«Голос України» у матеріалі «Комуна у Вйорі» розповідав про роботу органів місцевого самоврядування у Фінляндії. Сьогоднішня публікація знайомить читачів з жителями Вйори та Оравайсу — невеликих типових містечок, в яких мешкає переважна частина населення республіки.

Батькова донька Пія

Яскрава зовнішність: струнка постава, шовкове темне волосся, виразні карі очі — це 36-річна Пія СІмонс. У юності вона мріяла стати акторкою: грала у шкільному театрі, співала, танцювала, займалася спортом. Влітку допомагала разом з братом батькові. Старший Сімонс мав за Вйорою два десятки гектарів землі, тримав свиноферму і розводив качок. Щоб розширити своє господарство, купив ще й маленьку фірму, котра виготовляла загони для свиней.

— Батько за натурою неспокійний, діяльний оптиміст, — з приязною посмішкою розповідала про свою родину Пія. — Спокійна і врівноважена мама завжди піклувалася про те, щоб вдома у нас було затишно і комфортно, а тато працював на фермі і не боявся експериментів...

Після купівлі будівельної дільниці Сімонс почав випускати візки-годівниці для звіроферм. Коли вироби поставили на потік — фермера осяяла думка: а чому б не взятися йому за складання дерев’яних фінських житлових будинків? Узяв у банку кредит, найняв фахівців з домобудування, менеджерів і виготовив на замовлення кілька перших котеджів «під ключ»...

— Батькова справа пішла успішно і ... я розпрощалася з мріями про акторську кар’єру, — вела далі витончена Пія. — Стала економістом і замість професійної сцени топчу тепер паркетну підлогу фірми «Сімонс-елемент».

Нині на підприємстві, що експортує свою продукцію до країн Західної Європи, працює близько півтори сотні осіб. Старший Сімонс після досягнення пенсійного віку майже відійшов від виробництва і знову займається своїм хобі — вирощуванням свиней. Біля керма фірми стала Пія — високопрофесійний, прагматичний керівник. Вона вийшла заміж, разом з чоловіком Марком, котрий також працює на родинній фірмі, побудували гарний дім, народила двох синів.

У відпустках Сімонси також разом. Їм до вподоби подорожувати екзотичними країнами. Вже відвідали Японію, Філіппіни, Мексику, Таїланд. Вдома відпочивають у дачному будиночку біля лісового озера. Не забула Пія й про захоплення юності. Кілька разів на місяць, після роботи, сідає за кермо свого джипа і мчить за двадцять кілометрів до сусіднього містечка Оравайс. Там, у любительському театрі, на неї чекають друзі, танцювальний клас, репетиції. У виставах вона грає провідні ролі.

Столяр і депутат Йохан

Мальовничий Оравайс, в якому мешкає 2,5 тисячі жителів, розкинувся у переліску біля затоки Балтійського моря. У містечку працює найбільше у Європі підприємство по виготовленню наждачного паперу, човнобудівний завод, будівельні фірми, пекарня та інші дрібні виробництва.

Схожий на Хемінгуея 56-річний Йохан Карлс, столяр за фахом, 40 годин на тиждень зайнятий на одному з підприємств Оравайса. Розпочинає він свою роботу о 6-й годині ранку і о 14.30 вже займається громадською діяльністю. Йохан — депутат комуни з десятирічним стажем. Крім того, входить до виконавчого комітету органу місцевого самоврядування. Коли я домовлялася з Карлсом про зустріч, комуна перебувала на двотижневих канікулах. Однак депутат прибув до центру Оравайсу, відкрив приміщення — чудовий сучасний офіс — і ознайомив з роботою своїх колег. Щоб мені краще було розібратися, на що витрачається 14 мільйонів євро бюджету комуни — подарував товстелезний том виконання кошторису за 2005 рік. Потім доброзичливий і гостинний Йохан запросив на чашку кави до свого «маєтку».

