З вулиці — в море

У регаті брали участь як спортсмени-професіонали, так і аматори. Проводилися змагання і серед дитячих класів яхт («Оптиміст» — до 13 років, «Лазер—4,7» — до 15 років), де розігрувалися свої призи.

Кільові яхти дорослих було поділено на три залікові групи за новим стандартом міжнародного обміру, для чого вперше на регату такого рівня запросили італійського фахівця. Найбільша яхта з 30, що взяли участь у регаті, — більше 12 метрів, найменша — до 5,5 метра. У регаті взяли участь чемпіон Європи, учасник останньої Олімпіади Дмитро Берьозкін, дворазовий володар першого золота на чемпіонаті світу в класі «49» Родіон Лука, велика кількість майстрів спорту.

Але найнезвичайнішим було те, що цього разу доросла регата мала соціальну спрямованість. Запросили безпритульних, пригрітих благодійним фондом «Дорога до дому», і дітей з кризових родин.

— Така новаторська ідея спала на думку прес-аташе регати Юлії Городецькій, — розповідає Сергій Хлєбников, віце-командор яхт-клубу, голова оргкомітету регати. — Я її підтримав. Винесли ідею на обговорення керівництва компанії, що проводить регату. Ідею цю схвалили всі.

Звичайно, всіх охочих не могли допустити до участі в регаті навіть на такому примітивному рівні, як присутність і елементарна допомога екіпажеві. Адже це відкрите море, велике навантаження, ризик, екстремальні ситуації можливі в будь-який момент. Тому провели, як і належить, жорсткий відбір. Найголовніша вимога — вміння плавати. Потім, після перших виходів у море, відсіяли тих, хто страждає на морську хворобу. Решту — і хлопців, і дівчат — розібрали капітани по своїх яхтах. Діти стали майже повноправними членами екіпажів. Майже — тому що вони все-таки не могли повноцінно брати участь у регаті, не вміли ще. Але від них теж була велика користь. А головне — підлітки були зайняті справжнім ділом і відчували свою причетність і до моря, і до боротьби, і до перемог та поразок. Що вони могли робити? Допомагали готувати човен до виходу в море, прибирали його разом з екіпажем після того. Вони могли триматися за шкоти (снасті, мотузки для керування вітрилами) разом із членами екіпажу під час регати, щось підносили, десь притримували вітрило... Ще немаловажно для цих дітей й інше: вони відчули, що на яхті існує єдиноначальність: тверда й однозначна, яка не терпить ніяких заперечень, голосувань, сперечань, обговорень.

— Діти залишились дуже задоволені, — каже Сергій. — Двоє хлопців, а там були й дівчата, виявили бажання займатися в дитячій вітрильній школі. Ми їх беремо. Якщо буде бажання і старання, то все в них вийде. І хто знає, може, це робили перші кроки чемпіони вітрильного спорту.

Нікого не бентежило, що це діти з неблагополучних родин чи взагалі колишні безпритульні, а сьогодні вихованці Одеського благодійного фонду (ОБФ) «Дорога до дому». Вітрильникам не вперше зустрічатися з дітьми, які прийшли до них з вулиці. Раніше Чорноморський яхт-клуб містився в районі вулиці Ярмаркової, райончик ще той. Вулична шпана регулярно поповнювала число вітрильників. Такі тренери-ветерани, як Михайло Пєтухов (зараз він суддя), робили з них чемпіонів.

«Класно, що завжди є чим себе зайняти»

— Коли надійшла така пропозиція, — розповідає співробітниця ОБФ «Дорога до дому» Оксана Маслова, — ми обдзвонили всі 500 родин, що стоять у нас на обліку. Це неблагополучні сім’ї, неповні сім’ї «групи ризику», тобто такі, звідкіля дитина може в будь-який момент піти на вулицю, або родина, де вихователь тільки бабуся чи тітка. Ну і, звичайно, залучили до такої романтичної справи своїх 20 вихованців, що живуть у нас в реабілітаційному центрі.

Не всі відгукнулися. Когось не пустили рідні, багато хто не вмів плавати, дехто за станом здоров’я не може. Все-таки там необхідні і сила, і витривалість, і кмітливість. Відібрані діти ще за два тижні до регати почали виходити в море, тренуватися. В основному це були хлопці, але дівчат капітани яхт, махнувши рукою на забобони, теж брали «покататися».

— Діти були в захваті, — згадує Оксана. — Одній дівчинці, Анжелі, можна сказати, ця регата не дала піти на вулицю. Ми її зупинили буквально на порозі домівки, з якої вона йшла з переконанням, що ніколи не повернеться назад. Ми її туди вели, як на каторгу. Вона всього боялася, йшла зігнута, капелюх натягнула ледь не до підборіддя. Участь у цих морських «баталіях» заспокоїла її, вона побачила, що в житті багато чого цікавого є, крім вулиці. Оченята аж розширились від захоплення — такі гарні блакитні очі, виявляється, в неї й так сміється заразливо!

