кабінету на формування бюджету в системі накопичення — з розрахунком на модернізацію. Так чинять усі провідні країни. А опозиція кричить — усе неправильно! Але в неї було в руках усе державне керування, чому тоді кризу не було зупинено?

Ми демонстративно не зважаємо на успіхи Кабінету Міністрів в останні 100 днів. Чому не бачимо, що почалася відмова від популістських тенденцій в економіці і від політичної кон’юнктури? Уряд ціною величезних зусиль намагається будувати модель стратегічного зростання країни, і саме економічними методами. Ринковими. Він змушений був повернутися до такого підходу, тому що політична романтика виявилася зовсім марною. Скільки років працювали не на економічне зростання, не на зростання добробуту країни в конкретних умовах, а проїдали створене за колишні роки, у тому числі самі джерела добробуту. І в такий спосіб опинилися на порозі або повної катастрофи, або чергового сходження з історичної гонки. Для міркувань часу немає. Тягар рішень дістався нинішньому Кабінетові. В умовах, коли бюджет порожній, коли заборгованості величезні, коли не можемо знайти, куди вони поділися, ці п’ять мільярдів, що обіцяли за проданий металургійний комбінат. Хіба кабінет Януковича гроші розтратив? І кінців не знайти.

— Україна сама собі обрізає інвестиційні потоки?

— Це видно неозброєним оком, і робиться це обрізання власною опозицією. Другий важливий момент, на якому зациклилися критики, — 130 доларів за газ. Дорого, мовляв, «при нас» було нижче і може бути нижче! Але чому не зауважуємо, що ситуація змінилася і в світі, і в Росії, і в наших з нею відносинах? Хіба Кабінет В. Януковича підвів до порога, коли реально ціна могла б виявитися вдвічі вищою цих самих 130, що загрожувало колапсом усієї нашої економіки. Але саме під Кабінет В. Януковича визначили ціну майже вдвічі нижчу, ніж країнам, що нас оточують. Навіть прямі союзники Росії не мають такої ціни. Але ми цього не бачимо. Юлія Володимирівна з пафосом нагадує, що «от у неї було», і вимагає ціну 50 доларів, закликаючи жити уявленнями вчорашнього дня. Тепер і цін таких у світі немає. Ринковий простір диктує умови —Росія користується кон’юнктурою. Це — її право.

І наслідок об’єктивних процесів на світовому ринку. Так, ціни в нас падали, тому що вони падали і на світовому ринку. І «серцеві орієнтири» тут ні до чого. Поповзли індекси вгору, і українська економічна система відреагувала на зростання. Незалежно від того, хто при владі. Наше опозиційне крило занадто багато заслуг приписує собі. А їх нема, цих заслуг. Нічим пишатися, за великим рахунком. Сама Юлія Володимирівна дуже добре це розуміє. Але важко відмовити собі в демарші на публіку? Пристрасті, образи... Якщо б нині для України було лише 180 доларів за газ (а не 230 дол., як у Грузії), ми автоматично втратили б усі головні галузі. І довіру населення до будь-якої влади! Нинішня газова ціна — не заслуга переговорників, не наслідок їхнього таланту переконання і компромісу. Це позиція Росії, якій, зокрема, не вигідний обвал українського економічного сектору. І вона на нього не йде, закономірно використовуючи ситуацію у власних інтересах. А ми цілимо в колію політичних образ, доведених до пропагандистського абсурду. У Росії в руках — суто ринковий важіль і реальна сьогоднішня ситуація. І вона діє за ринковими методами. Ми в цій нинішній ситуації втратили б і металургійну галузь, і хімічну, і енергетичну. А у скільки разів піднялися б ціни на комунальні послуги? Витримали б такий удар, якби уряд В. Януковича, його парламентська більшість не одержала підтримки в Москві? Країна уникла колосального шоку та потрясіння. І глибокої кризи. Але опозиція наче й не бачить, що розв’язано одну з головних проблем дня.

— Хоча б за тимчасовим варіантом. Довгострокової бази під цим рішенням теж немає. І, судячи з дій опозиції, поки що не передбачається, бо всі її кроки спрямовані на конфронтацію, на спроби диктату в проштовхуванні «своїх» рішень, на фактичне закріплення протистояння груп населення.

