Асиміляція з’їдає...

На це непросте запитання шукали відповідь учасники Міжнародного конгресу, який нещодавно завершився в Києві. Про його масштабність свідчить, зокрема, кількість заступників двох співголів (13), членів оргкомітету (50) і наукових секцій (10). В обговоренні стану національної освіти і науки, їх ролі в зарубіжних країнах взяли участь сотні вітчизняних освітян і науковців та представників більшості країн СНД, Греції, Канади, Польщі, США, Іспанії, Італії, Португалії... І не дивно: воістину — нашого цвіту по всьому світу. Організаторами форуму виступили МОНУ, Науково-дослідний інститут українознавства (НДІУ) МОНУ, Міжнародна асоціація «Україна і світове українство», Київський міський Будинок учителя. Та, вважаю, не цифри й авторитети визначають значимість будь-яких конференцій.

Потрібен культ мови

Менш за все хочеться говорити про скромні «врожаї» на освітянській ниві — хто про них не знає? Хіба що гості. Для них, власне, і оприлюднювали на конгресі (не без гордості) здобутки.

Та й як не пишатися парламентаріями незалежної України, які засіяли правове поле потрібними мудрими нормативними актами. У Великій Британії, з’ясувалося, досі немає навіть закону про освіту. І як вони там готують еліту нації?! У них працюють акти, яких немає, а у нас, виходить, навпаки?

Чи можна гучно не плескати в долоні, почувши блискучу від частого вживання тезу, що якісна освіта, у тому числі вища, стає для наших діток дедалі доступнішою?! Три роки тому до 40 відсотків студентів вчилися за рахунок держави, а цього — вже 57 відсотків першокурсників сидітимуть на шиї платників податків. А в технікумах — шестеро з десяти. На галузь в 2006-му виділено 33 млрд. грн. замість 17 млрд. в 2003-му, а наступного року освітянський бюджет сягне 37-мільярдного рубежу. Будуть, нарешті, комп’ютеризовані школи, у чому запевняють суспільство уже три роки...

...Я не проти гучних озвучень тактичних перемог. Але ж стратегічна мета — якість освіти — це не тільки безоплатне навчання, підвищення зарплати педагогам і комп’ютеризація навчальних закладів.

Мої знайомі торішні випускники-економісти та юристи досі не можуть знайти роботу, їхні знання на підприємствах і в фірмах оцінили на слабеньку «3» і рекомендують... йти вчитися. Друга вища освіта, як на мене, — ще один спосіб збагатитися ділкам від освіти. «Сьогодні ринок освітніх послуг — це понад 10 млрд. грн., — зазначив міністр галузі Станіслав Ніколаєнко. — Маємо 800 філій ВНЗ та 335 університетів. Значна частина навчальних закладів лише носять назви «інститут», «університет», «академія», а насправді там калічать наших дітей».

Міністрові болить, а ті, що «калічать дітей», подають на нього в суд. За те, що бореться з псевдоосвітою і заробітчанством.

Про це йшлося на конгресі. А ще про виховання фахівця, про його духовність.

Лунала «крамольна» думка: філологічна наука відіграватиме в XXІ, високотехнологічному, столітті вирішальну роль.

Цитували спостереження львівської вчительки: «Сучасний учень не говорить складними реченнями, уникає навіть простих. Він спілкується мовою вигуків».

«Два уроки української літератури на тиждень — ганьба»!

«Соромно: на парламентських слуханнях про освітянську стратегію в сесійному залі присутніх було аж кілька десятків народних депутатів».

Репліки на адресу міністра: «Нас запевняють, що нема проблем з підручниками. Є проблеми!» «Нам твердять: нема вакансій в школах. Є вакансії!».

Відома в столиці директор ліцею констатувала: «За півтора місяця зверху отримала 91 циркуляр, в яких чиновники повчають керівника і вчителів: треба, повинні».

...На одній із секцій обговорювали тему «Українська мова в освіті». Мовознавство тисячоліттями належить до найголовніших пріоритетів будь-якої нації. Як і освіта.

— ...І українська мова, і українська освіта в Україні і зарубіжних країнах... перебувають у кризовому стані, — вважає директор НДІУ МОН академік Петро Кононенко. — Замах на саме їхнє існування не приховується, до того ж і з боку деяких державних кіл.

Учасники конгресу підтримали відомого вченого, запропонувавши зібрати політиків, які свідомо нехтують материнську мову, закликаючи впровадити чужоземну як другу офіційну, і... І прочитати їм бодай ці рядки:

«Коли мова моя не звучить,і вкраїнську не чує малеча —цвіт зчорнілий!

