Багатство курорту — багатство країни!

Поспілкувавшись із колегами до засідання, відчув, наскільки ми по-різному дивимося на галузь. Тому, перш ніж перейти до основної теми, хотілося б, як-то кажуть, розставити крапки над «і». Коли ми обговорюємо проблеми курорту, то часто плутаємося в поняттях. Одні під курортами розуміють певну територію, що має лікувальні ресурси. Інші — компактно розташовані спеціалізовані підприємства, що надають професійні послуги з оздоровлення і лікування.

Але істина десь посередині! Сьогодні я хотів би зупинитися на проблемах галузі і територій, на яких вона розташовується.

У світі і туризм, і курорти є високоприбутковими галузями економіки, і багато країн у гострій конкурентній боротьбі прагнуть збільшити в’їзні туристські потоки. У нас же в Україні відбувається зниження кількості відпочивальників у прибережних районах Чорного моря. Причиною цього часто називають несприятливі умови, що склалися протягом останніх чотирьох років, хоча тенденція намітилася торік і досить чітко зафіксувалася в нинішньому...

Звичайно, можна кивати на погоду. Але вона ніяк не позначилася на ситуації на середземноморських курортах і на курортах Чорноморського узбережжя Росії, де, навпаки, кількість відпочивальників в останні роки зростала в середньому на 11—13%!

Отже, причина стагнації наших курортів, мабуть, глибша, ніж просто холодна вода чи політична атмосфера!

Крим, що є абсолютним лідером в Україні за кількістю відпочивальників, останніми роками стабільно втрачає до 100 тисяч традиційних туристів з Росії і країн СНД на рік. Біда в тім, що кримчани, на жаль, не змогли замістити ці втрати хоча б аналогічною кількістю приїжджих з України й інших країн.

Якщо проаналізувати, чому в практично геометричній прогресії розвиваються останні десятиліття курорти Єгипту, Туреччини, Чорноморського узбережжя Росії, то ми одержимо досить просту відповідь: у цих країнах держава, зрозумівши, що на туризмі і курортах можна добре заробити, прийняла політичне рішення про необхідність підтримки вказаного напрямку економіки й активно реалізує цю державну політику!

Звичайно, у кожної країни в її проведенні свої особливості, поєднує їх одне: держава створює умови для залучення інвесторів і потоку відпочивальників.

На жаль, у нас в Україні, що має величезний курортний потенціал, сьогодні важко говорити про наявність і реалізацію державної політики у сфері курортів і туризму.

Не можна сказати, що не було спроб її сформувати. Закон України «Про курорти» з надзвичайними труднощами був прийнятий у 2000 році. Двічі вносилися зміни до Закону України «Про туризм», зараз відбувається узгодження його третьої редакції. Урядом прийнято низку програм з розвитку окремих територій.

Водночас ми сьогодні вкотре змушені говорити про те, що закони не виконуються, оскільки досі не прийняті необхідні підзаконні акти. Програми не реалізуються через відсутність фінансування. Галузь вариться у власному, я б сказав, уже не у свіжому, соку.

І, не одержуючи чітких і зрозумілих сигналів від держави, потихеньку стагнує і програє в конкурентній боротьбі своїм сусідам.

Хотів би звернути увагу на блок питань, пов’язаних з розвитком інфраструктури курортних територій, без чого подальший розвиток курортно-туристичного комплексу є безперспективним, а наш курортно-туристичний продукт ризикує стати просто неконкурентоспроможним!

З кожним роком морські й повітряні пасажирські порти, автодороги, берегоукріплювальні споруди та інші елементи курортної інфраструктури вимагають усе більше витрат на її підтримку і розвиток, що прямо залежить від наявності державного фінансування і підтримки.

Гостро постає питання, чи можемо ми збалансувати ціни на послуги, які надає інфраструктура, що часто розвалюється на очах.

Я стверджую, що можемо. Особливо якщо звернемо увагу на таку кричущу ситуацію, коли на 1 млн. відпочивальників на офіційно зареєстрованих підприємствах припадає 4 млн. так званих неорганізованих курортників, що лишають гроші за свій відпочинок приватникам, які нелегально надають послуги з розміщення. Адже варто нам докласти зусиль для виведення хоча б невеликої частки цих доходів і направити їх на проблеми інфраструктури курортів — і зможуть значно знизитися ціни на послуги для юридичних осіб, а отже, і ціни на путівки.

