Нема особливого секрету, що останні місяці в країні спостерігається певне напруження у відносинах між президентською і парламентською гілками влади, а всередині Верховної Ради України — не менш гостре протистояння між правлячою коаліцією та поки що не консолідованою опозицією. І справа тут не зовсім у різному розумінні суті конституційної реформи, яка майже рік визначає характер відносин між вищими складовими державної влади в Україні. Насправді відбувається нормальний для демократичного суспільства процес «притирання» різних політичних сил у представницькій владі, коли жодна з них не має абсолютної переваги. Цій боротьбі не потрібно надавати надлишкової драматизації — зрештою, протистояння партій і фракцій у парламенті відбиває реальну відмінність у розумінні своїх інтересів і між самими інтересами у різних складових українського народу.

Усі ці міркування наводимо лише для того, щоб наголосити: є справи, в яких суспільство не може дозволити собі не те що компромісу, а й незначної помилки. Йдеться про оборону держави, завдання і стан її армії.

Зовсім недавно Верховна Рада України заслухала звіт Міністерства оборони, а Кабінет Міністрів України — матеріали перевірки його діяльності (здійсненої Головним контрольно-ревізійним управлінням). Тут не ставиться за мету підтримати чи заперечити матеріали зазначеного звіту чи цієї перевірки, але не можна пропустити нагоду, щоби не загострити увагу української громадськості на актуальних проблемах життя і перспектив української армії, бо в політичних баталіях останніх років надто вже занедбано увагу до вітчизняних Збройних сил, до їх належного фінансового, матеріального, зрештою, і кадрового забезпечення.

У жодній державі армія не може бути ні приводом, ні тим більше інструментом для задоволення будь-яких нетотожних загальним інтересам всієї держави і народу вузько політичних цілей — і крапка (як полюбляє завершувати свої аргументи міністр оборони). Інакше не буде ні цієї держави, ні, зрозуміло, демократії в ній. І в цьому сенсі не можна сприйняти як державницьку позицію міністра оборони пана А. Гриценка, який вбачає в самій постановці питання про проблеми Збройних сил та заслуховування у Верховній Раді й Кабінеті Міністрів як зайву можливість звести рахунки чи як засіб набути комусь додаткових переваг у політичному протиборстві влади і опозиції.

Головне контрольно-ревізійне управління України констатує величезні втрати бюджетних коштів у цілій низці міністерств і відомств. Безпрецедентні за обсягами та масштабністю фінансові порушення мають місце в Міністерстві оборони. Так, прямі фінансові порушення фахівці Контрольно-ревізійного управління оцінюють у 2,9 млрд. грн., від незаконних операцій із земельними ресурсами, що перебували у віданні цього міністерства, держава втратила не менш як 1,8 млрд. грн. Інші втрати унаслідок зловживань, які мають системний характер, сягають 1,8 млрд. грн. Цифри вражають. Однак міністр оборони не зміг кваліфіковано і доступно роз’яснити, в чому корінні причини таких корупційних метастаз, задовольнившися тим, що він особисто «нічого не крав», водночас все пояснюючи «політичним замовленням».

Виступаючи нещодавно на одній з популярних телевізійних передач, пан міністр стверджував, що незаконні приватизаційні операції, кричущі розкрадання матеріальних і фінансових активів, особливо під час відчуження військового майна, будівель, приміщень тощо, не мають до його системи жодного стосунку; цим займаються не підвідомчі міністерству структури. Водночас голова Фонду державного майна України в одному з інтерв’ю стверджує, що нинішній глава Міністерства оборони тривалий час «відбивався» від передачі відповідних повноважень ФДМ, не візував відповідні постанови уряду, звинувачуючи Фонд держмайна у спробах загарбати «військову власність» (див. «Кіевскій телеграфъ», 24—30 листопада).

Керівник Міністерства оборони намагається довести, що лише з часів його керівництва в українській армії розпочалася справжня робота з розбудови Збройних сил. У його звіті Верховній Раді (як підрахували деякі парламентарії) щонайменше 12 разів прозвучав слоган «уперше». Таким, наприклад, було твердження, що в українській армії «вперше» розроблено Державну програму розвитку Збройних сил України (хоч документ під такою назвою розроблено ще 1997 року, затверджено указами Президента в 1997 і 2000 роках). Військовий міністр чомусь стверджує, що за час його керівництва «вперше» підписано бойові формуляри частин і з’єднань, хоча військова частина без формуляру — що громадянин без паспорта. Їх і раніше розробляли і підписували; може, обновилися —однак невелике це досягнення. А якщо визнати за новизну вписане в ці формуляри завдання бойовим частинам боротися з пташиним грипом або забезпечення населення питною водою, то треба вже придивитися до тих формулярів уважніше. Чи треба утримувати армію з танками і літаками для боротьби з пташиним грипом?

Армію в державі створюють не для того, щоби боротися з інфекціями і навіть з природними лихами. Так, коли вона вже є, вище керівництво держави (а не міністр оборони) може прийняти рішення про її залучення для ліквідації надзвичайних ситуацій — на кшталт катастрофічної повені в Закарпатті. І кожного разу це є свідченням не належного стану армії, а неналежного розвитку спеціально призначених для таких випадків державних інституцій.

