Михайло Стадник, голова президії Всеукраїнської асоціації пекарів і президент компанії «СТІОМІ-холдинг», знає про проблеми зернового ринку практично все. З одного боку, його компанія є потужним сільгоспвиробником, адже лише на Хмельниччині вона обробляє понад 50 тисяч гектарів землі, вирощуючи зернові. З другого — Хмельницький хлібокомбінат, який входить до складу холдинга, є споживачем і переробником цього зерна. То хто може краще оцінити і спрогнозувати ситуацію на ринку хліба? Чи справді є хлібні проблеми, на які ціни найближчим часом чекати пересічному споживачеві, і якою буде зернова політика в державі — про це та інше ми ведемо бесіду з Михайлом Стадником.

— Михайле Васильовичу, чи не здається вам, що навколо хліба, який мав би бути символом достатку і примирення, у нас завжди точиться конфлікт: селяни постійно нарікають на низьку вартість зерна, пекарі кажуть, що, навпаки, не можуть втримати дешеву ціну буханця, а покупець, врешті-решт, отримує те, що народжується в результаті цієї війни. Хіба дитя конфлікту може нести в собі щось добре?

— Пильна увага до хліба в державі — це має бути нормою, бо хоч би що ми казали, а його запаси — це свідчення достатку і стабільності. На жаль, у нас ця увага має не так позитивний, як скандальний характер. Ні для кого не новина, що практично після кожних жнив починається боротьба за те, хто весь хліб скупить і за якою ціною затим продаватиме.

Не став винятком і нинішній рік, коли врожайність зернових у державі була значно нижчою від прогнозованої. Зрозуміло, в таких ситуаціях одразу вмикається схема: трейдери дешево скуповують зерно і вивозять за кордон. Потім, залежно від потреби, можуть знову нам його доставити назад, але, зрозуміло, за зовсім іншими цінами.

З огляду на те, що ми вже переживали таку практику, наша асоціація хлібопекарів виступила ініціатором заборони вивезення зерна. Вважаю нашою перемогою те, що тепер експортування хліба з держави чітко квотується.

Треба зізнатися, цей крок сприйняли неоднозначно. Дехто стверджував, що у такий спосіб ми знову ставимо на коліна селянина, котрий не може вигідно продати свою продукцію. Мало того, днями я повернувся з Франції, де з аграрними високопосадовцями цієї країни ми обговорювали саме зернові проблеми. Для них заборона вивезення збіжжя з України видається незрозумілою. У разі відрегульованої роботи ринку зерна зокрема, як і державного ринку взагалі, всяка штучна заборона видається нонсенсом. Але повторю: повинні працювати чіткі механізми ринкової саморегуляції. Для нас вони, на жаль, залишаються і незнайомими, і незрозумілими.

— Чому? Адже держава постійно намагається стежити за процесом, рекомендуючи ціни на сільгосппродукцію, створюючи аграрні біржі, структури із закупівлі хліба...

— У тому й біда, що лише намагається, але не контролює тією мірою, як вимагає ситуація. Приміром, нині кожен пекар-практик усерйоз стурбований тим, що в державі просто немає житнього борошна. Ціна за жито у 850 гривень за тонну (за минулорічних 500 гривень) перевищує будь-які світові показники, а жита все одно немає. А це означає, що над одним із найпопулярніших і найдешевших видів хліба, житнім, нависає серйозна загроза. З чиєїсь легкої руки його було названо свого часу соціальним. Справді, це хліб переважно бідних людей і пенсіонерів, тому наганяти на нього ціну просто рука не піднімається. Але до цього змушують обставини.

— Тобто ви хочете підвести до того, що нам треба знову очікувати підвищення ціни на хліб?

— Не знаю, чи вдаватимуться до такого кроку пекарі. Адже тут палиця на два кінці: можна піднімати ціни й одразу втрачати обсяги реалізації. Тому великі хлібопекарські компанії намагаються не просто втримати ціну, а ще й роблять надзвичайні зусилля, щоб хоч трошки її зменшити. І наш холдинг подумав про те, як житиме протягом року. Ми самі виростили для себе і жито, і пшеницю, бо у нас є потужний аграрний потенціал. Але я веду до іншого: в державі залишається непрогнозованою і некерованою і цінова, і хлібна політика. Звучить парадоксально, але вже тепер я веду переговори про те, щоб завезти жито з Німеччини. До того ж за ціною, значно нижчою від тієї, що в Україні. Одразу передбачаю, який може здійнятися лемент: такими поставками ви вбиваєте наших аграріїв. Але не можна вбити мертвого вдруге: село пробує хапатись за ту чи іншу культуру, але не бачить перспективи свого розвитку. І, скажімо, закордонному житу у нас ніхто уже не може скласти конкуренції. Його просто немає.

