Село, де сміються діти

Копище Олевського району, що на самому краєчку Житомирщини, відтепер зв’язує з Майданом-Копищенським не розбита бруківка, а нова дорога з асфальтобетонним покриттям. Про те, якого значення надали завершенню будівництва, свідчить уже такий факт: на урочистості з цієї нагоди прибули перші керівники області. У події — своя передісторія. Минулої осені було відкрито рух по трасі, що веде з райцентру Олевськ до Майдану-Копищенського, тобто до міждержавного переходу між Україною та Білоруссю. Сталося це завдяки наполегливості народного депутата України попереднього скликання Валентина Савицького, який дотримав слова, даного виборцям, і зробив те, що до нього тільки обіцяли. Дорога до кордону — то імідж держави. А найголовніше, вона значно поліпшила сполучення між селами, розташованими на півночі району.

Під час відкриття тієї траси тодішній сільський голова Копища Варвара Снігур запропонувала шляховикам: добудуйте ще ділянку дороги, що веде з Майдану-Копищенського до нашого села. Вона наполегливо проштовхувала цю ідею. І таки добилася свого. Тож під час відкриття дороги, хоч жінка після виборів уже на пенсії, саме на адресу Варвари Йосипівни звучали найтепліші слова вітання. Голова обласної ради Ірина Синявська вручила їй подяку, а ще — мікрохвильову піч у подарунок.

Відстань між селами — близько шести кілометрів. Загальна вартість робіт — майже сім мільйонів гривень. Кошти на ремонт автодороги були заплановані Державною службою автомобільних доріг України за рахунок спеціального фонду. Працівники Олевського ШБУ-42 не тільки оновили покриття, а й розширили проїжджу частину, поліпшили профіль дороги, що сприятиме більшій безпеці руху.

Копище не просто одне з давніх (перша документальна згадка датується 1598 роком) і найвіддаленіших сіл області (відстань до нього від Житомира удвічі більша, ніж до Києва). Воно — символ незламності духу народу. У липні 1943 року фашистські карателі спалили тут 2887 жителів. 1347 з них — то діти до 12 років. Решта — жінки і старики. Статистика жорстока. Виходить, у той час, коли точилася битва на Курській дузі, яка круто змінила характер війни, карателі воювали тут з немовлятами, які щойно на світ з’явилися, дітлахами та жінками. Чоловіки ж були як не на фронті, то в партизанах. За це й влаштували селу операцію «Пані Хельга»...

Про трагедію розповідає музей, зайти до якого вважає своїм обов’язком кожен, хто приїжджає в Копище. Є в селі й меморіальний парк, де кожне дерево — живий пам’ятник закатованим. Голова облдержадміністрації Юрій Андрійчук зазначив, що вважає турботу про це село своїм обов’язком. Свого часу, коли був майстром механізованої колони, деякий час жив і працював тут на спорудженні меморіального комплексу. Найголовніший спогад — щирість і теплота людей.

Тепер у селі близько тисячі жителів. Кожного, хто приїжджає сюди, приємно дивує, як багато тут дітей. У Копищі жартують, що коли в сім’ї немає п’ятеро братиків-сестричок, то це не справжня сім’я. Таких родин за п’ятдесят. А в п’ятнадцяти — десять і більше дітей. Отож демографічна криза Копищу не загрожує. Щоправда, де багато молоді, має бути й місце для проведення дозвілля. Будинок культури в селі є, але він потребує термінового ремонту. Якщо Варвара Снігур робила все, щоб до села проклали добротну дорогу, то новий сільський голова прагне будь-що випросити 200 тисяч на заклад культури.

Пісок і люди

Кожен, кому доводиться їхати від Майдану-Копищенського до Копища, звертає увагу, як разюче міняється краєвид за вікном: замість струнких красунь-сосен ростуть якісь покручені, часто більше схожі на дивної форми кущі. А земля під ними — суцільний пісок. Пояснення спробуємо знайти в старій підшивці газети «Радянська Волинь». Більше восьми десятиліть тому вона писала:

«Нарешті перед вами Копище. Коли б це вам довелося їздити по Житомирській чи Шепетівській окрузі (таким тоді був адміністративно-територіальний поділ. — О. К.), ви за 55 верств (відстань від села до райцентру. — О. К.) минули б принаймні територію трьох районів. А тут лише трьох сільрад. З-за піскуватих горбів видно стріхи хат. Землі — 1600 десятин, але обробляється населенням лише 700—800 десятин. Решта землі — сипучі піски, з яких вітер іноді намітає цілі гори. Де-не-де одна гора тягнеться 20 верств. Частина землі — болото, вкрите кущами та мохом. Оповідають, що якихось тридцять-сорок років тому, коли ще не так були винищені ліси, земля, яка тепер вкрита піском, давала дуже й дуже гарний урожай. А зрубали ліс, вітер насипав на поле пісок і кинув у злидні людей».