Тобто, ми маємо абсолютно викривлену, неприродну ситуацію, коли юридичні особи, пройшовши сертифікацію, ліцензування, сплачуючи податки державі, дотують тіньову економіку за свій рахунок, утримуючи всю інфраструктуру.

А якщо врахувати, що наші очисні споруди, мережі, дороги зношені подекуди майже на 90—95%, то для того, щоб їх хоча б підлатати, необхідно буде збільшити навантаження на легально працюючі підприємства.

Тоді про яку конкурентоспроможність українського санаторно-курортного комплексу можна вести мову?

Якщо не зупинимо наростання негативних процесів, то конкурентну боротьбу за іноземного відпочивальника просто програємо, а українці із середнім доходом віддадуть перевагу яким завгодно курортам, тільки не українським.

Я не ставив би нині завдання домогтися швидкого кардинального перелому в галузі хоча б тому, що в держави для цього немає ресурсів, та й пріоритетність питань, що стоять на сьогодні, не дає змоги розраховувати на її активну участь у реформуванні галузі.

Отже, необхідно визначити кілька проблемних питань, вирішення яких не вимагає серйозних фінансових витрат, але допоможе реально змінити ситуацію на краще.

І тут перше, на що я хочу звернути увагу, — це питання збереження і використання наших найцінніших рекреаційних земель. Відвертий «дерибан» уже не просто заважає розвитку успішних суб’єктів господарювання, але й дійшов навіть до земель санаторіїв, баз відпочинку, територій унікальних приморських парків. Приватні «хатинки» стали сьогодні невід’ємною складовою прибережного ландшафту. Приморські міста і селища під виглядом рекреаційних комплексів забудовуються елітним житлом. Над узбережжям нависла загроза. Адже найчастіше такі селища перетворюються з курортних на дачні, куди їдуть на тиждень-другий відпочити багатії. При цьому втрачаються робочі місця, надходження до бюджету і, в підсумку, перспектива розвитку, і це за відсутності податку на нерухомість. Не зупинивши роздачу рекреаційних земель під індивідуальне будівництво, ми найближчим часом зіштовхнемося з проблемою збереження природних лікувальних ресурсів. Дійшло до того, що влітку в одному з курортних міст були розклеєні оголошення «продається земельна ділянка з розвіданими мінеральними водами, необхідні документи є». Але ж ці земля і вода безцінні і повинні бути національним надбанням!

Особливу тривогу викликає стан 100-метрової прибережної смуги, її хаотична, агресивна забудова об’єктами зовсім не курортного призначення. Хіба не прикро, коли набережні перетворюються на торговельні ряди, коли стаціонарні об’єкти торгівлі зводяться з боку моря і вивішується табличка «прохід на пляж через кафе»? Якщо нині не вжити радикальних заходів, ми фактично безповоротно втратимо найцінніший ресурс галузі! Перший крок у вирішенні цієї проблеми вже зроблено: у роботі законопроект, в якому передбачається кримінальна відповідальність за самозахоплення землі. Але цей захід скоріше превентивний і не вирішує проблеми в цілому!

По-друге, я вважав би за необхідне дати новий поштовх процесові надання статусу курортів курортним територіям, що поставить використання землі на цих територіях у суворі рамки закону.

На жаль, незважаючи на вимоги Закону України «Про курорти», і дотепер цей процес іде неприпустимо важко й довго. У результаті в усій Україні за 6 років тільки дві території — Бердянськ і Саки — одержали статус курорту загальнодержавного значення.

Чомусь склалася помилкова думка, що ініціаторами клопотання про надання території статусу курортної повинні бути тільки представники місцевих рад.

Але саме вони і не горять таким бажанням. І, думаю, не треба пояснювати, чому! Але стаття 8 Закону «Про курорти» надає це право і центральним, і місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування або іншим зацікавленим підприємствам, організаціям, громадянам.

Не розумію і не приймаю стан речей, коли від позиції якогось Івана Івановича або Івана Никифоровича, продиктованої містечковими та меркантильними інтересами, повинна залежати доля того або іншого регіону.

Думаю, що сьогодні керівникам курортних регіонів потрібно визначитися з конкретними територіями, яким необхідно присвоїти статус курортних, і прискорити цю роботу в практичному плані.

