Нещодавно один чоловік надіслав мені листа. Викладена в ньому маленька історія змусила добряче замислитися. Так от. Іван Григорович Кибкало проїздом опинився в Полтаві, де мав залагодити одну службову справу. Тут він і згадав, що в місті живе його колишній однокашник, з яким не бачилися років двадцять з гаком. Жодних координат Іван Григорович не мав, але, витративши чимало часу, все-таки з’ясував, де можна знайти друга. З’ясувалося, що той працює в солідній державній установі, та на біду для полтавського гостя
«прорватися» туди було справою нелегкою. На «посту №1» відвідувачеві пояснили, що спершу він має зателефонувати своєму знайомому й лише після «команди» останнього зможе піднятися до нього в кабінет. Та знову, як на біду, товариша на місці не виявилося — той просто вийшов з кабінету.Іван Григорович вирішив тим часом залагодити власні справи, а до солідної установи зайти пізніше. Потім він
«потрапив» на обідню перерву. Зайшов ще пізніше, але знову історія повторилася: телефон не відповідав, а охоронець лише розводив руками: «Він десь тут... Чекайте...» Та чекати було вже ніколи — до поїзда лишалося мало часу, а власні справи теж «затягувалися». Іван Григорович залишив другові записку з проханням зателефонувати на мобільник, але й ту адресату вчасно не передали. А коли він все ж зателефонував, було пізно: товариш уже доїжджав до Миргорода...«
Так ми й не побачилися через цю дурну «систему». Лишень поговорили по телефону...» — з болем пише І. Кибкало....Пригадалося, як кілька років тому, читаючи спогади
«дореволюційного» редактора «Полтавских губернских известий» Дмитра Іваненка, я натрапив на цікавий епізод. Приїхавши після закінчення Київського університету до Полтави в пошуках роботи, Дмитро Іванович, не маючи у місті жодних зв’язків, вирішив «про всяк випадок» зайти просто... до генерал-губернатора. Він вільно пройшов у його «резиденцію» на центральній площі, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні... Чергового офіцера на місці не виявилося, а двері до кабінету царського намісника були прочинені... Дмитро Іванович набрав повні груди повітря і боязко ступив за поріг...Та губернатор на диво чемно прийняв гостя, розпитав що і як. Зрадівши
«молодому спеціалістові», він навіть власноруч написав записку столоначальнику Казенної палати з проханням працевлаштувати вчорашнього студента. Що й було зроблено! Так і став Дмитро Іванович державним службовцем, на довгі роки пов’язавши своє життя з Полтавою.Але йдеться не про це. Чи міг би тепер учорашній студент ось так запросто (нехай якоюсь мірою і випадково) потрапити у
«святая святих»? Скажімо, до обласної адміністрації? Навряд чи. Єдине, що йому вдалося б — це дійти до постового міліціонера. Адже навіть журналістів «пускають» сюди на різні прес-конференції за «списочним складом», з попередньою «акредитацією».Пригадується, навіть за часів Союзу, демократичні норми якого ще тоді викликали сумніви, у місцевому
«Білому домі» існувала куди ліберальніша «пропускна система». Звісно, замість теперішньої адміністрації тоді був обком КПУ, куди можна було пройти, лише пред’явивши партійний квиток. А от до обласної ради, облвиконкому, які були розташовані в цьому самому приміщенні, могла повсякчас зайти «людина з вулиці». Без будь-яких, як то кажуть, попередніх процедур. Заходь і йди хоч до самого голови облвиконкому!Так тривало, допоки на початку 1990-х на майдані перед обкомом не почали з’являтися численні ватаги мітингувальників, в лавах яких вже
«проскакували» крамольні заклики на кшталт «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!» Налякані таким поворотом подій партійні бонзи й вирішили тоді «перемістити» міліціонерів на перший поверх. Відтоді стороннім вхід до всього приміщення став проблематичним.Утім, пригадується, на одному з партактивів тодішній перший секретар обкому пояснив появу міліціонерів у вестибюлі тим, що вони, мовляв, охороняють не партійних чиновників, а
«важливі державні документи». Так відтоді й повелося. До речі, якщо й далі проводити аналогії, то принагідно згадати й таке: в гардеробі облдержадміністрації досі «ходять» алюмінієві бляшанки з трьома вибитими на них літерами — ... «КПУ». Як то кажуть, заповітам партії вірні!Та й хіба лише в адміністрацію простій людині потрапити сьогодні важко? Будь-яка хоч якоюсь мірою
«пристойна» установа воліє нині обзавестись власною охороною — починаючи від районного суду і закінчуючи редакцією газети. Навіть у деяких жеках вас зупинить біля входу принаймні сувора тітонька з не менш суворим запитанням: «А ви до кого?» Що вже й казати тоді про різні приватні фірмочки, для яких солідна охорона, схоже, стала вже частинкою... корпоративного іміджу.Навіть і там, де колись сиділи у вестибюлях
«бабусі — божі кульбабки», їхні місця зайняли нині «люди з кобурою». Все зазвичай пояснюють вимогами безпеки й таке інше, та чи завжди це так? Чи завжди виправдано? Мабуть, ні.Один начальничок, до якого навіть журналісту з посвідченням центральної газети ледь вдалося пробитися, і
«об’єкт» якого аж ніяк стратегічним не назвеш, відповів на це доволі чесно: «Зате менше всяких «шизіків» тиняється! Тут і з міліцією від різних прохачів не відбитися...» Уявляєте: замість того, щоб налагодити роботу служби так, аби на неї менше скаржилися, чиновник вирішує просто «відгородитися» міліцією від «небажаного елемента», щоб максимально звузити «прямий доступ».Чи не є і це причиною появи такої кількості
«закритих» приміщень, величезного штату охоронців?Тепер і нашому брату-журналісту — не мед. Доходить до анекдотичних випадків. Відома полтавська журналістка Зінаїда Мироненко якось розповідала, скількох зусиль їй довелося докласти, щоб зустрітися з академіком, який працює у місцевому вузі. Його ректор, виявляється, видав
«приписа», що «акули пера» можуть з’являтися на території ввіреного йому учбового закладу лише за особистим дозволом керівника. Тим паче вони не мають права... брати інтерв’ю без «височайшого соізволєнія» навіть у академіків!А в одній районній раді, де в усій окрузі одна лише районна газета і є (до речі, теж
«райрадівська»), теж запровадили акредитацію, аби, бува, якась «вражина» не сунулась раптом на сесію.А загалом якщо в комуністичні часи ми нарікали на
«тотальний контроль» держави за громадянином, то те, що відбувається в країні нині, не наснилося б і Йосипу Віссаріоновичу в... найприємнішому сні. Таке враження, що одна половина держави щось охороняє від іншої.Власне, так воно і є.
Коли нещодавно в одному з віддалених сіл, де про колгосп уже й забули, я поцікавився, а де працюють нині молоді хлопці, колишній знаний у районі комбайнер відповів так:
— Є — працюють тут, є — байдикують, а інші в Полтаві охоронцями — хто в міліції, хто в приватних фірмах...
— А кого більше?
— Охоронців, звичайно, більше!
...Нещодавно, їдучи трасою з Полтави на Кобеляки, ми з колегами зупинилися за
«маленькою справою». Та не встигли ще й дійти «до кущиків», як звідти вискочив кругловидий молодик у чорній формі й «при береті». З’ясувалося, охоронець. Думав, ми йдемо... красти качани «молочно-воскової стиглості». Ледве виправдалися...Ось так. А ви кажете адміністрація! Та тепер і в лісосмугу без
«акредитації» не зайдеш.Полтавська область.
