Попри численні спроби реформування галузі проблеми оплати і якості послуг залишилися нерозв’язаними

Уже добрий десяток літ від комунальної галузі городяни не чекають нічого, окрім чергового підвищення цін. Усі стрибки пояснюють однаково: без цього галузь не виживе. Та водночас і мови нема про те, щоб змінювалася кількість і якість тих послуг, що надаються жеками, водо-, тепло- та іншими структурами. Нова ціна не гарантує платникам нової якості життя. То для чого платити більше?

Програма жеку не указ

Кілька років тому програма реформування комунальної сфери стала для Хмельниччини пріоритетною. У штаті ОДА навіть з’явилася незвична посада заступника, котра передбачала відповідальність за роботу саме цієї служби. Тоді ж обласна рада затвердила спеціальну програму реформування на найближчі три роки і далі до 2010-го, яка мала б не просто реанімувати комунальну службу, а підняти її на новий якісний рівень.

Утім, строки минають, а суттєвих змін не видно. А деякі багатообіцяючі наміри відверто провалені. Скажімо, такі як створення асоціацій співвласників будинків. На папері і навіть в законі, прийнятому з цього приводу, все виглядало доволі привабливо. Приміром, на мешканців мого двохсотквартирного будинку раптом повинно було зійти дивне прозріння, і під впливом небувалої свідомості всі взялися б за створення свого домового міні-жеку, котрий мив би стіни у під’їздах, вкручував лампочки на сходах, вилизував брудні кутки у смітниках, давав би постійно гарячу воду і тепло, розставляв консьєржів ледь не на кожному поверсі, що день і ніч слідкували б за порядком...

Все було так красиво, зручно і затишно, що у це мимоволі хотілось вірити. І справді, з’явилися перші колективи співвласників, і навіть дотепер є будинки з консьєржами та охороною. Але здебільшого — елітні, і вони скоріш виняток, ніж правило. Зате комунальне життя моєї двохсотквартирки, як і цілого спального району, як і решти міських районів, практично не змінилось. А колективного сумління вистачило хіба на металеві вхідні двері до під’їзду, котрі вже встигли зламатися. Далі, не підкріплене матеріально, воно знову заснуло.

Якщо порахувати кількість управлінь, комбінатів, жеків, інших структур, що працюють у цій галузі, то вимірюються вони не десятками, а сотнями. І за кількістю працюючих — а це понад десять тисяч чоловік — в області немає їй рівної. Цифра у десятки мільйонів гривень наданих за рік послуг теж повинна вражати. Але вся ця масштабність гасне перед брудними під’їздами, розвалюхами смітникових контейнерів під вікнами, а головне — безупинним зростанням цін на послуги.

Чому так дорого

На останньому засідання асоціації міст Хмельниччини голова Кам’янець-Подільської міськради Олександр Мазурчак був гранично відвертим із новообраними головами міст і селищ, не обтяжених поки що досвідом роботи у комунальному господарстві:

— З комунальними тарифами не можна гратися у популістські ігри. Для того, щоб галузь, зокрема теплоенергетика, не померла, є один лише вихід — підвищення ціни. При чому чим швидше це зробити, тим кращі будуть результати. У Кам’янці-Подільському, незважаючи на крайню непопулярність такого кроку, він уже зроблений.

Цікаво, що відповідальність за зміну цін беруть на себе не так комунальники, як місцева влада. Якщо не провести громадські слухання, не оформити все належним чином, нову ціну може скасувати і суд, і прокуратура. Не дивно, що новоспеченим головам, а їх на Хмельниччині понад сімдесят відсотків, аж ніяк не хочеться уже з перших днів свого владарювання йти на збільшення тарифів.

Але тепловики настійливо радять: ціна за теплопостачання найближчим часом повинна зрости у 3—3,5 разу. І це після того, як дорожчими стала електроенергія, газ, пальне, і на порозі чергові обіцянки ще підняти ціни на них.

Область встигла потрапити в немилість до уряду через те, що має більш як 17 мільйонів гривень боргів, які виникли у тепломереж перед газопостачальними компаніями. Останні, у свою чергу, пригрозили, що не дадуть жодного кубометру газу, поки борги не будуть ліквідовані.

