Село Денихівка має цікаве географічне розташування. Можна сказати — міжобласне. Адміністративно належить воно до Тетіївського району Київської області, але практично підпирає собою кордони Черкаської. А поруч ще й Вінницька. Державне підприємство «Шевченківське», що знаходиться на території цього та ще трьох сіл, у багатьох керівників агропідприємств на слуху ще з часів Союзу. З 1927 року господарство було прямо підпорядковане Міністерству сільського господарства СРСР. Створювалося воно для вирощування доволі стратегічної і необхідної в аграрному виробництві багатьох соціалістичних республік продукції — елітного насіння цукрових буряків. Тут й тепер з гордістю згадують, що по всьому Союзу таких господарств було одинадцять...

Звісно, тепер у країні площі під солодкими корінцями скоротилися у рази, то й насіння треба не так багато. Але і нинішнього року під буряковими висадками у «Шевченківському» було 100 гектарів. Господарству на цьому ринку працюється важко — певне, у державі перестали розуміти важливість насіннєвої справи. А з самим господарством окремі цукрозаводи й досі не розрахувалися за насіння, відпущене «під майбутній урожай» минулих років.

Керівник господарства Олег Балагура перераховує підприємства, яким «Шевченківський» свого часу роздав посівний матеріал на загальну суму в три мільйони гривень. «Заводи, — каже, — роздержавили, нові власники послали нас далеко-далеко. А ми не бандити — забрати силою не вміємо».

Приблизно те саме і з насінням зернових. У господарстві вирощують елітні пшениці. Але економічна ситуація багатьох сільгосппідприємств — потенційних покупців — залишає бажати кращого. Хоч як прикро, але зерно високих репродукцій не дуже й купують.

— Після нового року, — згадує керівник, — змушені були продати три тисячі тонн насіннєвої пшениці, як рядової. Ніхто не брав, жити треба, а гроші з неба не падають. Не купують, а нам треба платити роялті за використання сорту. А насіння ячменю пороздавали по району — ще й ображаються. Коли беруть — кажуть: добре, приходить час розраховуватись — погане. Заплатив гроші — тоді й висувай претензії...

У розмові з Олегом Балагурою знову повертаємося до проблем буряківництва. Він вважає, що неувага з боку держави до вітчизняних гібридів — стратегічна помилка:

— За деякими показниками наші сорти цукрових буряків виграють у багатьох іноземних. Краще, приміром, зберігаються. Українські цукроварні переважно не мають технологічних можливостей швидкої переробки коренеплодів. Вітчизняні буряки не гниють у кагатах місяць і більше, що немаловажно. І вміст цукру в них не менший. Є питання стосовно врожайності. Але, думається, його можна було б доопрацювати селекціонерам.

Можливо, тому, що насіннєвий бізнес господарству великих прибутків не дає, тут дедалі більше звертають увагу на вирощування сільськогосподарських культур. Буряків у «Шевченківському» сіють чимало, і з року в рік площі під ними зростають. Тим паче, вже оприлюднено інформацію, що Росія збільшить обсяги закупівлі цукру з України. Але є ще одна довгострокова перспектива. Олег Балагура впевнений: буряки — це суто українська культура і за нею величезне майбутнє, тому що з коренів навчилися робити біопальне: «Такі напрацювання є. Буряки ми ще не оцінили. Коли є така криза з нафтопродуктами, цей напрямок має стати в державі одним з пріоритетних». А ось від ріпаку тут відмовилися взагалі. На противагу розхожим думкам, що він чудовий сидерат, залишає після себе в грунті чимало поживних речовин. Аргументи господарів з Денихівки «проти»: на цій культурі паразитує багато шкідників, вона не сумісна з цукровими буряками. Якщо її вирощувати так, як потребує сівозміна, — ріпак має повертатися на своє місце через дев’ять років, а у нас його скільки разів поспіль хочуть, стільки й сіють. Коли закладати соняшник по соняшнику чи ріпак по ріпаку 5—6 разів, про те поле можна забути.

У «Шевченківському» — велика молочна череда, тримають 800 корів. Молоко нині збувають по 1 гривні 45 копійок за кілограм. Мають намір відправляти його на Київ — на виготовлення дитячого харчування. Водночас тваринництво залишається енергоємним і затратним. Але в господарстві відмовлятися від нього не збираються. Олег Балагура так пояснює філософію господарювання: «Половина працівників зайняті в тваринництві. Можна легенько корів вирізати — забрати 3 — 4 мільйони гривень. А людей — на біржу. Бізнесмени рідко тримають молочну череду, хоча мають по 10 — 20 тисяч гектарів землі. Вихваляються: на семи тисячах гектарів працює 36 чоловік. Добре, ми теж так можемо організувати. Але що робити іншим з чотирьох сіл, де люди живуть? Куди їм діватися? Ми тримаємо тваринництво заради робочих місць і хоч би виходили на «нуль» за рентабельністю. Торік було більш-менш нормально. В чому біда? — не знаємо, що скільки коштуватиме завтра. Буде свинина 7 гривень — і сьогодні, і завтра — працювали б так, щоб укластися з собівартістю в ці 7 гривень. А так —сьогодні 7, завтра — 5, післязавтра — 12. Так само — зерно. Щоб коштувала пшениця продовольча 700 гривень, фураж — 500, щоб ми знали, за що працювати. А виходить, поганий врожай — добре, ціна буде висока, гарний — погано, бо ціна буде низька. Отак і живемо: нема зерна — є ціна, є зерно — нема ціни».

Обурюються у «Шевченківському» ще з однієї несправедливості. 800 корів тут тримають уже років дванадцять. Поруч є хазяйство, де раніше налічувалося десять голів, а тепер стало двадцять п’ять. Відповідно там і отримали від держави 15 тисяч гривень за нарощування поголів’я. «Виходить, — розмірковує Олег Вікторович, — тримаєте 800 — це ваша проблема. Хіба розумна постановка питання? Якщо хочете платити на голову ВРХ — заплатіть по справедливості: тому на 25 голів, тому на 800».

Зароблене працівникам у господарстві платять завжди вчасно. Тут так: на першому місці — зарплата, на другому — віддати борги, у кого брали, на третьому — сплатити податки, а все решта — як вийде.

За цим залізним правилом і живуть у «Шевченківському», незважаючи на будь-які негаразди.