Цю жінку знають в обличчя секретарі прийомних багатьох керівників. Хтось приймає, хтось відмахується, мовляв, чергова прохачка. А в жінки — горе. Материнське горе.
— Два роки тому, — розповідає Любов Нікітіна, — занедужав наш син В’ячеслав. До хвороби це була міцна, здорова дитина, займався боротьбою, навіть досяг непоганих результатів. Й уявити ніхто не міг, що наступні роки мій син проведе в лікарнях, у муках і стражданнях.
6 листопада 2004 року Славу прооперували в Миколаївській обласній дитячій лікарні. Діагноз: флегмонозний апендицит, що і став причиною всіх бід. Попереду чекали консультації, спостереження і лікування в миколаївських фахівців. Хлопчика турбували жахливі болі в животі, температура піднімалася регулярно до 40 градусів. Через постійну лихоманку дитину направляють на консультацію до Київського науково-дослідного інституту педіатрії, де протягом місяця вона проходить курс лікування. Але стан не поліпшується.
Слава пройшов лікування й обстеження в науково-дослідних інститутах Києва, Харкова, Львова, надовго
«прописався» в онкогематологічному відділенні миколаївської лікарні. Туди він не хоче повертатися нізащо. Саме тут 13-літній хлопчина вперше дізнався, що означає смерть друга. «Ванєчкі вже немає, — розповідає він мамі. — А у Віті сили боротися за життя майже вичерпалися». Прогнози медиків були невтішні. В одній із клінік хлопчикові відвели жити лише рік. Слава Богу, прогноз не справдився.Цей міцний на вигляд хлопець не по-дитячому серйозний. Дорослішати довелося, постійно перебуваючи на межі між життям і смертю.
«Він дуже терплячий і витривалий, — каже Любов Павлівна. — Але найстрашніше, коли Слава, скорцюбившись від болю, якось вимовив: «Краще б я помер, ніж так жити». А хіба повинен мій хлопчик думати про смерть у його віці? Та якби лишень я змогла, я б усю його біль забрала собі». І все-таки величезне бажання жити допомагає перебороти біль і розпач.Любов Павлівна не заспокоювалася ні на хвилину, стукала в усі двері, просила допомоги, щоб повернути синові втрачене здоров’я, повернути йому дитинство. Це були крик серця, материнське горе, це сльози, стогони, муки і страждання її дитини.
Наша медицина виявилася безсилою. Усі лікарі повторювали, що у своїй практиці подібного випадку не зустрічали. Сьогодні температура тіла в хлопчика не опускається нижче 38 градусів. А коли піднімається вище, у Слави розходяться післяопераційні рубці, починається кровотеча, котру неможливо зупинити. Жахливий біль у животі — передвісник кровотечі. І так майже щодня. Незважаючи на все це, дитина продовжує навчатися у школі, спілкується з однолітками.
Коли в інституті патології Львова сказали, що Славі допоможе лікування за кордоном, це було сприйнято як єдина надія. Завідувач хірургічного відділення Миколаївської дитячої обласної лікарні Григорій Недавній і завідувач реанімаційного відділення Павло Деоргієв вийшли на французьких медиків-фахівців і ті дали добро на лікування хлопчика. Але тут виникли складності матеріального характеру. Лікування за кордоном потребує величезних коштів. У звичайної миколаївської родини їх не виявилося.
— По допомогу я зверталася на великі миколаївські підприємства, у приватні організації, — розповідає мама. — Але найчастіше відповідь була негативна. Ображатися на них я не мала права, адже це було моє горе, мій біль. Перебуваючи у глибокому розпачі, я звернулася по допомогу до Миколаївського відділення громадської Всеукраїнської організації
«Люди, що живуть із ВІЛ/СНІД». Керівник цієї організації Андрій Коновалов одразу перейнявся нашими проблемами, живе з ними день у день. Скільки ним зроблено дзвінків, проведено зустрічей, скільки написано листів, скільки було поїздок до Києва — й усе це для мого сина! Скільки співчуття, розуміння, вміння підтримати і прийти на допомогу! Цю людину послав нам Бог!Сьогодні Любов Павлівна не хоче згадувати всі ті приниження, яких довелося зазнати. Особливо прикро за сина. Адже, коли стало відомо, до якої саме організації звернулася родина, хлопчика стали дражнити і насміхатися над ним. Слова
«СНІД» і «ВІЛ» у нашій свідомості все ще означають щось непристойне, якщо не ганебне. Але і з цим впоралися. Вони впоралися, не ми...Допомога прийшла. Разом зі своїми громадськими помічниками мама постукала в потрібні двері. Допомогли відома гімнастка Ліля Подкопаєва, керівники області і міста, підприємства
«Сандора», «Зелений Гай», «Радсад». Дуже потрібну сім’ї підтримку надала рідна Миколаївська школа№ 57. Виділяли хто скільки міг. Зрештою, потрібну суму зібрали: 7700 євро.
Але знову проблема. Буквально днями отримано новий рахунок з клініки Марселя. Додатково необхідно ще 2200 євро на післяопераційний і реабілітаційний періоди. Нікітіни впевнені, що і ці гроші їм допоможуть зібрати. Іншого виходу просто немає. Є тільки надія і віра.
Миколаїв.
