(Єлисаветградські друзі Каменяра)

В одному листі Михайла Коцюбинського до мецената Чикаленка є такі рядки: «А зі Львова пишуть мені про Франка. Два місяці просидів в Одесі та все шукав у домі генерала Федоровського замурованих Ол. Грушевським рукописів, які мають вернути йому здоров’я. Сумно все це».

Лиш кілька рядків, а скільки за ними невідомого! Які рукописи має на увазі Коцюбинський і чому вони повинні були повернути здоров’я Франкові? Чого рукописи опинилися в Одесі, коли Франко жив у Львові? І, нарешті, хто цей генерал Федоровський?

У примітці до листа сказано: «Федоровський Микола (1838—1918 рр.) — український публіцист і громадський діяч, один з організаторів театрального гуртка в Єлисаветграді. Свояк І. Франка».

Історикам прізвище Федоровського знайоме. Хоча увагою його не дуже жалують. А тим часом у 60—70 роках ХІХ століття в Єлисаветграді навряд чи була людина, популярніша за нього.

Микола Федорович Федоровський молодим офіцером прибув на службу в уланський полк до Єлисаветграда. Саме тоді в Україні прогресивна інтелігенція почала створювати недільні школи для простолюду. В Єлисаветграді таких шкіл відкрили дві. Микола Федорович на власні кошти придбав дім на вулиці Олексіївський (тепер Гагаріна) і організував там у 1867 році ремісничо-грамотне училище. Це була перша професійна школа в Російській імперії, прообраз теперішніх СПТУ.

Потім Микола Федоровський подружився з братами Тобілевичами, Марком Кропивницьким, Петром Ніщинським. Друзі створюють хор любителів української пісні, драмгурток, влаштовують добродійні спектаклі. У 1876 році М. Федоровський переїздить до Одеси.

Ще одним знайомим Івана Франка у Єлисаветграді був міський землемір Павло Рябков, історик, етнограф, археолог, фотограф. З його ініціативи в місті збудовано публічну бібліотеку.

Але повернімось до Федоровського. У лютому 1885 року Іван Франко прибув до Києва, познайомився з Ольгою Хоружинською. Вони домовилися про листування. В одному з листів Франко (29 вересня 1885 р.) пише: «Ви згадуєте про свого родича, який живе в Одесі». Родичем тим був генерал Іван Федоровський, дід Ольги. Генерал був дідом Миколи Федоровського. Коли у травні 1886 року в Києві обвінчалися Ольга Хоружинська з Іваном Франком, Микола Федоровський, брат Ольги, став свояком письменника.

Одесою і Федоровськими Франко цікавився не випадково, а через обставини, що склалися навколо його особи. Іван Якович був письменник, історик, філософ, публіцист. І — революціонер. За це із Львівського університету його відраховують, тричі кидають за грати. А коли він закінчив Чернівецький університет, а потім у Відні захистив докторську дисертацію, його не допустили до університетської кафедри у Львові.

Тож зрозуміло, чому Франко намагався налагодити зв’язки з Одесою. В Одесі тоді перебував ще один знайомий Франка:

М. Комаров — бібліограф, критик, фольклорист. На ім’я останнього Франко писав: «Півтора року тому на руки молодого Тобілевича прийшов був із Одеси лист, де було сказано, що для декого пожадана річ, щоб я обійняв доцентуру української літератури». Ці рядки потребують коментарю.

У ці роки в львівському університеті навчався син Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) Юрко. «Молодий Тобілевич», як його називає в листі Іван Якович, деякий час жив у сім’ї Франка, адже студенту важко знайти в чужому місті житло. Сім’я письменника дала притулок юнакові, хоч сама жила у вкрай поганих умовах.

Отож на Одесу Франко покладав певні надії. Але тим надіям так і не судилося справдатися.

Тим часом Іван Якович працював над історією української літератури. Невдовзі він познайомився ще з одним із трьох братів Тобілевичів: у 1905 році до Львова приїхав Микола Садовський. Звичайно, їхні розмови торкалися Франкової «Історії...»: Іван Якович збирав до неї документи. Очевидно, за порадою Садовського Франко пише листа київському філологу й історику Василю Доманицькому, який у той час перебував у столиці Росії: «Є там десь у Петербурзі українець генерал Алексєєв, у якого має бути копія оповідання про Уманську різню 1768 р.».

Невідомо, що відповів Франкові Доманицький. Але на листі Франка проти прізвища Алексєєва рукою Доманицького написано: «Єлисаветград». Бо генерал Василь Алексєєв тоді жив там.

Важко з’ясувати, в яких стосунках між собою були генерал Алексєєв, Грушевський та генерал Федоровський. Але те, що якісь спільні інтереси єднали їх, безперечно. Можливо, про ті відносини знав і Доманицький і тому не поспішав з відповіддю Франкові. А він шукав нагоди зустрітися з Алексєєвим. Зробити це було непросто: щоб відлучитися зі Львова, потрібно брати дозвіл влади (Галичина входила до Австро-Угорської монархії).

І все-таки Іван Якович вирвався в Україну. Він виїхав зі Львова нелегально, з паспортом на чуже ім’я. Ця обставина, певне, і ввела в оману дослідників. У збірнику «Іван Якович Франко у спогадах сучасників» та деяких інших книжках вказано, що восени 1909 року письменник лікувався в Одесі, а по дорозі звідти заїхав до Києва. Насправді ж Франко прибув до Києва у квітні 1909 року, на похорон П. Косача (батька Лесі Українки).

Письменник перебував у Києві близько трьох тижнів. Знову зустрівся з Миколою Садовським. Микола Карпович зробив подарунок своєму львівському другові, запросивши його на спектакль за п’єсою Франка «Украдене щастя» у своїй постановці.

Тим часом Франко вирішив продовжити пошуки документів про Уманську трагедію 1768 року. Для цього треба їхати до Єлисаветграда, до генерала Алексєєва... І Франко таку поїздку здійснив. І не лише рукописи вабили його. А й рідкісна можливість побувати на землі друзів — братів Тобілевичів, зустрітися з М. Кропивницьким, давнім приятелем П. Рябковим. Жодна із зустрічей, імовірно, не відбулася. Генерал Алексєєв переїхав до Одеси і разом з ним туди «помандрували» рукописи. Рябков жив тоді у Тирасполі, а Кропивницький — у Бобринці.

Тому Франко досить швидко залишив Єлисаветград і повернувся до Львова. Але думка про те, що рукописи не належать йому, кликала письменника до дій. І восени він, знову нелегально, їде до Одеси, сподіваючись заволодіти документами й полікуватися. Як видно з листа Коцюбинського, здоров’я Івану Яковичу вернули не лише куяльницькі грязі, а й рукописи.

Чому ж про приїзд Франка до Єлисаветграда не сказано у спогадах Садовського, Саксаганського, інших авторів? Зрештою, це зрозуміло, ім’я Франка заборонялося навіть вимовляти у царській Росії. Якщо Франко їздив до Києва і Єлисаветграда таємно, нічого дивного немає в тім, що це не висвітлено у літературі. Дослідники неохоче беруться за «темні плями». Тому так багато наплутано у вивченні поїздки Франка до Києва у 1909 році, майже нічого невідомо про візит його на береги Дніпра у 1907 році.

Важко сказати, як рукописи потрапили в дім Федоровського і яким чином їх там «замурував» О. Грушевський. Безумовно, свояк Франка не міг приховати від письменника те, що той розшукував тривалий час. Але рукописи Франко так і не знайшов. Поки що цей факт з його життя залишається таємницею.

Кіровоград.