1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому 90,32 відсотка громадян, що брали участь у голосуванні, підтримали Акт проголошення незалежності України. З того часу минуло 15 років. Що змінилося в Україні?

Перше, що можемо сміливо констатувати, — наша країна пройшла всі випробовування незалежністю, починаючи від руху за створення незалежної України, Акта проголошення незалежності України, референдуму, перших виборів Президента та ухвалення Конституції. Фактично, з прийняттям Основного Закону України у 1996 році етап формування відповідних атрибутів та структур незалежної України завершився.

Проте вже тоді стало зрозуміло, що в цій незалежній країні бракує передовсім демократії, що особливо гостро почало відчуватися в період другого терміну президентства Леоніда Кучми. Унаслідок цього наприкінці 2004 року помаранчева революція як факт суспільного спротиву утвердила свободу вибору, свободу слова, недопущення фальсифікацій тощо.

Сьогодні вже очевидно, що незалежність і демократія відіграють провідну роль в Україні. Водночас наша країна продовжує бути роз’єднаною, нестабільною та непрогнозованою. Тому нагальною є потреба у формуванні та реалізації нової політичної і соціально-економічної стратегії розвитку України. В основі цієї стратегії повинно бути підвищення ступеня людського розвитку країни, тобто досягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних, економічних та демократичних європейських стандартів життєдіяльності людини, суспільства та держави.

Проте нинішня політична еліта досі не запропонувала реального стратегічного плану майбутнього України. Натомість команда Віктора Ющенка, акцентуючи діяльність на проблемах голодомору чи визнанні воїнів ОУН-УПА, не розуміє, що ці теми, попри свою виняткову важливість для відновлення історичної пам’яті та пробудження почуття національної гідності, не можуть бути сьогодні загальнодержавною консолідуючою ідеєю для громадян України. Так само очевидно, що зараз важко об’єднати країну проектом активного процесу входження до НАТО.

Команда Віктора Януковича теж не спромоглася знайти суспільно значущих тем, активно підтримуючи великий бізнес, віддаючи преференції певним регіонам та виступаючи за синхронізацію зовнішньополітичної діяльності України з Росією. А це, в свою чергу, створило умови для активізації конфлікту минулих президентських виборчих перегонів — боротьби між «проамериканським» Ющенком та «проросійським» Януковичем.

Обидві ці команди у своїй щоденній роботі ведуть радше боротьбу за повноваження, аніж за цінності суспільства. Команда Ющенка, незважаючи на те, що свого часу в повному складі голосувала за прийняття конституційної реформи, лише після скорочення повноважень Віктора Ющенка «зрозуміла», що чинна Конституція не є ефективною.

А команда Януковича всупереч концепції нинішнього Основного Закону максимально прагне додати повноважень уряду. Яскраве свідчення цього — прийняття в першому читанні закону «Про Кабінет Міністрів», підготовленого урядом, де закріплюється заборона парламенту без згоди Кабінету Міністрів розглядати будь-який законопроект, який впливає на доходну чи видаткову частину державного бюджету. Це, по суті, означає прагнення команди Януковича будувати швидше урядову республіку, а не парламентсько-президентську, як передбачено в чинній Конституції.

Ще одним штучним конфліктом є продовження протистояння між нібито «чесними помаранчевими політиками» та «донецькими бандитами». Період після помаранчевої революції продемонстрував, що достатньо велика кількість помаранчевих політиків виявилася не менш схильна до корупційних дій, аніж «донецькі бандити». Тому такий характер політичної дискусії ще більше посилює концепцію двох Україн та дискредитує вітчизняну політику загалом.

На тлі протистояння правлячих еліт суспільство має вигляд більш вільний від стереотипів та суперечностей влади. Після помаранчевої революції суспільство стало більш свідомим та здатним себе захистити. Не менш важливою є також зміна соціальної структури суспільства, де виразнішою стала роль так званого «середнього класу», тобто економічно та політично самостійних людей.

Тому найважливішим завданням сьогодні є подальша структурна перебудова українського суспільства в бік посилення у ньому ролі самодостатньої людини. А саме: громадянина, котрий знає свої права і готовий їх захищати, особистості, котра зацікавлена в реалізації своїх свобод, та платника податків, який не лише вчасно сплачує свої податки, а й готовий та здатний перевіряти ефективність їх використання.

Подальші кроки стосовно толерування одними політичними силами інтересів винятково великого бізнесу (а отже, багатих людей), а іншими — винятково бідних, соціально незахищених громадян не просто хибні. Вони посилюють суспільний конфлікт та дестабілізують ситуацію в Україні, тоді як об’єднавчою ідеєю мусила б бути державна стратегія становлення України як країни успішних людей, що повинні були б сформувати основу стабільної держави.

Необхідно створити в Україні умови, щоб людина могла реалізувати свій потенціал в економічному, політичному, культурному чи будь-якому іншому плані у власній країні. Треба переконати громадян України у можливості реалізувати свій потенціал без сподівань на допомогу з боку держави. У зв’язку з цим завданнями нинішньої влади повинні бути мінімізація втручання державної бюрократії в діяльність економічно самостійних людей, а також необхідність реалізації ефективної політики стосовно соціально незахищених громадян.

У цьому сенсі важливим є проведення інформаційної кампанії, яка популяризувала б моду на успішних людей, успішні підприємства та, зрештою, — на успішні регіони. Має бути подоланий український стереотип, за яким успішним можна стати лише в політиці, через що у цій сфері зараз опинилася велика кількість бізнесменів, співаків, спортсменів, акторів — одне слово, тих, хто має занадто загальне уявлення про специфіку політичної діяльності загалом або законодавчої зокрема.

Я переконаний, що найближчим часом ми навчимося визнавати успіх, а не заздрити та дошкуляти популярним й авторитетним в Україні людям. Українцям досі бракує віри в самих себе, віри у власну країну. А без цієї віри не вистачає ВОЛІ — політичної волі суспільства, волі кожного громадянина реалізувати та захистити свої права.

Але досвід 15-річчя нашої незалежності свідчить, що Україна таки здатна стати успішною країною, державою політично та економічно самостійних людей!

Микола ТОМЕНКО,голова Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики,спорту та туризму,директор Інституту політики,кандидат історичних наук.