У селі Мигалівці Барського району віддавна печуть хліб на черені. Тісто викладають на розігріте денце печі без форми. Свідком того, як саме це робиться, я випадково став в оселі Володимира і Алли Казіків. Пані Алла каже, що вона у приймах. Приїхала у село після закінчення педучилища і вже двадцять років тут. Науку пекти хліб по-мигалівськи опановувала так, щоб ніхто з рідних чоловіка не бачив.
«Аби не засміяли у разі невдачі».Буханці, які формувала господиня, здалися мені завеликі.
«Хлібини вийдуть вагою від півтора до двох кілограмів, — каже пані Алла. — Це в мене ще малі. Здебільшого у селі печуть трикілограмові. Хліб на черені довго зберігається. Колись спеціально залишила шматочок, то він майже місяць був м’який. Я печу з розрахунку одна хлібина на день. Нас у сім’ї шестеро: крім наших з чоловіком двох дітей, з нами живуть ще і його батьки. Син, щоправда, приїжджає лише на вихідний. Він студент Барського автодорожнього технікуму. Один буханець даю йому із собою, а нам якраз вистачає хлібин саме такої ваги».—
Оце бачите іскри скачуть, — показує Алла у глибину печі, — значить, черінь уже нагрівся як треба і можна саджати хліб. Два оберемки дров чоловік приносить, і якраз вистачає набрати потрібну температуру. Найкращими є грабові або ясенові поліна. Ні явір, ні клен, ні вишня не дадуть такого жару. Уже перевірено...Пані Алла посипає борошном тісто у формі, потім перевертає її, викладає сформований буханець на лопату і засовує у глибину печі, зсуваючи тісто на черінь, вимощений вогнетривкою цеглою. Перед цим весь жар згортає на край печі. Піч закриває затулою. Ще до нашого приходу жінка посадила у піч два буханці, тепер саджає решту.
«Якби трохи раніше постукали, до хати вас не пустила б, — усміхається вона. — Поки черінь голий, біля печі не повинно бути ні своїх, ні чужих. Тільки господиня. Інакше, твердить повір’я, сім’я буде голодна. Так це чи ні, не знаю, але дотримуюся традицій. Як усі, так і я. Пригадую, моя мама, хоча у нас печуть хліб по-іншому, у формах, також випроваджувала усіх з хати і зачиняла двері, коли саджала у піч хліб...»...
Піч залишається закритою недовго. Жінка забирає затулу, «щоб хліб не пригорів». Каже, що знає піч, як своїх п’ять пальців. Не нахвалиться нею. Відтоді, як її переробив сільський майстер Петро Гуменний, хліб став ще смачніший. Бо до того куріла, диміла, рідко хліб вдавався таким, як хотілося.Духмяний запах свіжоспеченого хліба заповнив не лише кімнату, а й відчувався на подвір’ї. Поки дружина діставала з печі буханці, чоловік показав діжу, в якій готується тісто. Найкращим воно виходить у дубовій діжці, пояснив Володимир Степанович. За його словами, робиться все просто: засипане борошно заливається окропом, а коли охолоне, додаються дріжджі, затим діжа накривається аж до наступного дня. Без процесу бродіння тісто не буде таким, як треба. Перед тим, як місити тісто, у нього знову додають трохи окропу і частину тіста, залишеного від попереднього разу. Його зберігають у ряднині або поліетилені у холодильнику. Залишене тісто, переконані господині в Мигалівцях, формує необхідну в’язкість нового розчину з борошна, а головне — передає йому силу. Це ще й символ, уточнює пані Алла, постійного достатку в домі. Більше десяти років Алла пече хліб, і весь цей час, ніби естафетна паличка, передається частинка тіста.
А перший раз пані Алла, зізнається соромлячись, таки потрапила в халепу. Вона, тоді 19-річна, з дипломом педучилища тільки приїхала в Мигалівці й поселилася в однієї бабусі. Та хотіла замісити тісто, а сил у руках забракло. Алла взялася допомогти. Наступного дня внук тієї бабусі відламав шматок свіжоспеченого буханця і несподівано завмер від здивування, бо побачив у хлібові... лак з нігтів молодої вчительки...
Вінницька область.
