Педагогів завжди закликали сіяти добре, розумне і вічне. Але рідко хто цікавився, скільки доводиться зорати бідолашному вчителеві перед цією сівбою, і чи варто взагалі витрачати на це час і сили...

Як фахівець, я спеціалізуюсь на «мажорах». П’ятий рік викладаю так звані «неосновні», за визначенням студентства, дисципліни в одному із найпрестижніших навчальних закладів на факультетах, куди потрапляють лише ломоносови і дітки олігархів, тобто «мажори».

До другорядних вони зарахували і курс «Ділова українська мова», який у вищій школі є обов’язковим. Іспиту студенти хоч трохи бояться, а ось залік з мови їм видається дрібницею навіть тоді, коли в їхніх голівоньках знань, як мізків у курки.

Молодий спеціаліст, тобто я, намагаюсь запхати у необтяжені житейськими клопотами голови «золотої молоді» елементарні правила граматики та бодай трохи — поваги до викладача, який їздить на пари в громадському транспорті, а не в «Мерседесі».

Вважаю, у мене міцна нервова система, маю чорний пояс із карате і свято вірю, що випещені доньки і синочки небідних батьків — звичайні діти, хіба що трохи зіпсовані статками. Хорошого педагога це не має лякати, бо що таке апостроф і де він ставиться, в принципі, можна пояснити і мавпі.

Саме через ці майже самаритянські переконання і віру у вселенську справедливість мені щороку в навантаження вписують «мажорні факультети», бо який пан професор зможе пояснювати, що таке державна мова в аудиторії, де під час лекції рівномірний гул раз у раз переривається дзвінками мобільників, дівчата безсоромно малюють вії, а хлопці грають у комп’ютерні ігри на ноутбуках! І яку витримку повинен мати цей професор, аби не розгубитися, коли студентка, отримавши негативну оцінку, замість того, щоб виправляти її, ображено тупає на викладача ніжкою і погрожує: «Я вот сейчас позвоню папе!!!»

Сила моя в тому, що не боюсь «пап», «мам» і звільнення. Але стався випадок, після якого я відклала на полицю праці Сухомлинського і взялася перечитувати «Педагогічну поему» Макаренка.

...Напередодні виборів до парламенту хтось із студентів приніс символіку однієї з політичних сил. Це загрожувало вибухом, оскільки група чітко поділялася на «схід» і «захід», а темою семінару був білінгвізм в Україні і світі. Мені б звернути на те увагу, але я не зауважила, що в повітрі вже іскрить, і почала заняття. Хвилині на п’ятнадцятій дискусії про позитивний і негативний досвід двомовної Канади один із студентів, не знайшовши аргументів для обгрунтування свого бачення проблеми, скинув зі столу на підлогу ту саму політичну символіку, яка лежала на парті опонента. Останній, не вдаючись до дипломатії, зацідив у вухо кривдника. Той відповів ударом нижче пояса. Із парт полетіли підручники, дівчата завищали, хлопці закотили рукави. І ніхто не звертав увагу на бідолашного викладача, який, стоячи навшпиньках, розмахуючи журналом групи, намагався навести лад. І тут Остапа понесло. Я, не в змозі утриматись, з усього маху закотила одному й другому ляпаса. «Ша! Тихо! На місця!» Цих коротких слів вистачило, аби всі швиденько розсілися і почали уважно мене слухати.

Зізнаюсь, у мене тремтіли коліна, було гірко й образливо, що змушена була вдатися до таких методів. Їхала додому в маршрутці й плакала. А «мажори», бачила, сідали у свої круті «тачки», ніби нічого не сталося.

Наступного дня на лекцію з’явилися всі (!) студенти, а тиша панувала до болю лунка. Присутні не лише уважно слухали, а й конспектували лекцію! До кінця семестру всі «мажорчики» як шовкові ходили на пари, виконували домашні завдання й готували реферати.

То, може, виховання лозиною за царя було не таким вже й непедагогічним?

Світлана П-НА,кандидат філологічних наук.

Київ.

Від редакції. Інтригуючу, майже неймовірну, але правдиву ситуацію свідомо не коментуємо. Просимо висловитись щодо дій сіяча доброго, розумного і вічного педагогів, студентів, зокрема, «мажорів», їхніх батьків.

Авторів трьох найаргументованіших точок зору чекає річна передплата на «Голос України».

Отже, якою буде ваша відповідь чемберлену-філологу, панове?!