Та хіба ця ситуація не була прогнозованою? Ще з весни про неї казали пекарі. Зокрема, на Хмельниччині ми написали листи і до обласної адміністрації, і в управління сільського господарства, акцентуючи увагу на цій проблемі. Але жодного кроку не було зроблено з боку держави на шляху підтримки того, хто зголосився б посіяти жито. А в результаті деякі пекарні, переважно не дуже потужні, вже змушені піднімати вартість своєї продукції.

Ось, здавалося, зовсім свіжий факт. Десятивідсоткову частку кредиту селянам має повернути держава. І це справді зроблено. Але не на Хмельниччині. Час збігає дуже швидко, уже незабаром доведеться брати нові кредити під пальне, насіння, добрива і гербіциди на посівну. Маючи гроші, усе це можна було б потрохи купувати тепер, коли ціни ще не накручені. Але тим часом керівники господарств чекають повернення відсотків старого кредиту.

Не відкрию нічого нового, коли скажу, що для доброго врожаю потрібне чітке дотримання всіх технологічних процесів. А ми хочемо посіяти невчасно, зекономити на пальному, взяти насіння подешевше і щось при цьому мати?

Політика закритих вух і очей робить те, що кожного року ми самі для себе закладаємо бомбу сповільненої дії. Немає жита нині — а що буде наступної осені? Хто сьогодні реально оцінює і прогнозує хлібну політику? Чому вже тепер, приміром, не думаємо про те, що на посіяні озимі випало дуже мало вологи. А це означає, що значна їх частина просто не зійде. Усі ці проблемні моменти вже тепер мають бути чітко прораховані й запущено механізм того, як убезпечити аграріїв від втрат, а споживачів — від зростання цін на хліб. Але все те, про що я кажу, здається якоюсь захмарною фантастикою для села, яке примушують жити тільки сьогоднішнім днем. Точніше, не жити, а проживати його без надії на завтра.

Ми тішимо себе думкою, що ось створено Аграрний фонд, і він, начебто, повинен застрахувати нас від усіх бід. Але для того, щоб так було, потрібно, по-перше, щоб хтось посіяв і виростив хліб, а, по-друге, фонд повинен мати кошти для того, щоб його купити. А ми, не маючи ні першого, ні другого, щороку розводимо руками: то зернотрейдери нам загрожують своїми масовими закупками, то якісь космічні стрибки цін, то квоти і заборони...

— Ми знову повертаємося до підтримки сільського товаровиробника. Це, у ліпшому разі, зводиться до підвищення закупівельних цін. А що тягне за собою цей ланцюжок, всім відомо.

— Бездумне зростання цін — це просто безглуздя. Не так давно я був в Аргентині, країні, котра знає толк у сільському господарстві. Так от там були вражені цінами у 150—180 доларів за тонну пшениці-жита. Там ціна пшениці на біржі становить 100 доларів. І при цьому товаровиробник сплачує ще 20 відсотків мита у разі експорту своєї продукції. Та навіть тоді він вважає свою справу вигідною і прибутковою. Пояснення просте — в країні діє баланс цін. Точно так, як у нас він абсолютно відсутній.

Добрі наміри підтримати село і задекларувати якомога вищу закупівельну ціну на зерно, врешті-решт, обертаються проти споживача хліба, котрий і змушений оплачувати цю ціну. Бо її не накручує пекар. Навіть тепер, коли знята державна верхня межа рентабельності для хлібопекарів у п’ять відсотків, ми все одно дотримуємося цього показника. Так буде доти, доки кожен у цьому виробничому циклі (до речі, як і в будь-якому іншому) чітко не знатиме: чого, скільки і за якою ціною він має посіяти, виростити, виробити і продати. Замість цього ми постійно наштовхуємось на якісь «сюрпризи» і весь час запитуємо самі в себе, хто стоїть за лаштунками зростаючих цін?