Звідки виникають такі багатомільйонні борги, для багатьох власників квартир залишається незрозумілим. Хоч як парадоксально, але для десятків тисяч малозабезпечених родин, котрі з усіх своїх скромних витрат на перше місце ставлять саме оплату комунальних послуг, фантастично звучить цифра більш як 61 мільйон гривень дебіторської заборгованості всіх комунальних служб області. Якщо комунальники не можуть навести лад із боржниками, отримати те, що належить за надані послуги, чому повинні страждати дисципліновані платники, котрих переважна більшість?

У таких випадках завжди виручає звинувачення загальнодержавної цінової політики. Не обійшлося без її впливу і цього разу. Скажімо, документ про підняття газових розцінок з’явився на початку квітня, але ціну підняв ще на три попередні місяці. Не було б цього заднього ходу — не мала б Хмельниччина боргів, — твердять в області.

І дещо лукавлять. Можливо, таких би й не мала. Але щоб комунальні борги зникли зовсім — це щось неправдоподібне. Вони тягнуться із кварталу в квартал, із року в рік і щоразу є тим каталізатором, що підігріває вибухову реакцію росту цін.

І так безнадійно

Ще не так давно практично всі комунальники переконували: як вода із труб, кошти витекли із галузі, а фінансовий голод — це загибель. Тому і живилися тільки за рахунок споживача, тобто підняття тарифів. Цьогоріч такі аргументи вже не проходять. Чи не вперше з обласного бюджету виділено півтора мільйони гривень на ремонти котелень. Ще близько 6 мільйонів — на об’єкти водопостачання, близько 4 — на ремонт так званих техногенних об’єктів комунальної сфери, ще — на ремонт доріг, районних тепломереж, водогонів... Звичайно, ці кошти не покрили всі потреби, але й вони вже дали шанс для нормальної роботи. Та, на жаль, не змінили ситуації в галузі кардинально. Чому?

Тепер керівники місцевого масштабу кажуть відверто: увесь час виборчих перегонів існувало і законне, і негласне табу на зміни тарифів у галузі. Мовляв, треба бути просто не сповна розуму, щоб дратувати електорат зростанням цін у такий відповідальний момент. Але треба бути циніком і політиком справді українського штибу, щоб забути про всі залицяння до електорату буквально на другий день після розподілу всіх портфелів. Тепер про підвищення цін у два, п’ять, а то й десять разів можна говорити як про невідворотну даність. А споживач змушений буде проковтнути цю пілюлю, бо поставлений в умови, коли ні права вибору, ні права голосу вже не має.

Кілька страшних розповідей про те, що цілі міста можуть опинитися без води, тепла, газу, електрики — і ми вже готові віддавати свої копійки, щоб не бути позбавленими усього того. При цьому якість послуг, наш комфорт, найскромніші вимоги санітарії залишаються уже на другому плані. Бо ніхто не обіцяє їх поліпшення: підвищена платня — це лише для збереження комфорту вчорашнього дня.

А при цьому для хмельничан гаряча вода залишається за графіком. Проблема питної води — під постійним знаком запитання, бо вже багато років мова йде про аварійність старого і необхідність будівництва нового водогону для міста. Тисячі кілометрів невідремонтованих доріг, водогонів, теплотрас, десятки ліфтів, котрі відслужили своє...

Та це вже із глобального. А от до корпункту із завидною регулярністю телефонує пенсіонерка з вулиці Майорського в обласному центрі, котра довгий час воює із... контейнером для сміття. Ставити його у спеціальний бокс прибиральникам чомусь не з руки, тому він стоїть під вікнами. Від антисанітарії, смороду і набридливих мух пенсіонерці нікуди подітися. До кого тільки не писала скарги, які комісії не зустрічала на порозі своєї квартири, але позбутися смітника їй так і не вдалось. Була, правда, одна порада: не подобається — змініть квартиру.

З проханням про допомогу жінка дійшла і до газети. Мені щиро хотілося б їй допомогти. Але щоранку я й сама проходжу повз точнісінько такий само контейнер. До нього страшно торкнутися — він увесь проіржавів і розпадається просто на очах. Коли у вихідні відходів буває забагато, вони забивають усе приміщення боксу для сміття і нахабно вивалюються на вулицю. Щоб вийти з під’їзду, буває, доводиться просто перестрибувати через купу бруду.

В дощову погоду бокс ледь не по коліна заливає водою. І коли я бачу, як прибиральники борсаються у цій гидоті, і згадую, яку мізерну платню вони отримують (обласний зарплатний борг у галузі становить майже мільйон гривень), без жодної агітації готова платити більше. Але скільки б не росли тарифи, картина у моєму домі залишається та само.

Хмельницький.