— Хіба така опозиція потрібна країні? Ви чуєте, що вона привселюдно каже про главу виконавчої влади: у Януковича немає інтелекту, Янукович не навчився рахувати до трьох, мафія Януковича, в уряді Януковича — бандити. Увімкніть телебачення. От вам і закон про опозиції. Юлія Володимирівна охоче підтримує цю лінію. Це не що інше, як катастрофа великих понять — про Батьківщину, народ і їх реальне збереження. В пошуках об’єднуючої національної ідеї ми примудрилися забути про найважливіші категорії життя. За великим рахунком, ця ідея зводиться до того, щоб народ жив гідно, — хоча б на рівні мінімальних стандартів, не кажучи про європейські. Хоча й у омріяній Європі люди живуть не скрізь однаково. Щоб зберегти солідарність нації, народу. А на практиці саме опозиція старанно розводить його в сторони, підсилює лінії розколу, і без того вже глибокі. З допомогою своєї опозиції ми рухаємося до двох Україн.

— Щонайменше, але вже й дві не виходить.

— Ще один серйозний конфлікт усередині країни — і вона розділиться. І тоді її в нинішнє поки що ціле вже не зібрати. В Україні вже нема, напевно, жодної мислячої людини, яка би цією реальністю не була стурбована. Проте вектори внутрішньої і зовнішньої політики не змінюються. На них наполягає гучноголоса опозиція, на них, на жаль, спирається Президент. Саме з цієї причини авторитет і можливості президентської форми правління повільно, але впевнено сповзають до лише почесного представництва.

За цих умов важлива теза

О. Солженіцина, яка нагадує, що в сучасних геополітичних і майнових іграх головне — зберегти народ. Росія всерйоз замислилася про це. В Україні ситуація гірша. Проста істина. Але саме нескладні поняття часто стають недоступними ні розумінню, ні практичній дії. Хто в нас, в Україні, думає всерйоз і з усією відповідальністю? Фразерства, злості, образ, словесної отрути, поганих висловлювань і таких само рішень — скільки завгодно. Але де раціональне зерно в оцінці ситуації, не кажучи про просування до кращого, де це просування? Коли слухаєш нашого політика з радикалів — мороз по тілу йде. Це тут, у Києві, а що на периферії? Там уже непоодинокі випадки переходу до практичних дій з тупою злістю напереваги. І що має думати периферія з приводу всіх цих «мафій і бандитів» біля державного керма?

— Чи є шанс зупинити політичний безлад у країні? Погляньмо, хоч яка чудова харизма Єльцина, В. Путін прикриває її від ударів. Виконання попередніх умов? Або прагнення до цивілізованої наступності?

— Безперечно, наступності. І послідовне, завзяте формування бази для суто юридичних основ у житті суспільства. А в Україні — тривалий кулачний бій. Такі бої можна й потрібно проводити в період передвиборних кампаній. Там свої правила. У режимі, що програв, продовження бійки має вигляд, м’яко кажучи, недоречний. У тебе були шанси очолити уряд? Були. Не зуміли? Ні. Не з вини ж Януковича. Виборець так вирішив. Мало того, під натиском підтвердив своє рішення. Що ж тепер опускатися до базарного скандалу? Не навчилися мислити великими категоріями і програвати з гідністю? Як у цивілізованій Європі, якій себе нав’язуємо. Як чинять американці? Програв, потиснув руку і пішов готуватися. До нових виборів. У нас — ганебні протистояння, бійки біля трибун, образи — словом і дією. Коли вимовляють зухвалі слова про лідера країни, про главу держави, якого призначила не Юлія Володимирівна, не Ющенко, не Путін, не Євросоюз, навіть не Буш — його вибрав наш народ, це має вигляд свідомої дискредитації влади, свідомого розколу народу, самої країни. Це рівень нашої культури, освіченості. Це удар по Україні, її престижу. По цілісності країни, за великим рахунком. По психології людей, по моральному їхньому здоров’ю. Чи можна країні з такою опозицією рухатися вперед?

— Тому й не рухається. Вже давно. Починаючи з Кравчука, економіка — йде на спад.

— Але раніше хоч говорили про ринкову економіку, а тепер? Адже не випадково в оцінках діяльності уряду вже не чуємо жодного терміна про ринкову економіку, про якісь вектори економічної політики, про умови входження країни до СОТ, про механізми реалізації довгострокових програм суспільно-значущого напряму, про напрями економічного прориву. Ані слова! Тільки бруд, тільки агресивний напад. Це удар насамперед — по основах держави і державності.

