Ненавиджу насильство, хоч би в якій формі воно проявлялося. Тож, коли заступник прокурора області Анатолій Єрьомін запропонував відвідати Біленьківську виправну колонію № 99, засумнівався, а чи варто псувати настрій. І все-таки не пошкодував. Звичайно, реалії «зони» не для тих, у кого слабкі нерви, але й там перебувають люди, котрі, хоч і завинили перед суспільством, однак після відбуття покарання мусять повернутися в нього. У наших же інтересах — відродити в їхніх серцях найкращі людські якості, котрі прищеп-лювали їм мами і бабусі, або хоча б зняти з них тягар зневіри та озлоблення, бо інакше він обернеться помноженим злом.

Нас зустріли похмура залізна брама і німецька вівчарка, котра лютим гавканням виміщувала образу за те, що її посадили на ланцюг. Втім, вона добре відрізняла запах «волі» і, як і кожна жива істота у цій системі, відпрацьовувала свою пайку. До речі, про запахи. Наповнюваність виправних закладів у Запорізькій області нині навіть менша за норму, житлові приміщення добре провітрюються, постелі заправлені свіжою білизною, але жодні прибирання й дезинфекції не можуть витруїти в їдальні уїдливий запах тюрми. З цим боротися неможливо. Адже тут, за винятком гуртожитку, ув’язнені перебувають найдовше, а у холодну пору їдальня перетворюється ще й на клуб, де вони проводять своє дозвілля.

Щоб не ятрити серця матусь, чиї блудні діти перебувають за гратами, опустимо деталі табірного життя. Воно не мед. Хоча колонія нині має статус закладу середнього рівня безпеки, у звичайному розумінні це — колонія суворого режиму. Тобто високі стіни, обплутані колючим дротом, на вежах — вартові, готові негайно застосувати зброю, контрольно-слідова смуга і безліч найсуворіших обмежень, за порушення яких — недвозначне покарання. На щастя, до нашого приїзду ані у карцері, ані в камерах, призначених для непослухів, ніхто не поневірявся...

Як сказав начальник колонії, полковник внутрішньої служби Леонід Зеленський, до таких заходів тут вдаються у крайньому разі, коли ув’язнені не хочуть сприймати людських слів. Певна річ, «мусі-пусі» з ними тут ніхто не розводить, але й зацькованих поглядів не довелося бачити. Навпаки, зачувши про приїзд заступника прокурора області, до нього на прийом прийшли всі бажаючі, а запитання відповідні — про амністію, про можливість отримати умовно-дострокове звільнення. Ті, хто скаржився, вважають, що адміністрація не побачила, що вони вже стали на шлях виправлення. Та й взагалі, хто з ув’язнених хоче казати правду, за що він тут перебуває? У кращому разі пояснить, що «за крадіжку державного майна», хоча в особовій справі записано, що «сидить» за вбивство. Звичайно, судові помилки трапляються, але, якщо зважити на Кримінальний кодекс, контингент тут важкий: убивці, ґвалтівники, бандити, грабіжники, розбійники... І всі — залежні від наркотиків. Але у кожного — перша «хідка» на «зону» і, дай Боже, щоб була остання. Не випадково ж ув’язнені з допомогою благодійних організацій зводять православний храм, а хто не хрещений, приймає купіль — наодинці із совістю від Бога не відцураєшся... Часу, щоб осмислити скоєне і розкаятися, вдосталь. Інша річ — куди себе подіти, до кого прихилити голову?

І ось тут виникає запитання про роль держави у виправленні осіб, котрі, хоч і скоїли злочини, але прагнуть стати повноцінними людьми. Адже, позбавивши волі когось за якусь провину, суспільство не має права позбавляти його можливості повноцінного біологічного існування. Слава Богу, що ув’язнених самими лише ріденькими на воді кашами не годують, але й фінансування з бюджету на їхнє харчування при наших зобов’язаннях перед Європою про додержання прав людини не перевищує 35—45 відсотків від потреби. Хто цього не розуміє, хай спробує прожити місяць на стільки ж гривень... Тож столичним чиновникам, котрі приїжджають перевіряти виправні колонії, треба спочатку заглянути в рядок бюджету, а вже потім «качати» права. Але з харчуванням, можна сказати, тут усе гаразд, бо наша «голота на витівки багата». Годують відповідно до норм (куцих, звичайно), але лише завдяки тому, що в системі управління державного департаменту з виконання покарань створили потужну базу підсобних господарств. Та дуже часто начальник виправної колонії опиняється перед вибором, чи платити зарплату цивільним працівникам, чи спрямувати ці кошти на харчування ув’язнених, і, коли він довго балансуватиме на грані закону та людського обов’язку, на нього можуть завести й кримінальну справу... Таке, принаймні для Запорізької області, не новина.

Але новий начальник виправної колонії Леонід Зеленський — із тих офіцерів, хто щиро вболіває за доручену справу. Його теж не раз «розпинали» на засіданнях міжвідомчих комісій за невиплату зарплати, хоча заборгованість, особливо щодо відшкодування ув’язненими майнових позовів та аліментів, тут істотно скорочена. Але він мужньо тримає удари і, зціпивши зуби, йде в кабінети директорів запорізьких підприємств, пропонуючи роботу. Справа ця невдячна навіть за безумовної підтримки керівництва області, бо великих тузів часто цікавить лише те, що може перепасти їм. За словами начальника управління державного департаменту з виконання покарань Віктора Сурова, перемогу в тендері на виконання столярних робіт у Вільнянської виправної колонії № 20, де взяли в кредит новітнє італійське технологічне обладнання, вирвало ... товариство сліпих з іншої області. І все-таки не всі керівники розмінюють свою совість на можливість легкого заробітку. Принаймні голова правління ЗАТ «Запорізький автомобілебудівний завод» Микола Євдокименко відгукнувся на прохання керівництва Біленьківської виправної колонії і пообіцяв забезпечити установу постійними замовленнями.

Що вже казати про Європу, навіть у країнах Прибалтики ув’язнених утримують за державний кошт, а робота, яку їм надають, — то вже для того, щоб не допустити деградації особистості та поповнити сімейний бюджет. Адже життя триває. А от у нас, крім високих слів, нічого істотного. Незважаючи на статус казенних, підприємства виправних колоній забезпечені роботою лише на третину від реальної потреби. Тож ув’язнені працюють по черзі і лише ті з них, у кого є діти або хто має сплачувати матеріальне відшкодування заподіяних ним збитків. Від похмурої дійсності, вимушеного неробства і відсутності будь-якої можливості реалізувати себе у багатьох із них починаються психічні розлади, а дехто помирає від серцевих нападів. На думку адміністрації колонії, гірших тортур від вимушеного неробства не придумає навіть витончений кат. Якось не зовсім в’яжеться це з нашим європейським вибором...

Запорізька область.