Невеликий, але напрочуд красивий дерев’яний котедж заховався у сосновому лісі і в квітах над тихою морською затокою. Поруч, на великому камені, розмістився будиночок сауни з чималими дубовими діжками-купелями. «У Фінляндії, — з гордістю сказав Йохан, — понад півтора мільйона саун. Моя донька Софія, котра мешкає у США, найбільше там нудьгує за фінськими водними процедурами. Зараз вона у нас гостює з внучкою Шарлоттою». З будинку вийшли дві миловидні жінки і маленька дівчинка. Ще одна дочка, Сусанна, поділилася після знайомства Йоханова дружина, працює вчителькою в Оравайсі, а син, Матіас, — інженером. Обоє одружені, мають дітей, а старші Карлси — четверо онуків. «І п’ятий незабаром буде», — радісно повідомило подружжя.

Бесідуючи з господарями про прожите і майбутнє, запитала: що вони хотіли б змінити у своєму розміреному, влаштованому житті? На це спокійний, розважливий Йохан з нотками смутку відповів: «Хотілося б повернути ті часи, коли кілька поколінь родини мешкали разом, під одним дахом: батьки, діти, онуки... — і додав: — Бачите, у нас з дружиною райська місцина над морем: ліс, чисте повітря і вода, а живемо ми тут самі-самісінькі...»

Зустріч біля храму

На околиці Вйори підпирає небо гострим шпилем пам’ятник архітектури державного значення. Дивовижної краси і грації храм побудовано 1626 року. Місцева лютеранська парафія невтомно піклується про древню перлину — гордість не лише провінції Остерботтен, а й всієї Фінляндії.

За церквою і прилеглим цвинтарем постійно доглядає штат з дев’яти осіб. Серед них і 21-річна Марія ХендрІксон, студентка академії з Вааси, майбутній магістр політології. Я познайомилася з дівчиною, коли оглядала шедевр скандинавського зодчества та старовинний гранітний меморіал навколо нього — шана місцевих жителів борцям за незалежність Фінляндії.

Тендітна Марія разом зі своїм помічником Пауліном Свеном розпушували грядки розкішних пурпурових квітів, котрі прикрашали монумент, навколишню соборну територію, дбайливо доглянутий цвинтар.

— Я працюю тут навесні і влітку, на канікулах, — охоче ділилася білява, синьоока дівчина. — Дуже люблю квіти, старовину. Мені подобається прибирати у храмі, де відчуваєш подих століть. Особливі почуття охоплюють, коли звучить орган, співають меси...

Мешкає Марія разом з батьками неподалік церкви. Її мама — доглядальниця у пансіонаті для старших людей, тато — будівельник, а брат також навчається. Тому, зізналася привітна моя співрозмовниця, 64 євро, які вона щодня отримує за вісім годин праці, — істотна підмога в її студентському житті. Навчання в академії безплатне, є ще 450 євро щомісячної стипендії, однак чимало грошей потрібно на житло, харчування, спеціальну літературу.

Поки ми спілкувалися з Марією, неподалік меморіалу припарковувались машини відвідувачів храму і цвинтаря. Після молитви парафіяни оглядали могили своїх рідних, дехто поливав квіти. Усі скромні надгробки, навіть квітники на них, були типовими, однаково ретельно, дбайливо доглянутими. «За невелику плату, — пояснила дівчина, — більшість поховань доглядають такі працівники, як я. Однак дехто хоче це робити сам».

Коли мова зайшла про життєве і вічне, я запитала студентку про національні церемонії і звичаї проводів в останню путь. «Мені доводилося читати, — відповіла Марія, — про вашу ортодоксальну церкву і пишні обряди поховань з використанням алкоголю. У нас це по-іншому. Після відспівування і прощання на цвинтарі найближчі родичі небіжчика збираються у ресторанчику, що побіля храму. Там п’ють каву з солодкими булочками — ось і все...»