Як погляд нічий чи зруйновані гнізда лелечі...»

Конгрес не виник з нічого. Його ініціював НДІУ МОН та Міжнародна асоціація «Україна і світове українство». Ідею підтримало галузеве міністерство, Академія педнаук, інші інституції. Концепцію розробив науково-дослідний інститут українознавства. Її керівник, співголова оргкомітету конгресу Петро Кононенко поставив за мету провести форум «в ім’я правдивого, всебічного, системного аналізу стану, перспектив української освіти та мови як фундаментальної проблеми».

На секції «Українська школа в країнах зарубіжжя» було заявлено 57 доповідей і повідомлень. Зрозуміло, викласти суть їх в газетній статті неможливо. Назву хіба що теми виступів, які можуть зорієнтувати читача в морі проблем, порушених науковцями. Скажімо, емігрант з Португалії розповів про україномовний інформаційний простір на батьківщині; молдованин — про розвиток вищої школи з українською мовою; латвієць — про підручник з історії України для діаспори. Гостя із Сирії поділилася враженнями про викладання українознавства в недільній школі; американка — про українську освіту в США; грузинка — про школу ім. Грушевського в Тбілісі. Багато цікавого почули учасники форуму від представників Ізраїлю, Болгарії, Румунії, Угорщини, Іспанії, Італії.

Своє бачення української освіти у світовому просторі висловив професор Петро Кононенко:

— За межами нашої країни діє майже 400 українознавчих освітньо-науково-культурологічних центрів. Є прекрасні заклади в Польщі, Грузії, Словаччині, Литві, Молдові, Казахстані, Придністров’ї, Австралії і Канаді. До речі, в цій державі в середині ХХ століття було 1,5 мільйона етнічних українців, в Росії — 12—15 мільйонів. Нині, відповідно, 640 тисяч і три мільйони. Асиміляція жере без воєн і голодоморів. Зберігає присутність етносу на планеті лише освіта. Але галузь стала іграшкою в антинародній ідеології комерціалізації, технократизації та ринкової агресії. Як наслідок маємо гуманітарну кризу.

Свого часу Наполеон видав не тільки правовий кодекс, а й указ про французький державний стандарт освіти. До нього він включив десять предметів. Варіанти дозволялися, але основних, повторю, було десять. У нашому держстандарті дітям пропонується 30 предметів. Лише основних! Чим пояснити невиправданий перекіс у бік природничо-технічних? У школі гуманітарні дисципліни не в пошані, а в ВНЗ на них відводять сім відсотків навчального часу (до 1991-го — 37). При цьому іноземну мову вивчають і в школі, і в вузах (тепер і в дитсадках), а державну — лише в школі. У вищих закладах читають країнознавство, а українознавство з інваріативної частини хтось вилучив, хоча в держстандартах воно є. Зате в навчальних закладах з’явилися такі дисципліни, як футбол і християнська етика...

Не раз з цього приводу автор запитував у стратегів галузі: під чию дудку танцюємо? І кого ми, врешті-решт, вчимо і виховуємо — національну еліту чи прагматичних спеців? У відповідь показують пальцем вгору. Не Київ мають на увазі — Болонський процес.

А хіба він дозволяє нехтувати чи торпедувати основоположні вимоги до стандартів?

Певне, тому, стверджує Кононенко, маємо навіть серед відомих ректорів таких, хто володіє кількома іноземними мовами, а державною не говорить. Як вони можуть керувати освітянським процесом, бути прикладом в розвитку галузі? Міністерство й Кабмін, на жаль, дивляться на таке неподобство крізь пальці. До того ж з їхнього боку, вважаю, немає належного принципового контролю за виконанням законодавчих актів про освіту.

А якої думки шановний професор про розвиток сільської школи? Це непокоїть мене, бо, незважаючи на знову-таки фанфарні твердження про доступність і рівність в отриманні освіти, вважаю, сільський учень має набагато менше можливостей, ніж міський.

— На жаль, проблеми сільської школи часом зводять лише до матеріально-технічного забезпечення, — зазначає Петро Петрович. — Аналізуємо і бачимо: абсолютна більшість педагогів — вихідці з села, 87 відсотків академіків Національної академії — звідти само. Полководці, художники, письменники теж мають переважно селянське коріння. А що нерідко спостерігаємо? Міські педагоги відгороджуються від народних світочів та дітей навіть мовою.

Про ці та багато інших болючих тем говорили на міжнародному конгресі без купюр. Та й що приховувати, якщо ми хочемо зайняти свою нішу не тільки в Європейському, а й світовому просторі?!.