Нестор і Дем’ян

Адже такі імена водилися й побутували на моїй пам’яті навіть у зросійщеній «Новоросії», як називала царська бюрократія колишнє Дике Поле, відвойоване в турків. Бо з кінця VІІІ — на початку XІX століття воно заселялось не лише росіянами-суднобудівниками з Воронежа, Іжори, Петербурга для будівництва кораблів Чорноморського флоту, а й хліборобами з малоземельних губерній України. В першу чергу — полтавцями. Тому одне з найдавніших поселень в межиріччі Інгула та Інгульця, на водорозділі басейнів Дніпра й Південного Бугу, звалося попервах Полтавка, з’явившись 1821 року.

Переїхавши на нові з правіку незаймані землі Дикого Поля, переселенці встигли побити лунки на одвічному пиріїщі, посадили кавуни й дині, бо піднімати цілину і сіяти жито-пшеницю, ячмінь і овес було вже пізно: літо!

На їхній подив, баштани вродили незвозимі! Так що кавуни й дині лишилися під першим снігом. Отоді й перейменували Полтавку — на Баштанку.

Полтавці — стовбова, коренева група українства — виявилися непоступливими перед політикою зросійщення, твердими у збереженні мови й традицій, культури й побуту. Берегли й імена: мої баби й тітки були Веклами, Папками, Федорами, Парасками, Марфами, Килинами, Яринами. Де ви тепер зустрінете такі імена? Назарами, Симками, Пимонами, Харитонами, Захарами, Матвіями були мої діди й прадіди, дядьки й хрещені батьки. А прадід мій, наприклад, трьох своїх синів-соколів назвав Микитою, Федотом і Митрофаном.

Чому ми втрачаємо такі імена? Чи не означає це наше відступництво від народних традицій? Давно з жалем і прикрістю думається про це.

Турбувало відступництво й наших попередників. Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Головко, Андрій Малишко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Микита Шумило з болем говорили й писали про це. Але — марно...

Остап Вишня розповідав бувальщину, яка стала майже легендою. Приїздять вони з Максимом Тадейовичем та Андрієм Самійловичем у Яготин на відкриття полювання. Надівають болотяні чоботи, одягають маскхалати, підперезуються бурськими патронташами, повними набоїв з відповідним шротом.

Аж тут приходить із школи десятилітній школярик — син господарів тієї хати, в якій вони зупинились. Переступивши поріг, зачудовано дивиться на незвичних гостей, вбраних «по-бойовому», ще й з рушницями в руках! Дивиться, дивиться, а тоді:

— Дядьки! А качви тієї На озері! Коноплини не вткнеш! Ій-бо, правда...

— Підслухав, шибеник, у когось із дорослих, — сміється Максим Рильський. — Чи хтось тебе навчив покепкувати з нас?

— Сам бачив, — набурмосюється хлопчина.

А Остап Вишня нагинається над школяриком:

— Як тебе звати?

— Гаврило, — втерши носа, відповідає той зопалу, не зводячи погляду з рушниць.

— У якому ж ти класі?

— В третьому.

— А як же ти вчишся?

Хлопчина, глипнувши на Вишню, ще дужче похнюплюється, а потім тихо так та довірливо, немов йому одному звіряє якусь таємницю:

— Гидко, — і знову втирає носа.

Наші мисливці так і покотяться з реготу.

Може, й ви засмієтесь? Але не смійтеся. Краще подумаймо: чи можна уявити зараз «бузувіра» з пустушкою в роті, який ще тільки пузирі пускає і не злазить з маминих рук, щоб його звали Гаврило? Уявляєте? Я — ні. Ото ж то й воно! Все в нас то Владлени, то Вілени, то Гарики, то Ростики — на чуже переходимо без принуки. А ідентичність нації не лише в рідній мові, а й в іменах. А ми їх втрачаємо: соромимось чи що? В Європу ломимося, не пам’ятаючи свого роду й племені? Жаль-жаль...

Але, на щастя, трапляються й винятки. Днями, виписавшись Із Феофанії, де пролежав, не виходячи надвір, два тижні в хірургії із запаленням пораненої в Берліні ноги, виводжу з гаража машину і помічаю на воротях малюків: висять гронами, ухопившись за прути, і зирять у двір. Малі й закушкані, бо вже перший морозець вибілив землю й траву.