— Мабуть, отой просто уже міфічний чиновник-корупціонер, котрий не стежить за дотриманням закону, з’їдає державний бюджет і не дбає ні про кого, окрім себе?

— У цьому гірка іронія, бо це справді так. Ми весь час пробуємо латати якісь дрібні дірки, забуваючи про розв’язання справді важливих проблем. У кращому варіанті хтось, почувши, що немає жита, даватиме «цінні» вказівки збільшити його посіви. Добре, але наступного року в нас бракуватиме пшениці, кукурудзи, гречки, цукрового буряку чи ще чогось іншого...

Сьогодні до села, здається, залишився лише один інтерес — продаж землі. У державі вже немає чого скуповувати і продавати, окрім неї. І ось тут починають закручуватись нові схеми, пророблятись плани оборудок. Вони не чекають, поки буде знято мораторій, вони діють уже тепер. Як? Та дуже просто.

До мене як до депутата обласної ради і голови комісії з питань власності та інвестицій уже надійшла не одна скарга від людей. Суть така: яка-небудь аж ніяк не аграрна компанія бере в оренду кілька тисяч гектарів землі. Про людське око обробляє якусь частку, а решта — як стояла, так і стоїть лугом. Секрет такої «земельної політики» розкривається дуже просто, коли починаєш читати договори про оренду. А в них чітко зазначено, що орендар бере землю щонайменше років на двадцять із правом суборенди і викупу тієї самої землі.

Уклавши такий договір, орендарю залишається лише дочекатися моменту, коли земля почне продаватись. А далі механізм простий: здане в суборенду поле легко продається новому власнику. Суборендар після цього зникає, орендар жодної відповідальності за його дії не несе, а вкотре обдурений селянин залишається просто обідраний, як липка.

— Ви малюєте надто песимістичні картини.

— Вони стануть реаліями, якщо держава знову заплющить очі на такі схеми і дозволить працювати новим оборудкам. Я можу дати лише одну пораду селянам: не продавайте ні за які гроші і обіцянки свою землю, бо інакше втратите все.

— Але ж і ваша компанія теж орендує чимало земель.

— Так, лише на Хмельниччині ми вже уклали договори на оренду понад 50 тисяч гектарів, всього по країні орендуємо понад 100 тисяч. А вже до 2008 року плануємо працювати на 250 тисячах гектарів. Повторю: не просто орендувати, а працювати. Для цього у нас створена потужна матеріально-технічна база. Ми не просто купуємо останні сільськогосподарські розробки, а й самі створюємо зразки нової техніки. З гордістю можу сказати, що «СТІОМІ-холдинг» вирощує не тільки хліб, а ще й непогані науково-технічні кадри. Ми направляємо на навчання молодих людей в кращі вузи, запрошуємо до себе фахівців з усього світу. Скажімо, одне з останніх наших придбань — лабораторія з дослідження ґрунтів вартістю півтора мільйона доларів. Для нас уже стає практикою, коли трактор, працюючи у полі, отримує всі дані через космічну навігаційну систему. А нинішньої весни проведемо колосальний експеримент із запровадження технології нульового обробітку землі на тисячах гектарах. Наші села просто не бачили такого, коли в неорану кілька років землю просто по бур’яну, без оранки, сіятимуть ячмінь і кукурудзу.

Одне слово, всі ці новинки і розробки — тема окремої розмови. А я змушений повертатися до проблем зубожілого села і знову казати про те, що воно не має не тільки стратегії, а й елементарної тактики розвитку. А через це у нас знову і знову виникатимуть то м’ясна, то молочна, то цукрова кризи, то пшеничні війни. І знову ми дивуватимемо і самих себе, і весь світ високими цінами, які не роблять людей багатшими.

Не стихії, інфляції чи ще якісь обставини закладають нам бомби цінових криз. Ми навчилися це робити самі. І при цьому щільно закриваємо вуха і очі, мовляв, коли вони вибухають, ніхто не винен і нічого не вдієш. Це не так. Бо земля ніколи не буває банкрутом. Просто треба чітко знати, який зиск і хто від неї хоче отримати. Бо можна заробити величезне багатство просто на оборудках із нею, кинувши всіх у нову прірву криз і високих цін. А можна заробляти на тому, що вона родить. Щоправда, це буде не так миттєво. Зате і вистачить всім.

Бесіду вела Ірина КОЗАК.

Хмельницька область.