Час, зрештою, припинити згадування про «тяжку спадщину». Так, Україна отримала після розпаду СРСР велетенську, але вже морально дестабілізовану армію (понад 750 тис. лише особового складу), непомірно велику кількість застарілого озброєння і майже непридатних боєприпасів. Після набуття незалежності Україною армія невпинно скорочувалася. Ці процеси дуже боляче сприймаються і суспільством, і самими військовослужбовцями — головним чином через соціальну непідготовленість і відсутність адекватної фінансової підтримки. Українська армія виявилась не готовою до принципових змін.

Ми не можемо заспокоюватися тим, що на початку ХХІ століття для України склалася справді унікальна ситуація, коли ніхто з безпосередніх сусідів України не має наміру здійснювати проти нашої держави збройну агресію. Це дає можливість спокійно, без поспіху (але й без зволікання!) провести реформування Збройних сил, щоб вони могли відбити широкомасштабну агресію з будь-якого напрямку, вести боротьбу нарівні з найнебезпечнішим супротивником.

Наша нинішня армія, хоч як гірко це визнавати, не готова й не здатна захистити свою країну від сучасних загроз і тим більше тих, які можуть виникнути через 30—50 років. Сучасність потребує іншої теорії, інших людей. Але рішення проблеми не в тім, щоб просто взяти й розігнати наявні війська, а в тім, щоб планомірно створювати принципово нові структури, поступово заміняючи ними старі. Необхідна армія з новою теорією, новою структурою, новими кадрами, новим озброєнням. Першим кроком може бути визначення основних напрямків розробки теорії й на її основі формулювання перспективних завдань, визначення структур нових форм, вимог до нових видів бойової техніки, що діє в різних середовищах, до особового складу, кадрів, організації їх навчання.

Міністр не говорить про те, що майбутній армії для убезпечення від можливих загроз потрібні принципово нові війська — наприклад, інформаційні, аналогів яким раніш узагалі не існувало. Їхнє завдання — формування потрібної реальності в суспільній свідомості, психологічне придушення супротивника, інформування й дезінформування, порушення інформаційних мереж супротивника й захист своїх.

Непридатні для сучасної армії керівні кадри, які не вміють особисто відстежувати ситуацію на дисплеях контролю космічної, повітряної й наземної обстановки, нездатні особисто перепрограмувати розвідувально-ударні або роботизовані бойові комплекси та керувати ними. Зникнуть і добре знайомі всім паперові карти, на яких оператори малюють стрілки, їх замінять електронні карти, що відображають ситуацію на всьому театрі воєнних дій і на окремих його ділянках, що дають змогу приймати самостійно рішення в інтересах виконання головного завдання на застосування тактичного, оперативного або стратегічного розвідувально-ударного комплексу.

Військова техніка й озброєння, наявні в наших військах і здатні вироблятися нашим ВПК, принципово не підходять для ведення перспективних воєн. У контексті попередніх роздумів слід категорично заявити, що саме у відношенні до власної армії ніяка демократія не може дозволити собі пустопорожні чи навіть змістовні суперечки, викликані різними ідеологічними або електоральними інтересами тих чи інших політичних сил, партій, парламентських фракцій тощо. Танки й бронетранспортери, призначені для боїв, коли були суцільні лінії зіткнення з супротивником, поділу на «фронт», «тил», «фланг», не годяться для боїв без флангів і тилу. Потрібна зброя, що поєднує власний інтелект й інтелект солдата.

Не за горами час, коли взагалі відійде в минула зброя, яка вражає на смерть вибуховою хвилею, проникаючою радіацією, кумулятивним струменем або осколками. В операціях буде застосовуватися зброя несмертельної (нелетальної) дії тощо. У світі вже є високоточні снаряди й міни, споряджені гумовими кульками.

До цієї зброї можна додати озброєння принципово нових типів: інформаційно-психологічне, психотропне, геомагнітне й електромагнітне, акустичне. У наукових розробках готується біологічна зброя для ураження бойової техніки: керовані програмою віруси поїдають усе, створене на основі нафтопродуктів. Є хімічна зброя нового типу: швидкотвердні аерозолі, які зупиняють усе, що рухається; гелі, що клеять, і акрилові пінні суспензії; інгібітори припинення згоряння палива; надслизькі речовини, смердючі боєприпаси, антистатики і снотворні речовини. За експертними оцінками, лише США вже витратили на розробку різного роду отруйної, психотропної, звукової, електричної, біологічної зброї близько 16 млрд. доларів. Коли ж ми порівняємо з цими вимогами реально існуючу українську армію, зрозуміємо, що її треба просто повністю будувати наново. Пояснення, що «такі зараз можливості держави», не витримують ніякої критики.