Наступне питання, яке обговорюється вже багато років, — це створення на центральному рівні структури, що відповідала б за реалізацію державної політики у сфері курортів, використання й охорону природних лікувальних ресурсів.

Напевно, не всім відомо, що відповідно до чинного законодавства функції державного управління курортною діяльністю з різних питань покладені одночасно на сім відомств і міністерств, що нагадує відоме прислів’я: «У семи няньок дитя без ока». І це не рахуючи десятків контролюючих служб — МНС, СЕС, різних інспекцій.

Можна сказати, ледве не останніми днями прийнята довгоочікувана постанова Кабінету Міністрів України, якою спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань діяльності курортів визначено Міністерство культури і туризму України. Хтось, мабуть, зрадіє, хтось засмутиться. Я не бачу причин ні для того, ні для іншого. Оптимальність і дієвість цього рішення або підтвердить, або ні тільки час і конкретні заходи міністерства.

Четвертий напрямок, напевно, найбільш складний у виконанні. Це необхідні корективи в економіці галузі. Готуючись до засідання комітету, я зробив запит до Держкомітету статистики з проханням надати наявну інформацію про роботу галузі. Інформацію я одержав. Але ось що розчарувало: «Держкомітет не має інформації про санаторно-курортні й оздоровчі заклади, дитячі табори і туристичні підприємства, що належать фізичним особам-підприємцям. Держкомітет не володіє інформацією про надходження до бюджетів усіх рівнів від діяльності санаторно-курортних і оздоровчих установ».

Кілька років тому, коли я обіймав посаду Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим, на виїзному засіданні Кабінету Міністрів України в Криму під час розгляду питання про затвердження програми «Морський берег» я висловив сумнів у можливості держави виділити величезні кошти в рамках цієї програми. Тодішній прем’єр-міністр мої побоювання відкинув, і рішення все ж було прийнято. На жаль, нині мої слова справдилися, і програму спіткала доля низки інших, призупинених через відсутність фінансування.

Тому вважаю, що треба чесно визнати: в держави на сьогодні реальних можливостей виділити необхідні кошти для розвитку галузі і курортних регіонів немає. У такому випадку необхідно шукати, виявляти і підтримувати можливості регіонів на місцях поліпшити інвестиційний клімат.

Звичайно ж, у кожному курортному регіоні країни є свої особливості. Але в кожному з них можна визначити зону пріоритетного розвитку і створити в ній умови, за яких для інвесторів стане вигідним і будівництво нових об’єктів, і вкладення в реконструкцію старих.

Уже не раз казали про те, що ліквідація нульової ставки ПДВ на наші послуги не збагатила державу, а ось те, що вимила частину оборотних коштів у підприємств, які орієнтуються на експорт своїх послуг, — це факт!

Вважаю, що з цього приводу необхідно додатково попрацювати колегам бюджетного комітету і Кабінету Міністрів.

Значні резерви відкриває легалізація відпочинку в так званому приватному секторі. Нині я готую пропозиції з цього приводу у вигляді законопроекту і буду радий, якщо до цього процесу приєднаються усі зацікавлені особи.

Звичайно ж, існує безліч проблем і питань, які необхідно вирішувати. Це проблеми лікувальної бази, створення і використання методик лікування. Тому я запропонував продовжити розмову і провести її в рамках виїзного засідання комітету в I кварталі 2007 року на базі цілорічного курорту «Трускавець» із залученням фахівців-курортологів з усієї України. Тим більше, що Карпатський регіон останнім часом демонструє найвище зростання наданих курортних послуг при одночасному збільшенні капітальних вкладень. Результатом такого всеукраїнського професійного обговорення і могли б стати реальні, виважені пропозиції з розвитку галузі.

Курорт — це не просто красива або цікава територія.

Курорт — це комплексний соціально-економічний механізм, до діяльності якого залучені як окремі люди, колективи, підприємства й установи, так і цілі галузі народного господарства. Від умов їхнього функціонування і взаємодії залежить добробут усіх: окремої родини, населеного пункту, регіонів і навіть країни.

І, напевно, те, що в 2007 році виповнюється 200 років курортній справі нашої країни, дає надію всім професіоналам галузі, що в нас є можливості зробити 2007 рік переломним у її реформуванні й відновленні.

Борис ДЕЙЧ,народний депутат України.