Звідси і бажання підключитися до великих геополітичних ігор, щоб через них знайти якусь значущість. Якщо не у власного народу, то хоча б у якихось міжнародних сил. Звідси акцент — на НАТО, на протистояння з Росією, провали в регіональний політиці. На заклання уже віддано ринковий простір, джерела сировинного надходження. І за це ніхто не несе відповідальності — ні в МЗС, ні в Міноборони, ні в команді Президента. Політичні сили всі цю ситуацію розуміють по-своєму. Так само і діють.

— Бачимо, що кабінет Януковича намагається щось робити, але зустрічає запеклий опір.

— Так, парламент і уряд роблять серйозні спроби відновити зруйновані мости в економіці. Але опозиції і її опорні бази — МЗС, Міноборони — всі ці спроби зводять до убогих суджень і примітивних схем, зав’язаних на диктат у країні тільки української мови, на виведення із Криму бази російського Чорноморського флоту, маяки, НАТО... Тому і результату в економіці немає. Звичайно, не ці питання повинні бути актуальними. До речі в Криму вже ходять, і не випадково, чутки, що без Чорноморського флоту Росії Крим від України відпаде дуже швидко. Така велика активність татарських радикалів. Вид на чергове Косово там уже окреслився. Не випадково й Росія сьогодні відкрито заявляє: прийде час, коли Україна звернеться по допомогу до Росії з кримської ситуації. Флот Росії в Криму сьогодні потрібен більше самій Україні. Не розуміємо, що в складному клубку найгостріших міжнародних геополітичних проблем самій Україні Крим не втримати. А з Кримом втратимо вихід до моря. Хоч і кволий, але він єдиний, що дає можливість Україні називати себе державою в російському значенні цього слова. Без моря держава — не держава. Чи це новина для нинішнього українського політичного бомонду? Російський військовий флот у Криму —запорука безпеки насамперед самої України. Росія вже давно мислить океанськими категоріями. Крим для неї —тільки історія. Ще жива, вкрай хвороблива, однак... А для України це проблема статусу держави і її реальної безпеки.

Не до цього треба зводити дискусії з Росією, а до мостів стратегічного партнерства. Вони відомі — наука, енергетика, ВПК, освіта, культура, шляхи, комунікації. І наводити їх потрібно самій Україні, тому що Росія вже звернулася до партнерства не з нами, а з Німеччиною, Китаєм. І Туреччиною (що небезпечно для України не бачити), яка своїми впевненим економічним розвитком і політичною стабільністю послідовно повертає собі ту роль, яку вона вже відігравала у світовій історії. Частину цієї ролі Росія переключила на Україну — за законодавчого закріплення переяславськими радами.

— Із зростанням значення Туреччини як найважливішого геополітичного перехрестя європейської частини континенту Україна цю роль втрачає. І дуже швидко.

— Не випадково товарообіг Туреччини з Росією вже становить 16 мільярдів доларів з тенденцією до очевидного зростання. Це приклад, про які обсяги йдеться і з ким інтегрує свої зусилля Росія. У відповідь на позицію радикальних українських політиків. Усе це в рамках, зазначимо, загального простору — без поділу на «Європу—Азію». Не випадково саме в Туреччини обсяг торгівлі з некомплексуючою об’єднаною Європою досяг 21 мільярда євро. Це для оцінки процесу. Сума вражає. Ми — на підніжці потяга, що рухається до нової світової облаштованості, — висимо, з перспективою зірватися під укіс. А щоб не стати жертвою цих процесів, треба передбачати, оцінювати, брати участь. А не торгуватися за дріб’язок.

Ми не повинні втратити своєї головної переваги —транзитності. А нас до цього підштовхують наші політики. Тому вони і програють, а втрати намагаються відшкодувати грубим нав’язуванням своєї волі. З їхньою допомогою ми втрачаємо головне своє надбання, яке має значення тільки доти, доки на нього може обпертися Росія. І ніхто інший. У власних інтересах, але аж ніяк не наших. Але нам про себе думати потрібно, про свою вигоду. Ціна повної втрати транзитності, а до того йде — через ГУАМи, санітарні кордони, протистояння з Росією, для України буде вкрай велика. Тому і потрібні принципово інші відносини з Росією. І в цьому вкрай зацікавлена євроспільнота, яка ці відносини, на відміну від нас, уже вибудувала. Це — реальність, з якою ми не можемо не рахуватися. Там вже йде взаємна інтеграція з величезними потоками капіталу. З нашим вступом до СОТ слабкість цієї ланки надто відчуватимемо.

