Гості й туристи старовинного Корця, знайомлячись із Свято-Троїцьким монастирем, звертають увагу на невеличкий надгробок з граніту, на якому золотом написано «Анна Алексеевна Андро, рожденная Оленина». У цій могилі, що притулилась до стіни теплої Іоанно-Предтечної церкви — найбільшого архітектурного ансамблю міста — спочиває вічним сном та, образ якої оспіваний Олександром Пушкіним у багатьох поезіях. Гадаємо, нашим читачам цікаво буде дізнатися, чому мешканка далекої холодної північної столиці опинилася в нашому краї, а ще — про її стосунки з Пушкіним. Тож подумки перенесімося у місто на Неві першої половини ХІХ століття.

Анна Оленіна була молодшою донькою Олексія Миколайовича Оленіна. Це з нього, юного нероби, Фонвізін «списав» Митрофанушку в комедії «Недоросль», який «не хотів учитись, а хотів женитись». Від сорому син подався за кордон, здобув прекрасну освіту і став одним з передових людей свого часу. Вчений, директор Публічної бібліотеки, Президент академії мистецтв, який пізніше обіймав високі пости при імператорському дворі, познайомився з Пушкіним. Маститий меценат у своїй садибі в Приютино тримав своєрідний салон, де часто бували Карамзін, Міцкевич, В’яземський, Глинка, Брюллов та інші знаменитості того часу. Сюди залюбки поспішав і Пушкін, бо, крім бажання поспілкуватися з цікавими людьми, для цього була ще одна причина — струнка, вродлива білявка Анна — донька О. Оленіна.

Анна (або ще як її називали Аннет) прихильно сприймала О. Пушкіна — найцікавішу людину свого часу (хоч і називала його «червоним піратом») і видатну постать на літературній ниві. І не більше. Тим часом 29-літній поет надто форсував події, як підмітив В’яземський, «крутився біля неї». Оленіна залюбки читала присвячені їй проникливо-трепетні рядки і спромоглася тільки перейти з простого «ви» на сердечне «ти». Спілкування з Пушкіним позитивно вплинуло на юну красуню: вона пише вірші, прозу, музику. Окрім цікавого «Щоденника», знайденого у Парижі, перу Аннет належать намітки «Романа нашого часу» (1831 р.), музика до кількох творів, зокрема до відомого «Смерть Єрмака» Рилєєва. З вуст Оленіної Пушкін почув грузинську мелодію, привезену Грибоєдовим, і того самого дня написав слова чудового романсу «Не пой, красавица, при мне». Пушкінські рукописи того часу списані на полях вензелями і портретами Анни, він присвятив їй низку творів, які стали класикою любовної лірики («Я вас любил, любовь еще быть может», «Глаза Олениной моей», «Что в имени тебе моем» та інші).

Весною 1838 року Пушкін мріє про сімейне щастя. Двічі він просив руки й серця Аннет, але її мати Єлизавета Марківна відмовила. Можливо, тому що поет знову потрапив у немилість до «власть имущих», знову опинився під наглядом. І хоча О. Оленіну вдалося відвести караючу десницю від Пушкіна, та, щоб не зронити себе в очах монарха, він пориває дружбу з бунтівним поетом, готує до розриву й свою доньку Анну. Сама красуня значно пізніше у розмові з племінником прохопилася фразою: «Он был страшный вертопрах, и к тому же бедный». Людина щедрої душі, начитана, цінителька прекрасного, з передовими поглядами добре знала, що втрачає, та не могла противитись волі знатних батьків, котрі не хотіли мати зятем «безсоромного» автора фривольної «Гавриліади». Щоправда, дехто із пушкіністів вважає, що, швидше за все, Аннет була закохана в іншого. Та чому до кінця своїх днів зберігала альбом з автографами і малюнками Пушкіна? Та й вийшла заміж лише після його смерті, у тридцять два роки? Мабуть, правильніше було б казати про почуття дівчини до поета, що просто не встигли розквітнути.

Чоловіком Анни став Федір Андро — нащадок славного роду Ланжеронів (на їхню честь у Франції названо місто й провінцію). Анна Олексіївна у 1844-му їде до Варшави, оскільки чоловіка призначають президентом міста. Тут прожила майже сорок років. Подружжя мало чотирьох дітей: сина Федора, доньок Олександру, Софію, Антоніну.

Після смерті чоловіка 7 липня 1885 року Анна Олексіївна Андро живе то у Федора в селі Деражне під Костополем, то в доньки Антоніни Уварової, яка мала маєток у селі Середня Деражня Новоград-Волинського повіту (Житомирщина). Останні роки старенької пройшли серед дітей та онуків. Вона вела мирське життя, часто буваючи в Корецькому Свято-Троїцькому монастирі, поважаючи його звичаї та черниць. Із своїх статків щедро обдаровувала святу обитель: крім 300 десятин землі, луків і пасовищ в урочищі Шитня, передавала сюди речі релігійного вжитку, коштовності, чималі суми для утримання малолітніх сиріт, першою в Україні влаштовувала для дітей сиротинця новорічно-різдвяні «ялинки».

Ще й нині у монастирській церкві вам покажуть дорогоцінний особистий шифр (вензельський знак), що засвідчував її причетність до імператорського двору. Корецькі школярі записали спогади деражненців про «тиху, щиру і дивну пані», котра допомагала селянам. А коли 80-літня А. Андро у 1889-му померла, жалобна процесія простяглася на кілька верств.

Василь ЯНОШІ,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.