У селі Вільбівне Острозького району дуже популярний футбол. Цим видом спорту захоплюється майже півсела. Тому тут є аж п’ять футбольних полів. Вільбівненський сільський голова Віктор Тишкун, який свого часу теж був затятим футболістом, підтримує це захоплення односельців: «Нехай краще у футбол грають, ніж мають пити горілку».

Вільбівненських футболістів багато років тренує ось цей чоловік на інвалідному візку Юрій Матвійчук. Колись він також (до того, як пірнув у річку, з якої випірнув інвалідом) грав у футбол. За школу. Потім за село. Згодом, коли травма прикувала Юрія Степановича до інвалідного візка, він став найпалкішим уболівальником сільської команди. Не пропускав жодного матчу, допомагав хлопцям порадами, а з часом і тренував.

З 2000-го по 2005 рік Юрій Матвійчук був, вважай, єдиним тренером вільбівненських футболістів, виконуючи цю роботу самовіддано і беззавітно на громадських засадах. Усе село бачило, як футболісти, їдучи на гру в те чи інше село, вантажили візок зі своїм тренером то на підводу, то до автобуса, то на вантажівку.

Тепер уже у Вільбівному є професійний тренер. Два роки їздить сюди з райцентру Олександр Васильчук, який готує футболістів різних поколінь. Нині чи не в кожному класі місцевої школи є своя футбольна команда і вони змагаються між собою на першість школи. Цій справі віддає левову частку уроків фізкультури і будь-яку вільну хвилину вчитель фізкультури Юрій Алексеєнко, який, як приїхав на роботу до Вільбівного 33 роки тому, так і почав закладати підвалини тутешніх футбольних традицій, культивувати в селі футбол.

Юрій Алексеєнко дає дітям ази футболу, райцентрівський тренер займається з юними футболістами-«професіоналами», готуючи їх до відповідальних змагань і чемпіонатів, а Юрій Матвійчук вже тренує старших.

Отакий суцільний футбол. Не дивно, що у Вільбівному є сім’ї, які виховали кілька поколінь футболістів. Ось і всі хлопці, яких ви бачите на цьому знімку разом з Юрієм Матвійчуком, — представники справжніх футбольних династій. Одинадцятикласник Олег Груша емоційно сказав: «Якби в селі не було футболу, це була б катастрофа!». Крім нього, за «дорослу» команду села грає вже й брат-семикласник Віталій. А їхній батько Володимир Степанович, підприємець, спонсорує команду. Роман Медведь прийшов у команду на зміну старшому братові Вадиму, який був кращим нападаючим сільської команди «Велібор». Тепер Вадим вчиться у Черкасах на пожежника і вже там грає за збірну. Грав у футбол і батько обох братів — Юрій Медведь.

Юрій Гарбар, дарма що ще навчається в 11 класі, вже має п’ятирічний стаж у команді, ветеран. Десятикласник Олександр Ярмолюк похвалився, що й менший його брат Вадим уже в команді, а найменший третьокласник Олег робить у футболі перші кроки. А починав цю футбольну династію їхній батько — Микола Ярмолюк. У Вадима Тишкуна, одинадцятикласника, теж були у футболі попередники з родини: батько і дядько — нинішній сільський голова Віктор Тишкун.

— Близько півтори тисячі гривень виділяє сільрада тільки на відрядження для футболістів. А треба сказати, що представляють село на районній першості дві команди — доросла та юніорська, — розповідає Вільбівненський сільський голова Віктор Тишкун. —Закупили для футболістів шість комплектів форми. Та на одні м’ячі скільки грошей іде! Вони ж недешеві — по 200—300 гривень. А буває таке, що м’яч виходить з ладу буквально за одну гру.

Але це ті витрати, за які ніхто голові не дорікне. Бо хлопці, які грають у футбол, не снують біля забігайлівок, не прилучаються змалку до шкідливих звичок. То вільбівненським матерям і дружинам усі жінки в окрузі заздрять. Повсюди плодяться бари, а у Вільбівному — стадіони.

Ну і район робить ставку на футболістів із Вільбівного, бо саме тутешні футболісти становлять кістяк районної команди. А в першості району, що цілком закономірно, вільбівненський «Велібор» з п’єдесталу пошани не сходить. І цілком заслужено! Бо у Вільбівному стільки вкладено душі, серця і грошей у футбол, що місцеві футболісти просто приречені вигравати.

Рівненська область.