— Нічого іншого в умовах нової фактичної руїни не залишається. Бачимо її причини в «голодоморі»? Але і з цією темою все неоднозначно. Адже чомусь ніхто не говорить про божевільну посуху в ті роки — в повній відповідності з циклами Чижевського. З тополь у степу передчасно листя опало, у тріщини чорнозему нога проходила. Але головне в тому лихові — наднамагання місцевих начальників, які мріяли вислужитися перед центральною владою. І те, що навіть у кращі свої роки Україна не була, як стверджують, хлібною житницею Союзу, бо ніколи в своїй історії не виконувала світової норми зерна на людину — тонни. Плюс неймовірні технологічні втрати — під час збирання, транспортування, збереження. Плюс такі само — через пропагандистські низькі ціни на всі хлібопродукти. Плюс політичні прорахунки. Але хіба їх сьогодні мало? З трагедії, складної і неоднозначної за причинами і наслідками, створили політичний жупел.

— Як і з приватизації, можливості якої за специфічним українським варіантом давно вичерпані. І тут давно потрібні зміни в ідеології і чесні підходи. Переконаний, що Фонд державного майна давно треба скасувати. Всі країни через два роки ці свої фонди ліквідували й так само структури приватизації, і забули про це. А ми перетворили його на постійне міністерство, що ніби конкурує з іншими і якому постійно висуваємо плани приватизації, доводячи їх до абсурду. Дії цього відомства сьогодні — зняти останнє яблуко, але ледь не з корінням виривають усю яблуню. Трясуть її так, що здригається вся економіка країни. Скільки можна? План — одержати десять мільярдів з приватизації. Як? І якщо така структура є, ми постійно говоритимемо про приватизації, про реприватизації, про націоналізацію, про щось там іще. І будемо все це впроваджувати в практику економічних відносин, вносячи в них нервозність і сум’яття. Бо, якщо ця махина існує, вона повинна щось робити. Вона і робить, підвищуючи градус чиновницького свавілля. І якщо вона ще так нам потрібна — ця структура, то треба хоча б передати її функції Міністерству економіки. Зрозуміло, що в істотно урізаному варіанті.

Напевно, урядові видніше. Але непотрібність цієї структури відчувається дедалі гостріше. Тільки її скорочення допомогло б зняти безліч проблем. Тим паче, що перед країною сьогодні вже стоять зовсім інші завдання. Держава мусить не брати і продавати, а вводити капітал у високоприбуткові сектори економіки. І формувати гідні фінансові накопичення — для розв’язання проблем відтворення, так само як і соціальних.

Ще проблема. Сьогодні не можна формально ставитися до діяльності регіонів і давно стоїть завдання: навчитися вибудовувати відносини між регіонами і центром, у тому числі з формування бюджету. Механістичні підходи тут неприйнятні. Сам час вимагає визначення критерій оцінок не тільки міністерств, відомств, а також губернаторів, адміністративно-господарських структур на місцях. Скажімо, міністерству, конкретній мерії не бракує фінансів на виконання діяльності. Чому не вистачає? Розібратися складно, тому що досі немає параметрів, за якими оцінюємо їхню діяльність? Так само, як і конкретно губернатора, міністра, мера. Як ці оцінки узгоджувати з бюджетом регіону, з діяльністю конкретних керівників з поліпшення показників якісного стану регіональних галузей? Критерії не розроблені.

— Що має бути в їх основі?

— Для керівників регіонів, зокрема, це може бути річний темп зміни валового регіонального продукту. Як вибудувати цей механізм, як поставити його на наукову основу? Як визначати рівні регіональної дотаційності? Яким повинен бути обсяг інвестицій у основний капітал на одного машканця регіону? Чи темпи зміни надходжень до центрального бюджету податків, зборів на одного мешканця? Приблизно ці показники.

Або яке значення має, скажімо, річний темп зміни протяжності автошляхів міжнародного значення і принципи їх зв’язку з регіональними інтересами...