Залишивши сумне, ми повернулися до розмови про насущне. З’ясувалося, завтрашня випускниця академії добре обізнана з політичним життям нашої держави. І мріє побувати у Києві, подискутувати з ровесниками про шляхи розвитку демократії у світі, зокрема, в Україні. «У вас тільки формується громадянське суспільство, — сказала Хедріксон. — Тому надзвичайно цікаво глибше ознайомитися з цим непростим процесом. До того ж, — додала із сором’язливою посмішкою, — я дуже люблю футбол. Навіть граю у жіночій футбольній збірній за свою академію. Дивилась по телевізору мундіаль і вболівала за команду Андрія Шевченка...»

Прощаючись і дякуючи за приємне спілкування, я запросила чудову й працьовиту дівчину, спортсменку, без п’яти хвилин магістра політології Марію Хедріксон, до Києва.

Турботи Інгвальда Хейнула

Підприємство, яке торгує сільськогосподарською та деревообробною технікою, розташоване на в’їзді до Вйори. З одного боку, до прозорих ангарів зі скла і бетону підступають золотисті ячмінні поля, з другого — два гігантські супермаркети. Поодаль видніються акуратні контейнери центру по збору відпрацьованої побутової техніки, металопластику, відходів будівництва та іншого непотребу. Фермерам дуже зручно заїжджати у справах до Інгвальда Хейнула та його фірми «MASKІN O. TRAKTOR». Одночасно можна познайомитися з новинками техніки і закупити продукти у супермаркеті. А ще — здати Бо Люфтбакку, фермеру-депутату, котрий ще й двічі на тиждень порядкує біля контейнерів-сховищ, речі, що потребують утилізації.

Кабінет Інгвальда Хейнула — із суцільного скла — розташований прямо у торговому залі. Тут він веде переговори з партнерами і покупцями. У будь-який час до нього може зайти працівник фірми і з’ясувати потрібне йому питання. Поруч з Інгвальдом вдивляється у монітор комп’ютера його дружина. Вона — бухгалтер і економіст підприємства. Старший син, 23-річний Даніель, випускник аграрного коледжу, мізкує з техніками над гідравлікою комбайна, котрий завтра повинен вийти на жнива.

«MASKІN O. TRAKTOR» не лише продає нові сільгоспмашини, а й приймає від фермерів уживані й доводить їх до ладу.

— Чим далі — то все складніше одному фермерові купувати нового трактора чи комбайна, — виокремив найголовніше енергійний Хейнул.

— У зв’язку зі вступом Фінляндії до Євросоюзу техніка здорожчала, а доходи у сільському господарстві зменшилися. Мій найближчий сусіда, — продовжував підприємець, — фермер Бо Люфтбакка, продає відгодованих свиней по одному євро п’ятдесят центів за кілограм живої ваги. Хіба він та його колеги можуть при зрослих затратах на енергоносії та корми мати з цього бізнесу пристойний прибуток? — запитав Інгвальд і сам відповів: — Ні. Ось чому фермери найчастіше купують техніку у складчину — на двох-трьох. Беруть кредити під 4—5 відсотків, для фізичних осіб це три відсотки річних, і зважують, у що вкласти ці гроші.

Нарікаючи на загальноєвропейські проблеми, зокрема, на сорок відсотків податку, який він платить зі своїх доходів, власник машинно-тракторного торговельного центру, втім, не забув згадати й про чимало позитивів, котрі приніс із собою Євросоюз. Це передусім стабільна валюта та розширення партнерських зв’язків. І, головне, підкреслив Інгвальд, як не ускладнилося у деяких сферах життя, а відсоток банкрутств різних фірм став у країні мінімальним.

...Поки ми бесідували з господарем про «глобальне і значне», до батька завітав Даніель. Робочий день закінчився і чемний хлопець зайшов попрощатися. Він хоч і не одружений, але вибрався з батьківського будинку і мешкає у власній квартирі. Помахавши рукою «бай-бай», кремезний юнак сів за кермо найновішої моделі «мерседес» і помчав у бік Вйори.