Два хлопці 14 років, що виявили під час регати необхідні здібності й мають бажання, будуть безплатно займатися вітрильним спортом у дитячій спортивній школі. І хто знає, чи не майбутні вони чемпіони?

— Ці хлопці, — розповідає Оксана, — потрапили до нас через «соціальний патруль». Щодня наш жовтенький автобус, на якому так і написано «Соціальний патруль» і в якому перебувають медик, юрист, психолог та соціальний працівник, повністю екіпіровані (тобто з ліками, продуктами й одягом), рухається по місту місцями скупчення безпритульних дітей. Витягають їх з підвалів, каналізаційних люків. Надають їм необхідну допомогу, лікування. Якщо треба, госпіталізують. Розповідають про діяльність фонду. Багато дітей приїжджають до нас саме з цим патрулем. Гліб і Мирослав, які займатимуться в спортшколі, саме в такий спосіб і попали до нас, до реабілітаційного центру дітей, що потрапили в кризову ситуацію.

У цьому центрі є свій «статут»: не пити, не курити, не вживати токсичних речовин, не приходити в стані сп’яніння, вчитись у школі. Усі діти ходять до звичайної загальноосвітньої школи нарівні з дітьми з повних, благополучних родин. Там вони нічим не відрізняються від сімейних міських дітей, хіба що честолюбства в декого більше: довести хочуть усьому світові, що вони кращі.

Оленка

Ця дівчинка хоче стати то дизайнером, то юристом, то артисткою, то ось — «занедужала» морем. Відмінниця, розумниця. У конкурсі з акторської майстерності посіла перше місце в області. А могла б уже не один раз померти від «турботи» ближніх.

У 14-літньої Лєни цікаве прізвище — Барбу. Подивившись на її світле волосся, голубі очі та усмішливе личко, так і хочеться назвати її Барбі. Але такої ляльки в Оленки не було ніколи. Втім, інших ляльок вона теж не пам’ятає. А пам’ятає зовсім інше.

— Я жила з мамою чотири роки, — згадує Лєна. — Про батька свого взагалі нічого не знаю. Мама, як мені казали, мене не хотіла, але терпіла — діти було нікуди. Мені розповідали, що вона мене часто била. Мабуть, це правда, тому що в мене й досі якийсь жах від самої думки про неї, у дрож кидає... Я з нею майже не жила — то в сусідів, то просто на килимку біля дверей надворі спала. Років п’ять мені було чи шість, коли я зовсім пішла. Пам’ятаю (це я вже пам’ятаю), вона мене сильно побила. Я жила на вулиці з вуличними дітьми, у підвалах, люках... Потім мама мене знайшла, забрала додому і, можна сказати, продала. Якомусь дядькові. Десь півроку я жила в нього, він нічого, непогано про мене піклувався. Потім я захворіла, мене повернули мамі, але трохи підлікували сусіди, а не мама. І я знов опинилась на вулиці. Хрещена підловила мене біля сміттєвого бака. Каже, що я просто лежала біля ящика... Так я попала до бабусі, хата якої в районі області і яка навіть не здогадувалася, що я так живу. Баба з дідом — хороші люди, але коли вип’ють, бушують. Це було теж дуже страшно.

Бабуся, хоч у мене не було ніяких документів, улаштувала мене в школу. Я вчилася нормально, але почувала себе не дуже добре. У всіх зовсім інші сім’ї були. Я така — одна. Мені було погано, без друзів, у старомодному одязі, і взагалі... Бабуся мені постійно тільки докоряла й усе казала, що я піду «маминою стежкою», а я все намагалася зробити, щоб найкраще за всіх, щоб бабуся пораділа й похвалила мене. Але вона ні разу не сказала, що я хороша. А торік 9 травня бабуся померла, просто в мене на руках. І тоді я відчула, як до мене ставляться інші родичі, а їх у мене багато. Одної ночі остаточно посварилася з ними і зрозуміла, що нікому не потрібна.

Пішла пішки в Одесу. Підвіз один дядько, то насилу відбилася від нього. Але я все-таки добралася до міста, сама прийшла до Суворовського райвідділу міліції. Так і потрапила сюди.

Я хочу всім довести, що зможу стати найкращою і багато чого доб’юсь.

Дідусь подав документи в розшук, і Лєну шукали більше трьох місяців. Знайшли, але вона й не думає їхати додому. «Мені тут краще», — каже. І вкотре дивиться на годинник, з яким виходила в море як повноправний член регати.

Одеса.