На міжнародному пункті пропуску «Городище», що в Дубровицькому районі, зранку було лише кілька великовагових машин: везли до Києва з Прибалтики морепродукти. Та ще кілька жіночок перетинали україно-білоруський кордон.

— Відвідала батьків у Дубровиці, а заодно побувала на базарі, бо речі у вас дешевші, — пояснила одна з них, яка назвалася Людмилою. — Десять років тому я вийшла заміж за білоруса і тепер мешкаю в селі Оснєжин, за два кілометри від кордону. Часто навідуюся на батьківщину, бо цікаво знати, що і як відбувається в Україні.

— Ну і як на батьківщині? — цікавлюся.

— На мою думку, в нас у Білорусі більше стабільності...

— Чи є якісь проблеми з перетином кордону? — продовжую діалог.

— Жодних. Аби паспорт був та міграційна картка. До речі, таких, як я, що вийшли заміж у Білорусь і навпаки, — багато. У сезон весіль один за одним перетинають кордон весільні кортежі, бо коханню навіть кордон не перешкода. Та й мої земляки (переважно чоловіки із сіл Дубровицького району) в сезон приїздять до нас на заробітки: хто на будівництві працює, хто в господарствах...

— На зорі незалежності України місцеві мешканці з обох держав не могли звикнути, що між нашими країнами з’явився кордон — надто переплелися за століття їхні родинні зв’язки. Але поступово звикли, — пояснює начальник відділу митного оформлення «Городище» Рівненської митниці Нінель Кушнір. — Це зараз коротка пауза, а за годину-другу ніколи буде вгору глянути: білоруси повертатимуться з оптового ринку із Хмельницького та Дубровиці.

На підтвердження цього одна за одною почали під’їжджати машини. Прикордонники з митниками продовжили звичну для них роботу. Обслуговували швидко, лише з однієї попросили її власника поставити речі на рентгенівський апарат «Поліскан». На щастя, контрабанди не виявили, і чоловік відбув до Білорусі.

— А як ви знаєте, що в інших автівках немає чогось забороненого до вивезення? — запитую у Нінелі Григорівни.

— Це наші професійні секрети, вироблені роками, — усміхається жінка. І Нінель Григорівна розповіла, як, скажімо, старший інспектор Віктор Самко двічі, без допомоги навченого собаки, виявляв наркотики у легковиках туристів, які їхали, за їх словами, в Україну відпочивати. Звичайно, марихуана не лежала на видному місці, а була захована в сидінні та підлокітниках авто...

— Бачу, що вантажівки тут довго не затримуються, — продовжую розмову з Нінель Кушнір, дивлячись на монітори, на яких добре проглядається вся територія пункту пропуску «Городище».

— Стараємося. Адже черги — це свідчення непрофесійної роботи митників і прикордонників, — каже Нінель Григорівна. — Ми намагаємося свою роботу виконувати швидко і професійно, при цьому бути ввічливими з тими, хто перетинає кордон. Ми розуміємо, що водії-далекобійники стомлюються, долаючи великі відстані. До того ж багато хто із них везе продукти, що швидко псуються, тому робимо все, аби вони не затримувались на нашому пункті пропуску подовгу.

До речі, за межами пункту пропуску «Городище» розмістилися кафе, невеличкий кемпінг тощо — усе, що потрібно водіям та туристам, аби перепочити та підкріпитися під час далекої дороги. Бачимо тут вантажівки з молдовськими, білоруськими номерами. Один з молдовських водіїв чатує біля машини, доки його напарник прийме душ та пообідає.

— Культуру наших взаємовідносин з тими, хто перетинає україно-білоруський кордон, регулює законодавство, яке, до честі наших парламентаріїв, останнім часом стало чіткішим, відтак конфліктів не виникає, — продовжує Нінель Григорівна. — А чемність, висока культура обслуговування митниками — то ще й візитна картка нашої держави. Наше ж завдання — відстоювати економічні інтереси України. Так само відстоюють інтереси своєї держави наші білоруські колеги, з якими в нас чисто ділові стосунки.

— Наскільки ефективно це вам вдається?

— Хоча наш пункт пропуску не такий інтенсивний, як, скажімо, «Ягодин» чи інші «ворота» до Західної Європи, але щороку через «Городище» проходять більш як 355 тисяч громадян, понад 75 тисяч одиниць транспорту. Якщо торік від діяльності нашого відділу митного оформлення до державного бюджету надійшло 433 тисячі гривень, то з початку нинішнього — 1 мільйон 250 тисяч гривень, — розповідає Нінель Кушнір.

Між іншим, сам пункт пропуску «Городище», як і територія навколо нього, мають охайний і затишний вигляд навіть у дощову погоду. Тут створено комфортні умови для роботи прикордонників, митників, а також для тих, хто з чистими думками перетинає україно-білоруський кордон.

Пункт пропуску «Городище» дає роботу й місцевим мешканцям: штат майже повністю укомплектовано з місцевих. Митники з власної зарплати зробили пожертви на ремонт церкви в селі Тумень Дубровицького району. Постійно надають грошову допомогу дітям-сиротам, які проживають на території Туменської сільради. А своєю названою донькою колектив усього митного поста «Дубровиця», куди входять і городищенські митники, вважають Женю Дроботову із села Сварицевичі цього ж району. У неї померли батьки, опіку над сиротою взяла старша сестра. Тож митники до нового навчального року придбали для дівчинки одяг, взуття, все необхідне для школи.

Рівненська область.