Воістину, шляхи Божі незбагненні. Торік в аеропорту Бориспіль випадково познайомилася з жінкою, котра передавала через знайомих подарунок своєму онукові у Скандинавію. А цього літа побачила Людмилу Каховську у... Вйорі, невеликому містечку на заході Фінляндії. Жителька Сумщини зі сльозами на очах раділа своєму щастю. Після п’яти років розлуки вона зустрілася з сином та невісткою, пригорнула до серця онука, котрого побачила вперше у житті. «За цю мить варто було пережити всі приниження і безчинства, — щиро ділилася схвильована Людмила Григорівна. — Навіть ті, коли мене за годину до вильоту на Гельсінкі, безпідставно і грубо зняли з рейсу...

Чиновники Борисполя заявили, що без квитка назад дорога до Фінляндії мені закрита. За добу, котру я змушена була провести в аеропорту (синові довелося негайно купувати ще один авіаквиток, хоч я збиралася повертатися додому потягом), передумала багато. І найбільше, — посміхнулася гірко, — про те, що правильно зробив Саша, покинувши цю країну...»

Прощай, Конотоп!

Чому чимало наших співвітчизників за будь-яку ціну прагнуть «прорватися» за кордон? Найчастіше — через матеріальні нестатки. А ще — через розчарування, зневіру добитися кращого життя, відсутність рівних можливостей для самореалізації. А ще — через несправедливість, корупцію, беззаконня, котрі, мов іржа, роз’їдають суспільство, через моральні приниження, топтання людської гідності...

Про ці сумні реалії нашого життя ми розмовляли з колишнім лейтенантом міліції Олександром Каховським у його новому домі, у Фінляндії.

— У правоохоронні органи я прийшов свідомо, — пригадував Саша. — За плечима у мене була строкова військова служба у гарячій точці — Карабаху. Я закінчив денну форму навчання в академії МВС України і був сповнений палкого бажання відстоювати у державі законність і порядок.

На початку кар’єри молодий опер УБОЗу працював під командуванням досвідченого керівника, людини чесної і порядної. Олександр вважав, що йому пощастило, адже сам за характером був правдолюбцем, відкритим, принциповим, безкорисливим.

Однак злагоджена робота тривала недовго. Сумщину накрила «щербанівська навала». Сашиного шефа відразу відправили на пенсію. Замінили інших добросовісних працівників. В управлінні запанувала атмосфера «братків»: жорсткого психологічного тиску, чванства, презирливого ставлення до підлеглих. Відкриті Каховським корупційні справи відразу було закрито, а його самого у принизливій формі «поставлено на місце».

— Я почувався, мов у лещатах, — ще й досі хвилювався Олександр, розповідаючи про пережите. — З одного боку грубо і брутально вимагали «показників», з другого — унеможливлювали розкриття будь-якої схеми розкрадання чи іншого економічного злочину. Мене відкрито і цинічно «пресували».

Крім службових проблем, у Олександра у той час розладналося ще й подружнє життя. Розпочався болісний процес розлучення. Тяжко захворів батько. Сам Каховський перебував у передінфарктному стані. Постійні «виволочки» на роботі, приниження його професійної і людської гідності довели його до психологічного зриву...

Хтозна-чим би закінчив лейтенант-Каховський (пишу це тому, що пам’ятаю чотири випадки самогубств офіцерів міліції, котрі сталися на Черкащині кілька років тому), якби у критичний момент свого життя не зустрів Таню. Вісімнадцятирічна дівчина, весела, бідова і не по роках мудра, змусила Олександра по-новому оцінити життя. Для чого боротися з вітряними млинами, казала Таня, рвати своє серце, коли систему не пробити? Є інші країни, де поважають людську особистість, де спокійно живуть і працюють...

Здрастуй, Стокгольм, Гельсінкі, Пенсала...

Після розлучення з першою дружиною Олександр одружився з Танею. У весільну подорож вони поїхали за туристичною путівкою до Скандинавії і... відразу здалися поліції у Стокгольмі.

Розпочалися довгі бесіди, власті тестували претендентів на статус біженців. Таких, як подружжя Каховських, було багато і далеко не всім давали дозвіл залишитися в «країні щастя».

Тані і Саші усміхнулася фортуна — їх відправили до «айзюлю», притулку для іноземних громадян. Щоправда, невдовзі довелося розпрощатися з тимчасовим помешканням для біженців у столиці Швеції. Вони поїхали «за призначенням» — аж за полярне коло. Каховська на той час уже чекала дитину. У крихітному містечку до породіль викликали санітарну авіацію. Завзята Тетяна почала наполегливо просити керівництво «айзюлю» перевести їх знову до Стокгольма, бо через свої хронічні хвороби побоювалась за пологи «на полюсі».