Зрозуміло, що нинішнє фінансове забезпечення армії хронічно відстає не лише від потреб, а й від встановленого законодавством нормативу. Перепоною на шляху реалізації конституційно встановлених гарантій військовослужбовцям є безпосереднє порушення чинного законодавства, підміна законів відомчими нормативними актами, непрофесіональні дії, безвідповідальність і, головне, — нахабна корисливість посадових осіб, що займають найвищі щаблі в Міністерстві оборони, до чиїх прямих обов’язків входить всебічна реалізація законних прав військовослужбовців. Остання перевірка даного відомства є цьому реальним підтвердженням.

Міністерством оборони України не виконано визначені указами Президента України завдання про створення сприятливих умов для фінансування будівництва житла військовослужбовцям та членам їхніх сімей за рахунок державного бюджету, а також завдяки використанню іпотеки та інших фінансових ресурсів.

Створена відповідно до чинного законодавства система фінансування будівництва житла за рахунок інвестицій не спрацювала через безконтрольність замовників будівництва, що призвело до системних бюджетних правопорушень, а саме: рух інвестицій здійснювався всупереч вимогам ст. 48 Бюджетного кодексу, тобто поза межами казначейського виконання державного бюджету і, таким чином, поза межами державного контролю; інвестиції не були враховані в доходній та видатковій частинах держбюджету; на суму інвестицій інвесторам були зменшені податкові зобов’язання зі сплати до державного бюджету на прибуток без фактичного отримання житла військовослужбовцями. Таким чином, держава зазнала подвійного збитку.

Необхідно також відзначити, що відсутність у Міністерстві оборони України системи належного внутрішнього фінансового контролю, недотримання принципів ефективності та законності при витрачанні бюджетних коштів й отриманих у вигляді інвестицій призвели до порушень бюджетного законодавства, зокрема статей 7, 10, 22, 23 Бюджетного кодексу України. На додаток до цього, нормативно-правовими документами не врегульовано механізм обліку коштів, які надходять до даного силового відомства від сторонніх організацій для здійснення широкого спектру соціальних заходів, що мали б ефективніше захищати інтереси військовослужбовців та їхніх сімей, однак на ділі використовувалися в корупційному варіанті.

Ми живемо не за кордоном, а в нашій країні й уявляємо собі всі її економічні можливості. Якби ми змогли раціонально використати той могутній потенціал, яким володіє Україна, при розумній організації та вдумливих підходах, то вже сьогодні можна знайти кошти для створення гідних умов життя своїм захисникам.

Отже, міністру оборонного відомства важливо було б говорити не про «політичні замовлення», а саме про конкретні кроки в напрямку досягнення кардинальних і якісних зрушень в системі Збройних сил, які висуває сучасний цивілізаційний розвиток. Без гідних Збройних сил жодна країна, і тим більше демократична, не може бути сильною, вільною і процвітаючою.

Але держава, прагнучи мати необхідний рівень безпеки, зобов’язана надати всі можливі ресурси тим, хто буде цю безпеку захищати. Бажання служити певному державному ладові, а тим більше захищати його з ризиком для життя виникає не після простого роз’яснення громадянинові його прав і обов’язків, а на реальному розумінні того, що ці обов’язки не нав’язані згори, що ці декларовані права забезпечені й наповнені матеріальним змістом.

Право осіб, які присвятили своє життя служінню у Збройних силах, на особливий рівень захисту їх соціального статусу з боку держави випливає з того, що вони всім змістом своєї діяльності істотно обмежені в можливості користуватися значною часткою можливостей і свобод, які належать громадянину ринково-демократичного суспільства. Ці обмеження існують не просто як елемент самої військової служби, а прямо передбачені в законодавстві. Так, Закон України від 20 грудня 1991 року «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» статтею 5, зокрема, забороняє їм вступати в політичні партії та рухи, брати участь у страйках. Стаття 8 категорично забороняє підприємницьку діяльність. Власне, якби такої заборони і не існувало, то зрозуміло, що сам характер військової служби не залишає військовослужбовцеві вільного часу, прив’язуючи його до одного місця, нерідко віддаленого від промислових і торговельних центрів, тому реальна підприємницька діяльність для солдата, прапорщика чи офіцера не може бути ефективною. Тобто, на відміну від інших громадян, службовець Збройних сил не має додаткових можливостей забезпечити добробут для себе і своєї сім’ї, змушений обмежуватися лише тим грошовим і матеріальним утриманням, яке виділяє держава.

Отже, без продуманої й матеріально забезпеченої програми формування соціальної верстви суспільства, що могла б стати опорою обороноздатності країни, успіху в створенні надійної армії досягти не можна. Однак гарантувати абсолютне виконання конституційних вимог щодо соціального захисту військовослужбовців має в першу чергу міністр, домагаючись цього від своїх підлеглих, і в першу чергу від себе особисто, через професіональне виконання покладених обов’язків і функцій, неухильне дотримання чинного законодавства.

Однак замість цього міністр зміщує акценти, робить спроби ввести в оману керівництво держави, парламент, суспільство щодо реального стану справ у підпорядкованому відомстві, чим заганяється в глухий кут вирішення проблем, які реально перешкоджають життєдіяльності й кардинальній перебудові Збройних сил України в нинішніх умовах.

Василь ВОЛГА, народний депутат України.