(До 15-ї річниці всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.)

1 грудня цього року виповнюється п’ятнадцята річниця з дня проведення всеукраїнського референдуму, на якому народ України підтримав Акт проголошення незалежності України і тим проголосував за утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. На жаль, цій події за плином часу приділяється дедалі менше уваги в нашому суспільстві та державі, хоча для багатьох країн світу дні проведення загальнонаціональних референдумів, як і дні проголошення незалежності та прийняття конституцій є зазвичай глибоко шанованими державними святами.

Можливо, що річниця всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. не отримала належного висвітлення через гострі дискусії у Верховній Раді щодо правової оцінки голодомору 1932—1933 рр., який став трагедією всього українського народу. Утім, важливість правової ідентифікації факту геноциду народу України ще більше підкреслює значущість всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Адже народ України, переживши лихоліття голодомору, досягнув свого найвищого тріумфу і найбільшої перемоги, ставши безпосереднім творцем омріяної багатьма поколіннями українців незалежної національної держави.

Нагадаємо хронологію тих величних історичних подій. Спроба державного перевороту в колишньому СРСР, здійснена ДКНС 19 серпня 1991 р., поставила під реальну загрозу курс українського народу на розбудову національної державності, утверджений 16 липня 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України. Щоб уникнути ризиків, що виникли для України у зв’язку з державним переворотом, Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. урочисто прийняла Акт проголошення незалежності України, який визначив незалежність України та створення самостійної Української держави — Україна.

Утім, прийнятий Акт не був наділений відповідною юридичною силою, й Україна впродовж більш ніж трьох місяців залишалася невизнаною державою світу. Ситуацію потрібно було змінювати у такий юридичний спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимізації проголошення незалежності України та сприяв визнанню міжнародної правосуб’єктності нашої держави. З цією метою було вирішено провести всеукраїнський референдум, оскільки саме ця форма безпосередньої демократії була найпоширенішою у світі щодо легітимізації незалежності держав.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначене Верховною Радою Української РСР на підставі Закону Української РСР «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. Попри певні сумніви у долі всенародного голосування, його результати були більш ніж переконливими — 90,3% громадян Української РСР проголосували «за» Акт проголошення незалежності України. Проведення цього референдуму отримало схвальну оцінку міжнародних спостерігачів, а його наслідки виявилися доленосними для України.

Уже 2 грудня 1991 р., без очікування офіційного оприлюднення результатів всеукраїнського референдуму, незалежність України у встановленому порядку була визнана Польщею та Канадою (з огляду на ці історичні події, закономірною є й солідарна підтримка цих та інших держав світу ініціативи Президента України щодо визнання голодомору 1932—1933 рр. в Україні геноцидом Українського народу). Підтримка Польщею і Канадою результатів всеукраїнського референдуму

1 грудня 1991 р. виправдала найсміливіші мрії та сподівання українського народу — лише з 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн, що стало беззаперечним тріумфом волевиявлення українського народу.

На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що стосовно себе Договір 1922 р. про утворення СРСР вважає недійсним і нечинним. 8 грудня 1991 р. підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Верховної Ради Білорусі юридично припинило існування колишнього Радянського Союзу. Тим самим Україна, спираючись на багатовічну мудрість свого народу та злагоджені дії національної політичної еліти, змогла безконфліктно і легітимно вибороти свою незалежність, що є справжнім подвигом українського народу на тлі виборювання незалежності колишніми радянськими республіками Закавказзя та республіками, які входили до колишньої СФРЮ.

Успіх всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. сприяв поширенню референдної демократії і на локальному рівні. Так, 20 січня 1991 р. відбувся загальнокримський референдум про поновлення автономії Криму. Більшість виборчого корпусу Криму підтримала питання референдуму. За результатами загальнокримського референдуму Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України «Про поновлення Кримської АРСР» від 12 лютого 1991 р.

На жаль, спроби вирішувати на всеукраїнському референдумі найважливіші проблеми суспільного і державного життя так і не змогли повторити успіх всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Ініціювання всеукраїнського референдуму в 1992—2006 рр. виявилося невдалим, а всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р. щодо внесення змін до Конституції України хоча і відбувся, але його результати залишилися не реалізованими, а сам референдум увійшов в історію як «зорганізований» тодішнім політичним режимом. Намагання ж ініціювати проведення всеукраїнських референдумів із питань про приєднання до ЄЕП, НАТО та статус російської мови у переддень парламентських і місцевих виборів 2006 р. мали здебільшого декларативний характер і були покликані сприяти мобілізації електорату певних політичних сил, що виступали фактичними ініціаторами проведення цих референдумів. Незатребуваним залишився і потенціал місцевих референдумів.

У чому причина бездієвості референдної демократії в Україні та нехтування референдумів як найоптимальнішої форми розв’язання найважливіших суспільно значущих проблем, яких нині в Україні більш ніж достатньо?

Передусім залишається недосконалим референдне законодавство України. Під час проведення конституційно-правової реформи 2004—2006 рр. відбулися певні позитивні зрушення щодо нормативного забезпечення референдної демократії в Україні. Зокрема, Конституційний Суд України у своєму рішенні № 6-рп/ 2005 від 5 жовтня 2005 р. про офіційне тлумачення положень ч. 2, ч. 3 і ч. 4 ст. 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом) визначив, що народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, а також змінювати його шляхом внесення змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XІІІ, змінювати, приймати нову Конституцію України, а результати народного волевиявлення, отримані через вибори й референдум, є обов’язковими. Водночас до сьогодні зберігає чинність Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., який не створює (через його недосконалість і застарілість) належних юридичних механізмів реалізації конституційних положень про народний суверенітет та його реалізацію шляхом всеукраїнського референдуму.

Недосконалість референдного законодавства у сучасних умовах є явищем алогічним і небезпечним. Адже, не маючи легітимних конституційних і законодавчих форм і механізмів безпосередньої реалізації народного суверенітету шляхом проведення референдуму, народ України не може реалізувати своє природне право на здійснення влади у суспільстві через найвищу форму демократії — референдуму.

По-друге, окрім недосконалості законодавчого механізму забезпечення референдної демократії в Україні та неоднозначності національної референдної практики у XXІ ст., розвиток референдної демократії значною мірою гальмується й нерозробленістю теоретико-методологічних засад референдної демократії в національному праві. Референдна демократія є доволі унікальним явищем, яке історично сформувалося і отримало подальший розвиток в деяких країнах світу, при цьому, в окремих із них — винятково на місцевому рівні (США). Для більшості країн світу проведення референдумів було разовою історичною подією (Албанія, Грузія, Канада, Казахстан, Норвегія, РФ та ін.), а конституювання референдумів стало лише свідченням поваги до влади народу, але не сприяло розвитку національної референдної демократії у цих країнах. Утім, досвід Іспанії, Італії, Франції, Швейцарії та інших демократичних країн переконує, що належним чином науково обґрунтована референдна демократія є важливим інструментарієм формування гармонійно розвиненого громадянського суспільства.

Сьогодні, як ніколи раніше, життя вимагає об’єднання зусиль науковців щодо розроблення цілісної національної концепції референдної демократії, дослідження правосуб’єктності українського народу та гарантій здійснення ним своїх природних прав. Саме консолідація зусиль політиків, науковців і громадськості, на нашу думку, має сприяти відродженню ідей та ідеалів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. та формуванню повноцінної референдної демократії в Україні.

Микола ОНІЩУК, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.