— Даніель захоплюється гольфом і поїхав на змагання до спортивного комплексу, — пояснив Хейнул. — Ми всі у родині любимо спорт. У Вйорі є два висотні лижні трампліни, чудові умови для слалому. Тож взимку ми «літаємо» на лижах. Влітку проводимо час на узбережжі моря, на своїй дачі. Часто мандруємо, були у Греції, Франції, Німеччині, Чехії... А в Іспанії відпочивали разів тридцять.

Про Україну Інгвальд дещо чув. Але, на жаль, запам’ятав лише те, що це надзвичайно корумпована країна. І з гордістю додав, що Фінляндія посідає у світі одне з перших місць з чесного і прозорого ведення бізнесу, із законослухняності громадян.

Прикро те слухалось, до сліз. Однак крити було нічим. Тим паче похвалитися у відповідь...

Пенсіонерка Анна-Аніта

Дві комфортні спальні з м’якими меблями і вишитими фіранками, вітальня зі старовинною скринею, затишна кухня, заквітчаний настурціями балкон — тут, на другому поверсі багатоквартирного будинку, мешкає Анна-Аніта Торс.

Колись вона була дружиною фермера, господарювала на тридцяти гектарах землі, тримала багато корів, свиней, птиці. Тепер 74-літня жінка давно на пенсії й живе радощами і турботами своїх дітей та онуків.

— Мені було двадцять три, коли ми побралися з Гарольдом, — заглянули у туман минулого добрі очі Анни-Аніти. — Він був чудовою людиною. Ми разом побудували великий дім, посадили сад, народили двох синів і двох дочок. Працювали дуже тяжко, але я почувала себе щасливою. Поки не трапився жахливий нещасний випадок, який забрав мого коханого чоловіка...

Молода жінка залишилася сама на фермі з чотирма малюками. Добре, що у неї було семеро братів та сестер і вони допомагали, як могли. Згодом підросли її діти, поїхали навчатися. Йоран став інженером, Лейв — архітектором, Гуннел — медсестрою, Гунвор — вчителькою. Анна-Аніта залишила дім старшому синові і переселилася у квартиру.

— Тут набагато менше роботи, ніж на садибі,— довірливо ділилася.

— Ближче й до магазину, й до поліклініки. Коли потрібно провідати родичів — сідаю за кермо своєї «тойоти» і їду. У мене ще жива тітка, якій понад 90 років, і мама моя також прожила більш як 90 літ, — натруджені, вузлуваті руки Анни-Аніти показували фотознімки батьків, дітей та онуків. А потім відчинила дерев’яний різьблений комод і дістала білу лляну скатертину, вимережану ніжними рожевими квітами. — Вишиваю старшій дочці подарунок на п’ятдесятиріччя, — ще більше полагіднів голос моєї співрозмовниці. — Руки болять, — зізналася щиро, — а серце наказує: «Працюй, не жалій себе, це ж для пам’яті, для щастя твоєї донечки...»

Поки Анна-Аніта складала свій чудовий витвір, у кватирку залетів барвистий метелик і ... відразу задзвенів телефон. Господиня підняла слухавку і заусміхалася — обізвалася її дочка, майбутня ювілярка. Запитувала про матусине здоров’я та що привезти їй на гостинець.

— А мені нічого не потрібно, — з просвітленого лиця Анни-Аніти ще не зійшов промінчик радості. — Я одержую 900 євро пенсії, маю деякі пільги. Безплатно користуюся послугами поліклініки, сто євро сплачує за мене у фонд найму квартир комуна, двісті плачу сама. Коли випадає добиратися до лікарні на таксі — комуна за це повертає гроші. Одне слово, живу я скромно, тихо й життям задоволена...

Знову під цокання старовинного годинника пролунав телефонний дзвінок. Турбувалася про бабусю Гунніла, 25-річна студентка університету. Анна-Аніта взяла слухавку і зручно вмостилася у глибоке м’яке крісло.

Старенька гомоніла, а зі стін світлиці, з книжкової шафи і буфету дивилися з фотопортретів на свою маму, бабуню і прабабуню усміхнені сини, дочки, онуки і правнуки...

Київ—Гельсінкі—Вйора—Оравайс—Київ.