Нещодавно в Республіканському будинку актора відбулася унікальна акція: Українська академія наук не за номенклатурним статусом, а за мірою таланту обрала почесними академіками УАН трьох видатних співаків України: лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, народного артиста України Володимира Гришка, володаря Європейського диплома «За голос унікальної краси», народного артиста України Олександра Василенка та володаря Гран-прі найпрестижнішого в Україні фестивалю «Пісенний вернісаж»-2005, лауреата першого Всеукраїнського фестивалю ім. Раїси Кириченко «Я козачка твоя, Україно» та багатьох інших митецьких конкурсів Оксану КалІнЧук.

Саме з нею, з наймолодшим почесним академіком Української академії наук Оксаною Калінчук, і розмова нашого кореспондента.

— Щиро вітаю вас!

— Спасибі!

— Не сумніваюся, що така висока оцінка вашого незаперечного вокальною таланту впала на вас, як грім з ясного неба?

— Я і справді не очікувала цього. Бо у нас як заведено? Або ти маєш бути номенклатурною особою, з яких складається більшість академій. Або ж їдеш хоча б у близьке зарубіжжя, хоч до Вітебська, звідти за певних умов привозиш довідку, що ти великий, і вже після цього можеш претендувати на увагу у власній державі. А тут не номенклатурна Українська академія наук обирає почесними своїми академіками людей за талант!..

— Можливо. І в мене немає ніякого сумніву в тому, що саме талант має бути основним критерієм визнання особистості. Ваше ім’я останнім часом і справді яскравою зіркою засяяло на пісенному небосхилі України. І цей рух поступальний. Кожна наступна пісня краща від попередньої. У вашому репертуарі пісні на слова Дмитра Луценка, Вадима Крищенка, Леоніда Федорука, Віктора Герасимова, Ніни Шаварської, таких видатних композиторів, як Ігор Шамо та Анатолій Пашкевич, сучасних справжніх майстрів музики Олексія Чухрая, Анатолія Безугленка, Валерія Титаренка, Ольги Янушкевич, Ігоря Якубовського... Власне, з вашим ім’ям дехто з них і сягнув мистецьких вершин. Та і ваш голос сьогодні вже впевнено розпізнають численні шанувальники-радіослухачі, хоча багато хто ще плутає його з голосом Раїси Кириченко. Тож у чому феномен вашого оксамитового сопрано?

— Мабуть, у тому, що і Раїса Панасівна, і я — доньки споконвічних хліборобських родин, де пісня — народна пісня — була і залишається єдиним надійним прихистком людської долі. У ній — народні радості й муки, в ній віра і любов. Сам український пісенний простір формував наші голоси. Вона — з Полтавщини, мій рід — з Вінничини. Це ж серцевинна Україна! Це ж осередок народного співу. А ще, хоч у житті ми бачилися лише кілька разів, Раїса Панасівна дала Україні цілу народну школу вокалу, яку пройшла і я, і яку ще проходитимуть нові й нові покоління співаків. Бо так, як вона вміла збагнути слово і висловити його сутність, як вона вміла забарвити кожен звук, як вона приводила в чарівний рух думки і музичні фрази, нам ще вчитися і вчитися.

— Не заперечую. І розумію, як це позначається на доборі вами пісень. Такі з них, як «Припадаю до коня», «Я піду за тобою», «Очі карі твої», «Серцю спокою нема», «Невгамовні солов’ї», «Ти зберіг мене і освятив» — це класичні вокальні шедеври. Це — народні академічні твори. Може, саме на цій ноті й повернімося до Будинку актора? І передусім поговоримо про першоджерела: як сталося, як воно відбувається, що раптом така молода...

— Не така вже й молода!

— Господи, тридцять літ — і чарівна співачка, не обтяжена державними регаліями і відзнаками, раптом виявилася почесним академіком Української академії наук, поруч з такими іменами, як Володимир Гришко, Олександр Василенко... Всенародними і нагородними!

— Очевидно, початком можна назвати той вечір, коли на сцені Палацу «Україна» мені вручали Гран-прі найпрестижнішого в Україні фестивалю «Пісенний вернісаж»-2005. Після виконання конкурсної пісні «Припадаю до коня» (слова і музика Леоніда Федорука) до мене підійшов симпатичний, з гривою лева, чоловік, тепло привітав із нагородою і повідав, що він з Української академії наук і хотів би мати трішки більше інформації про мене. Згодом я передала йому довідкові матеріали про свої лауреатські відзнаки — а їх більше десятка, серед яких на той час найдорожчими для мене були дипломи лауреата фестивалів українського сучасного і класичного романсу «Сміються, плачуть солов’ї» (1999 р.) та «Осіннє рандеву» (2004 р.). Передала ще щось біографічне...