— Якщо ви знову торкнулися теми шляхів... Я тільки-но закінчив роботу над схемою основних транспортно-інформаційних, як їх називаю, коридорів континенту. У просторово-тимчасовій парадигмі ця схема практично не змінюється. От меридіанна дільниця між Гельсінкі й Петербургом. За російською шляхово-економічною розкладкою ця дільниця одержала назву федеральної траси «Скандинавія». Не так складно побачити, що це частина старого державного шляху Петербург—Київ—Одеса. У давні часи це був добре відомий історикам Угорський сухопутний маршрут — уздовж Дніпра. Коли він став водним, одержав назву Варязького. Або, якщо використовувати літописні визначення, — «із варяг у греки...». А греки ці були там, де сьогодні Туреччина. Прямий шлях із країн Скандинавії до турецького перехрестя Шовкового шляху. Від моря холодного до моря теплого. Замкнута геополітична пара. Закінчена. Ви, як економіст, не можете не бачити, якої величезної сили економічний потенціал закладено в цьому маршруті. І що це означає для сучасної України, якщо й вона свої ресурси і свій інтерес підключить до його реанімації. Нарівні з Росією і країнами Скандинавії, назва яких у перекладі з російської на російську або, якщо хочете, з української на українську означає Нова Скіфія. А стара Скіфія —Україна.

— Ми що, не знали цього чи забули? Ми що, не розуміємо самої суті цього? Адже це — запорука існування держави. А що робить наша наука? Виявляє реальну ситуацію, пропонує, як вийти з глухого кута? Ні. Вона шукає обґрунтування для ідей політичних лідерів, хоча самі ці ідеї часто віддають, як це м’якіше сказати, душком тухлого романтизму. До Європи — так до Європи, у НАТО — так у НАТО. Це не наука. Над наукою не можна стояти з ідеологічним дрюком. Це ще досвід Союзу засвідчив з наочною очевидністю. Але чому його результат можна застосувати до великої могутньої країни, і не можна — до набагато меншої? Суть залишиться тією самою. Наука має бути вільною. А ми її підганяємо під партії, ідеології, кон’юнктуру.

В рамках цих глобалістичних тенденцій про що ми говоримо? Про свою природжену прихильність до Заходу. Свого часу цим відрізнялася цілком самодостатня, розвинена, сильна Югославія. Вона могла стати нейтральною країною і тим самим зберегти цілісність. Як Австрія та інші країни, що не приєдналися, і стати лідером європейського співтовариства. До чого призвели прозахідні амбіції? Жалюгідні недогризки колишньої величі і сили здатні лише на васально-слухняне існування. На жаль, потяг пішов. Амбіції лідерів, починаючи з Й. Тіто, спричинили в країні смуту, тотальне зубожіння, поставили на ній крапку. Аналогія з Україною очевидна, хіба що тимчасова синусоїда не збігається. Але до того все йде. Послідовно і впевнено. Адже ми теж могли мати могутню і прагматичну стратегію виходу з постперебудовних колотнеч, але схем посилення єдності у країні, формування з населення народу і держави як не було шістнадцять років тому, так і не видно в перспективі. Будь-які спроби домогтися цієї єдності зустрічають запеклу відсіч. Не враховують ні історичну реальність, ні думки людей, ні політичну обстановка, ні загальноцивілізаційні процеси. Усього цього в українській політичній тусовці наче й не існує. Ну не підтримує сьогодні більшість населення країни прозахідних настроїв частини політичних лідерів. Соціологічні опитування свідчать, що навіть сьогодні, під тиском колосального пресингу, 60 відсотків населення не підтримує ідею вступу України в НАТО. Невже це недостатній відсоток, щоб відкоригувати курс української політики?

— Політики агресивної меншості?

— Цієї політики, що давно стала для України звичною, не розуміє і не хоче розуміти народ, його більшість. Він не хоче, а ми намагаємося переконати його, що це дуже важливо. А він не переконується, тому що на прикладах власної історії, того, що відбувається в інших державах, бачить, що ні до чого доброго такі дії не приведуть. І не приводять, тому навіть на інтуїтивному рівні згоду на політичні помилки народ не дає. Звернімося до його думки про контакти з ринковим простором Росії. Згідно з соціологічним дослідженням таке співробітництво підтримує 71 відсоток мешканців України. І це закономірно. Але цю обставину ігнорують. Згадуємо про нього тільки в передвиборній боротьбі. А домігшись успіху, відразу забуваємо. І наполегливо хочемо в НАТО.

— Так він уже й сам у кризі.

— І Європа вже бачить цю небезпеку, починає кроки на випередження. У тому числі й тому, що вже не вперше ідеологія НАТО втягує європейські країни в пікантні ситуації, з яких украй складно вийти. Німеччина прагне вивести ракети НАТО. І виведе. А ми хочемо взяти їх на свою територію. Для чого? Давайте в цьому зв’язку чітко скажемо собі, що в такий ситуації ми стаємо територією першого удару. Або, кажучи мовою військових, територією театру військових дій, якщо ситуація розвиватиметься з нашою допомогою за найгіршим варіантом.