Як не важко здогадатися, на піщаних горбах, що так вразили колись журналіста, і росте тепер той сосновий ліс, захищаючи село від перетворення на своєрідну північну Сахару. Вже з цього видно, як непросто господарювати тут на землі. Економічні негаразди не могли не вдарити по місцевому сільгосппідприємству. До виборів його очолював Григорій Скрит, нинішній сільський голова. Він розповів, що вдалося засіяти лише 80 гектарів, на фермі залишилося тільки 20 корів. Одне слово, сільгосппідприємство жевріє. Але не здається. А тим часом у південних районах області, де родючі чорноземи, вже важко й перелічити ті господарства, які ліквідовані за рішенням суду, тобто все майно пішло з молотка.

Григорій Степанович побоюється, що така доля може спіткати й копищенське сільгосппідприємство. А «винні», хоч як це парадоксально, діти. Багатодітні мами йдуть на пенсію раніше. Деякий час було заведено, що гроші на таку пільгову пенсію мало сплачувати сільгосппідприємство. Отак і набралося більше 50 тисяч гривень боргів. А для місцевих аграріїв це величезна сума. Уже є рішення суду: повернути гроші. Тому і б’є на сполох сільський голова. Прийдуть виконавці, заберуть усе — і від виробництва тільки нікому не потрібна печатка залишиться.

У читача може виникнути резонне запитання: а де ж мешканці Копища для себе й дітей гроші заробляють? Живуть вони завдяки дарам лісів. Під час відкриття дороги поцікавився в одної з жінок, біля якої була зграйка дітей, чи вдалося цього року вторгувати хоча б дві тисячі гривень.

— Та ні, значно більше, — засміялася вона. — Адже нас дванадцятеро разом з чоловіком і дітьми. А ягід цього року і справді мало було. Але й ціна підскочила. Ще й на гриби сподіваємося.

Прикордонні проблеми

Перші «зайчики», тобто білоруські рублі, я побачив саме в Копищі — було то на самому початку дев’яностих. Місцеві жителі охоче діставали їх з кишень. Схоже, їм подобалося, що через розташування на самому кордоні навіть певний зиск мають.

Тепер до цього ставлення інше. Уявіть собі, що ви одержали земельний пай, хочете там щось посіяти —бодай на корм для власної худоби, а добиратися туди треба через територію... іншої держави. Мало того, вас перепиняють і конфіскують транспортний засіб. Хай то навіть звичайний віз.

— Білоруські прикордонники чудово розуміють, що ніхто свідомо не хоче порушувати прикордонний режим. Але карають з усією суворістю. А тут просто і кордон надто звивистий, і шляхи петляють. От і виходить: їдеш по нашій дорозі, і раптом невеликий шматок її — уже чомусь білоруський. Скільки не добивалися, щоб провести обмін територій, нас, схоже, просто не розуміють, — бідкається Григорій Скрит. — Одне з таких полів, до якого проблематично дістатися, має площу близько 700 гектарів.

Тепер зрозуміло, як важко бути в Копищі сільським головою? Бо на додачу ще й проблеми з нашими прикордонниками. А все тому, що хтось колись надто рано поставив крапку, написавши, що на вражених Чорнобилем територіях виплачується компенсація на дітей, які не відвідують дошкільні заклади. Якби дописали, наприклад, «у разі їх відсутності» чи щось схоже, проблем не було б. Згадайте ті часи, коли зарплату й пенсію виплачували навіть гноєм, і зрозумієте, чому селяни, зрадівши можливості одержувати хоч якісь гроші, стали масово забирати дітей із дитсадків. У північних районах області через це закрилося багато дошкільних закладів. Самі приміщення через це нерідко чекала сумна доля. Дитсадок у Копищі врятувало від руйнації те, що будинок за символічну плату взяли в оренду наші прикордонники. Але ж вони добиваються, щоб їм передали це приміщення назавжди.

— Тиск триває, хоч жителі села й висловилися на сході проти цього. У нас 120 дошкільнят, і люди розуміють, що рано чи пізно дитсадок має запрацювати, — каже Григорій Скрит.

От скільки проблем спливає, досить тільки проїхатися новою дорогою до Копища...

Житомирська область.