А потім мене запросили до Академії. Там мене знову зустрів уже згадуваний чоловік — академік Володимир Анатолійович Єговкін. Зайшли до президента Академії Олексія Федоровича Оніпка. Виявилося, що тут мене знають, і досить давно. Слухали, читали про мене в газетах. До речі, «Голос України» років півтора тому писав про мене, за що велике спасибі. Особисто президент Академії тоді навіть поставив у програвач компакт-диск із записами моїх пісень. З’ясовується, їх люблять і такі поважні люди, як академіки.

Зокрема, і пісню «Припадаю до коня». Це — пісня-балада зі своєю незвичайною історією. Одного дня її як прем’єрну пісню передавало Національне радіо. Люди почули. Почула і одна з найкращих подруг Раїси Кириченко, теж Раїса, але Василівна: «Раїчко, вітаю тебе з такою гарною прем’єрою!» — «Якою?» — «Та з піснею «Припадаю до коня»! Щойно радіо передавало». — «То не я співала... То — Оксана Калінчук!». «Та твій голос!» «Мій та не мій. Я її теж із задоволенням заспівала б. Якщо Оксана не заперечуватиме». Я не заперечила.

Так от, в Академії тоді я розповіла про свою педагогічну роботу — а я вже одинадцятий рік викладаю вокал у Центрі дитячої творчості Святошинського району. Повідала я тоді й про свою концертну діяльність. Завершилася зустріч невеликим імпровізованим концертом, який, я відчула, всім сподобався.

От, власне, і весь початок. А далі були ще якісь фестивальні відзнаки, я взяла участь у низці всеукраїнських мистецьких фестивалів — музичному телерадіофестивалі «Мелодії Південного Бугу», в міжнаціональному фестивалі мистецтв «Зелений Гай» та інших, але вже ще і як член журі з вокалу. Мала кілька успішних, з цілими оберемками квітів, виступів на сцені Палацу спорту, в Палаці «Україна», на інших сценічних майданчиках Києва... Життя йшло собі своєю чергою.

І раптом — запрошення до Будинку актора. Виклик на сцену. А поруч — Володимир Гришко... Олександр Василенко... І президент Академії Олексій Федорович Оніпко щось урочисто зачитує і вручає нам дипломи почесних академіків, квіти. Я бачила, як шанобливо приймали ці дипломи Володимир Гришко, Олександр Василенко, сама була збентежена... І зрозуміла, що такі дипломи — це своєрідна шана і атестація успіхів митця на певному етапі. Але для мене це, очевидно, ще й академічний квиток у завтрашній день, до нових мистецьких сходинок і вершин, та й до чергового творчого звіту перед уже рідною Українською академією наук.

— А що в найближчих планах?

— Студія «Українська музика» готує до випуску альбом з двадцяти моїх пісень, який вийде під назвою «Я так очікую тепла...». Там пісні на слова Дмитра Луценка, Леоніда Федорука, Вадима Крищенка, Юрія Титова, Ніни Шаварської... У Палаці культури СБУ 15 грудня має відбутися мій сольний концерт «Іду до вас з любов’ю». А найближчими днями ми, сподіваюся, проведемо гала-концерт лауреатів третього Київського фестивалю мистецтв ровесників Незалежності. Це мій клопіт і як члена журі, і як члена правління Всеукраїнського доброчинного фонду «Ровесники Незалежності».

А трішки далі — чергова атестація учнів мого вокального ансамблю «Диво Калинове», маю вже своїх учнів — лауреатів республіканських фестивалів.

— Може, і ваша педагогічна робота з дітьми є часткою ваших заслуг в очах Української академії наук?

— Можливо. Як зазначив сам президент Академії, вони відзначали мій талант і мої заслуги в розвитку українського національного вокального мистецтва, розбудові незалежної України. І за це я їм щиро вдячна.

— Що ж, нам залишається тільки побажати вам нових успіхів і у вашій педагогічній діяльності — в роботі з маленькими мистецькими зірочками України, і успіхів та визнання вашого справді неординарного національного таланту на державному рівні. І нам буде приємно згодом ще не раз зустрітися з вами вже в новій іпостасі.

— Це воля Божа!

— Бог вам все дав, і ви справдили його сподівання. А от із земними богами трішки складніше?

— Поживемо, побачимо...

— Щасти вам!