Наша газета у кореспонденції «Хто забере реліквії на рідну землю?» (№ 184 за 4 жовтня ц. р.) розповідала про байдуже ставлення деяких чиновників від культури до козацьких скарбів Запорозької Січі, котрі є у місті Ховеллі, штат Нью-Джерсі, США. Нагадаємо, йдеться про унікальні історико-художні реліквії, якими опікується українська, в тім числі й кубанська, громада США на чолі з тамтешнім отаманом Сергієм Цапенком. Страхова сума цих скарбів, за оцінками експертів, сягає, кажуть, багатьох десятків мільйонів доларів. Хоча їх справжню історичну вартість навряд чи можна оцінити якимись грошовими знаками. Згадані реліквії після розгрому Катериною ІІ Запорозької Січі на 28 возах вивезли на Кубань, де вони й перебували в соборі Олександра Невського до початку громадянської війни в Росії, після чого їх спершу переправили до Сербії, а в 1948 році — до США. Там козацька громада на свої кошти придбала триповерхову будівлю, переобладнала її під музей і розмістила в ньому козацькі скарби. Відчуваючи байдуже ставлення наших чиновників до того, щоб ті історичні цінності повернути на рідну землю (хоча кубанські козаки США й дали згоду на це), деякі російські можновладці і товстосуми почали активно діяти, щоб ці реліквії знову повернути «единой и неделимой» та перевезти до Краснодарського краю.

І ось з Ховелла надійшло повідомлення про те, що з музею вже зникло чимало козацьких реліквій. Як заявляє редактор журналів «Музеї України» та «Нова Січ» Віктор Тригуб (посилаючись на повідомлення отамана Сергія Цапенка), це зробили працівники російських диппредставництв. Під’їхавши на трьох джипах, вони зламали замок і проникли в музей, забрали заготовлені для них пакунки зі скарбами. Невдовзі, як каже В. Тригуб, кубанські інформагенції повідомили про повернення до Росії деяких ховеллських скарбів, більшість з яких залишили у посольстві Росії у Вашингтоні. Подейкують, каже В. Тригуб, що нелегітимне керівництво кубанських козаків США музейні експонати продало за 5 млн. доларів. Якщо це справді так, то продешевили, бо серед зниклих реліквій є такі, котрі експерти оцінюють у десятки разів більше. Чого варті лише оригінал печатки Війська Запорозького, старовинні книги, документи, ікони, зброя... За оригінал грамоти Катерини ІІ про передачу запорожцям Кубані на вічні часи, приміром, колекціонер з України, запевняє В. Тригуб, готовий був викласти 50 млн. доларів. Загалом викрадені експонати оцінюють більш як у 100 млн. доларів.

Поверненням скарбів України на рідну землю, розкиданих по світах (а найбільше — в Росії), у нас, вочевидь, ніхто серйозно не опікується. До такого висновку неминуче можна дійти, коли простежити, як розв’язується це питання на державному рівні за роки незалежності. Пригадується, ще в 1991 році «Молодь України» надрукувала поіменний список (понад 1200 найменувань) наших культурно-історичних і мистецьких цінностей, котрі перебувають у музеях, архівах, запасниках та сховищах Росії. З тих пір пройшла не одна п’ятирічка, проте не дуже чутно, щоб з того списку щось поверталося туди, звідки впродовж століть вивозили, а, по суті, підло грабували колоніальний народ. Нині у нас є вже закони, які дають можливість, кажуть, їх повернути. Діють і відповідні служби й установи з держслужбовцями та експертами. Раніше це була Національна комісія з питань повернення культурних цінностей при Мінкультури, а нині — Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон при Мінкультури та туризму.

Показушного у цій справі, на жаль, не бракує. Піймають, приміром, необізнаного з нашою юриспруденцією туриста в затишному аеропорту «Бориспіль» або на кордоні з якимись медалями чи книгами, іконами чи горшком — і телеканали одразу навперебій показують не один день, як ці експонати у присутності кінокамер та чиновників передають музеям, переконують обивателя в тому, як пильно несуть службу наші доблесні стражі порядку. А про історичні реліквії, котрі коштують десятки тисяч чи навіть мільйони доларів на міжнародних аукціонах і безслідно зникають з вітчизняних музеїв — ні пари з уст. З цього приводу головний консультант головної служби політичного аналізу секретаріату Президента України Володимир Бичек зауважує, що над цим питанням справді працюємо недостатньо, бо більше зайняті внутрішніми суперечками. У МЗС, Мінкультури та туризму розмов на цю тему уникають, оскільки коментувати чи відповідати на такі запитання там можуть лише окремі чиновники; і тільки письмово після офіційного звернення до них редакції газети. Факт крадіжки ховеллських скарбів у міністерствах не підтверджують і не заперечують. Однак вдалося дізнатися, що під егідою Мінкультури та туризму після оприлюднення у Верховній Раді народним депутатом Ольгою Боднар фактів байдужого ставлення наших чиновників до українських скарбів в американському штаті Нью-Джерсі все-таки створено групу фахівців, котрі мають побувати у Ховеллі і з’ясувати справжню вартість тих скарбів та умови їх повернення на батьківщину.

Післямова цієї невеселої історії ще попереду, проте її неважко й нині уявити: з нашими чиновниками будь-яку серйозну справу можна розв’язувати роками. Спершу створюють комісії, ті складають якісь плани, затверджують їх, вивчають, досліджують, потім доповідають, готують висновки. За цей час люди й забудуть про що йшлося. Воно, мабуть, інакше й не вийде, доки у більшості з нас сидітиме совдепівський менталітет, де принцип «моя хата скраю, я нічого не знаю» визначатиме наші дії та вчинки. З цього приводу не можу не згадати завідувачку сектора Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон Тетяну Мостицьку, яка після нашої коротенької розмови стосовно згаданої теми сказала, що посилатися на неї в газетному матеріалі не варто. Наче йдеться не про звичайні культурні цінності, оприлюднені у багатьох каталогах та довідниках і навіть в Інтернеті, а про надсекретні креслення, деталі та вузли до «Кольчуг» чи атомних підводних човнів останнього покоління.