Під’їжджаю до воріт і бачу їхні рум’яні від морозця щічки, цікаві оченята. А за ними — їхніх молоденьких мам і нянечок. Візочками й модерними колясками заблоковано виїзд. Можна подумати, що їх звезли з усієї Кончі-Озерної. Одна з нянь — висока й худорлява, але вельми привітна — вправно відчиняє ворота й каже мені, всміхаючись:

— Вас не було, а ми щодня з дітворою збираємо тут цілий дитсадок. Бо всі малюки тягнуться до ваших воріт. Вони ж у вас такі блакитні, ясні, аж очі вбирають!

Двійко карооких і рум’янощоких хлопчиків, дивовижно схожих між собою, стоять біля неї й не зводять з мене очей. Десь я бачив ці очі! Когось вони нагадують мені, дорогого і напівзабутого. Виходжу з машини. А хлопчики так само дивляться на мене, допитливо й цікаво вишнево-карими оченятами. У кого і де я їх бачив? Такі милі й знайомі очі!

— Як тебе звати? — нахиляюсь до старшенького. Погляд його яснішає, ніби легшає. І він після чималої паузи каже мені серйозно, майже суворо:

— Нестор! — і дивиться на мене без тіні усмішки.

Погляд його темно-вишневих очей важчає, дужче нагадує когось дорогого і любого мені. Бо саме такий погляд чув я на собі в рідкі хвилини щасливого спілкування. Але вони, ті хвилини, вислизають з моєї пам’яті, і я ніяк не пригадаю, хто ж то був?

«Нестор-Літописець — думаю собі. — Нестор Махно. Яке гарне ім’я!» А згадка тікає від мене і мучить мене: ось-ось ізгадаю! А воно — не згадується і край!

— А тебе? — звертаюсь до меншенького з такими самими вишнево-карими, суто — українськими очима, темними, як ніч.

А низьке осіннє сонце із синього неба обливає хлоп’ят золотим промінням. Маля, ніяковіючи, тулиться до свого вишуканого візочка, на якому, очевидно, його привезли сюди, і мовчить. Зиркає на мене з-під лоба.

— Він ще малий, — каже няня. — Ходить і навіть бігає, але не розмовляє. А звуть його Дем’ян.

— Ого! — присідаю біля малого. — Цілий Дем’ян? Знай наших! — Хочу взять його на руки, а він випручується і міцніше тулиться до свого візка, ховає обличчя в його відкинутий сліпучо-білий верх. Не дається мені, чужому. А старший сам підходить і подає ручку, ніби пізнає чи хоче перехопити мою увагу. Інші мами і няні стоять осторонь од воріт, тримаючи своїх малюків за руки. Мовчать і дивляться, як мені здається, з нетерпінням, готові зараз же пустити діточок до воріт, бо ті весь час рвуться, простягають до них рученята, не випускаючи сосок з ротиків.

А я ніяк не намилуюсь тими двома: обоє в новесеньких, чорних і лискучих комбінезонах з капюшонами, теплих, товстуватих, але навіть на вигляд легеньких, як пух. Ягоди на щоках в обох так і грають!

Здоровенькі, чисті і свіжі, якими буваємо тільки в ранньому дитинстві, коли ще над нами янголи літають і сам Господь Бог не зводить з нас приязного погляду, бо ми й справді ще безгрішні Його подоби.

— Чиї ж це? — тихо питаю няню.

— Гончареві правнуки, — каже вона гордовито.

І та гордість передається й мені, радістю наповнює мою душу! Хоч і давно вже, одинадцять років тому, навіки заплющилися прекрасні очі нашого літературного Генія, але ж на мене зараз дивляться аж четверо таких самих променистих, глибоких і розумних очей його правнуків! Вони знову явили світові безсмертні й прекрасні очі Олеся Гончара.

«Рід проходить і рід приходить, а Земля перебуває вовіки...» — сказав Еклезіаст.

Навіки сказав! Спасибі йому...

Олександр СИЗОНЕНКО.

Конча-Озерна, 3 листопада 2006 р.