Женю вона народила у Стокгольмі. «Це були найщасливіші хвилини мого життя, — розповідала згодом. — Рівень медицини, уваги, піклування про матір і дитину там такий, про який я навіть не могла уявити у мріях...»

А згодом з’ясувалося, що перебувають вони у Швеції... помилково. Туристська віза у них була фінська, адже їхали вони зустрічати Новий рік до Діда Мороза у Лапландію... Шведські чиновники, розібравшись врешті з паперами Каховських, негайно депортували їх до Фінляндії.

Знову була затяжна і таки принизлива процедура встановлення особи, причин переїзду до чужої держави. На руках у Тані плакав маленький син, Саша знову відчував неприємне ниття серця. Тоді вони вирішили: якщо їх залишать в «айзюлі», вони знайдуть роботу, зароблять трохи грошей і повернуться у свій Конотоп.

Проте доля розпорядилася по-іншому. Їм надали окрему квартирку у центрі для біженців, призначили соціальну допомогу — 250 євро на місяць, Саша влаштувався на роботу. Сподобалося й приморське містечко Оравайс, де знаходився «айзюль» — зелене, чисте, затишне.

Валізи, складені додому, Таня розібрала.

«Не називайте мене заробітчанином»

Минуло більше року, як Каховські переселилися у простору комфортабельну оселю кількаквартирного котеджу. Окремий вхід, три світлі кімнати, вітальня, кухня-їдальня, тераса — п’ятирічному Жені тут воля. А ще всім Каховським особливо подобається те, що придбали вони собі житло у напрочуд тихому, спокійному місці побіля лісу, у маленькій Пенсалі. У цьому селі мешкає близько трьохсот осіб, переважно дрібні фермери, трактористи, люди старшого віку.

— Після тривалих поневірянь і потрясінь нам до душі лісова тиша, ця казкова місцина, — ділилися своєю радістю Таня і Саша. — Й люди тут доброзичливі, дуже приязні. — Наш сусід, фермер Стіг Андерсон, завжди готовий зробити нам якусь послугу. Колишній газоелектрозварник, а нині пенсіонер Йоста Антфок, пропонує допомогу у ремонті автомашини. Його доньки, Хелен і Бріт-Марі, громадські активістки Пенсали, не забувають запросити до церкви, у центр дозвілля, на сільське свято. У нашого Жені тут багато друзів. А ще він любить ходити до лісу збирати різноманітні ягоди: чорницю, морошку, журавлину...

У Саші Каховського зараз добра робота. Він працює на підприємстві, яке випускає машини для міського комунального господарства. Зарплата — пристойна. А ще — уважне, шанобливе ставлення господарів фірми до кожного робітника. Таня звечора їздить велосипедом за кілька кілометрів прибирати в офісі та ресторані. Додому повертається о 3-й годині ночі. «Не страшно?» — запитала молоду жінку. «Що ви! — засміялася у відповідь. — Це в Україні люди бояться вночі своєї тіні! І я там боялася. Плакала, коли кричали, принижували мене у лікарні... А тут зовсім інший моральний клімат. Тут у всіх селах, — із захопленням вела далі Таня, — навіть у містечках, немає жодної поліцейської дільниці! Немає ні одного поліцейського на вулиці. Чому? Бо нема потреби. Всі люди — законослухняні, живуть тихо, спокійно. Ніхто ні з ким не свариться «за межу», не ходить «під градусом», не зазіхає на чуже. Ви помітили, — продовжувала Таня, — що у Фінляндії ніде немає парканів? На подвір’ї будинку, а то й поза ним, поклади хоч золото — ніхто навіть не погляне на нього. Бо воно — не його! Такий фінський менталітет, котрий мені імпонує.

— Я тут почуваюся незалежною, самодостатньою особистістю, — резюмував гордий Сашко. — А не заробітчанином, як принизливо охрестили всіх, хто працює за кордоном, самовпевнені українські чинуші. Я через те приїхав сюди працювати і жити, що задихався в країні, де процвітає корупція, де безправна проста людина, — і додав, глянувши на Людмилу Григорівну: — Жаль, що мамі потрібно повертатися додому. Однак вірю, що ми в перспективі станемо громадянами Фінляндії і заберемо матусю сюди...

— На той час я вже відкрию тут український ресторан, — оптимістично заявила жвава Таня. — Ми з мамою такі страви готуватимемо, що відбою від гостей не буде!

— А я збиратиму ягоди на пироги, — додав і свої «п’ять копійок» непосидющий Жека...

Київ—Гельсінкі—Пенсала—Київ.