Україна відзначає День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Як ставиться до Голодомору 1932—33 років українська держава? Нинішнього року у справі розслідування цього одного з найтрагічніших періодів української історії сталася знаменна подія: документи з архіву Служби безпеки нарешті були відкриті для широкого ознайомлення.

Аналіз змісту опублікованих протягом 1929—33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркомів УРСР та СРСР, ЦК КП(б) У засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх фізичного винищення. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але з України його було забрано.

Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.

За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося ув’язненням і розстрілом будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. При цьому селянам під загрозою розстрілу заборонялося залишати території проживання, охоплені голодом.

Усі перераховані обставини свідчать: Голодомор 1932—33 років — це свідомо заподіяна акція. В чому ж полягають мотиви його організаторів?

По суті, Голодомор був знаряддям колективізації українського селянства. Селяни-одноосібники, що не залежали у своїй діяльності від тоталітарної держави, завжди становили потенційно небезпечний для неї соціальний прошарок. В Україні ж вільне селянство також поряд з інтелігенцією становило основну соціальну базу національного руху. І не виключено, що рано чи пізно українське село виступило б проти тоталітарної більшовицької імперії. Тому більшовицьке керівництво прагнуло знищити українське селянство як клас — навернути його у колгоспне рабство. Коли розкуркулення та заслання не дали очікуваного результату, народ поставили на коліна загрозою голодної смерті.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору: 5, 7, 9, 10 і навіть 12 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про мільйони безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, Голодомор забрав життя 14 мільйонів людей. Ось якою була ціна кривавого комуністичного експерименту на селі.

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932—33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Причому найбільше втрат припадає на весну 1933 року. За підрахунками демографів, в Україні тоді від голоду помирало 17 людей щохвилини, одна тисяча — щогодини, майже 25 тисяч — щодня...

Фактично, голод охопив увесь центр, південь, північ та схід сучасної України. Наслідки Голодомору відрізнялися залежно від області. Найбільш постраждалими від нього вважаються Полтавська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8—9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищий у 5—6 разів, а на Донбасі — у 3—4 рази. Приблизно в таких самих масштабах голод лютував у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Враховуючи величезні людські втрати та явно штучний характер, Голодомор мав бути засуджений світовим співтовариством аналогічно до того, як був засуджений Голокост під час Другої Світової війни. Від останнього, як відомо, загинуло 6 мільйонів цивільних осіб єврейської національності. Народний Рух України, як і інші політичні партії національно-демократичного спрямування, систематично порушує це питання перед державною владою України. Однак ця справа й надалі гальмується.

Починаючи від 1992 року, річниці Голодомору 1932—33 років регулярно відзначаються на державному рівні. Про це найвищими органами державної влади було видано кілька десятків актів. Проте вшановувалася лише пам’ять загиблих, а сама сутність Голодомору так і не була офіційно визначена.

Лише 14 травня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Звернення до українського народу, в якому Голодомор таки був визнаний «актом геноциду українського народу за диявольським задумом сталінського режиму». У Зверненні було особливо наголошено, що «Голодомор 1932—1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду».

Однак таке визнання є суто декларативним. Адже в юридичному порядку сам факт злочину не був встановлений. Не була доведена провина організаторів найбільшого за всю українську історію народовбивства. І, звичайно, постраждалі не можуть отримати статус жертв.

Ситуацію спробував виправити Президент України Віктор Ющенко. 2 листопада він подав на розгляд до Верховної Ради України проект закону «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні». Даний законопроект передбачає притягнення до адміністративної відповідальності за заперечення самого факту Голодомору.

Крім того, на органи державної і насамперед виконавчої влади покладений обов’язок: «брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу; сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932—1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору у навчальних закладах України; вживати заходів з увічнення пам’яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932—1933 років в Україні, в тому числі — спорудження у населених пунктах меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору; забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932—1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору».

Таким чином, у разі ухвалення законопроекту історіографічна позиція щодо Голодомору як акту геноциду проти українського народу буде визнана офіційною. Вона буде обов’язковою для усіх органів державної влади. Останні вже не зможуть чинити спротив поширенню правдивої інформації про Голодомор, а також встановленню пам’ятних знаків.

Тепер слово за Верховною Радою. І тут маємо спрогнозувати, яку позицію займуть депутатські фракції щодо такого справедливого документа. Звичайно, що опозиційні до виконавчої влади «Наша Україна» та Блок Юлії Тимошенко підтримають законопроект. Але їхніх голосів ще замало для його прийняття.

Проти визнання Голодомору актом геноциду традиційно виступає Компартія України. Адже КПУ протягом усього періоду незалежності намагалася апелювати до позитивного досвіду радянського періоду. Сам факт Голодомору ж демонструє інший бік експерименту з реалізації комуністичної ідеології на практиці. Отже, поширення правди про Голодомор фактично вибиває з рук КПУ один із козирів. До того ж, серед членів КПУ велику частку становлять люди з ортодоксальними поглядами на новітню (і не лише) історію України. Для них увесь радянський досвід залишається непогрішимим, і будь-яка спроба неупередженого аналізу сприйматиметься ними в багнети.

Підтвердженням того є події, які розгорталися в сесійній залі 17 листопада цього року. У порядку денному проект закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» значився майже останнім, розраховуючи, що до його розгляду справа не дійде. Так і сталося. Більше того, терміново, на противагу Президентському проекту, з’явився проект «регіоналів», народних депутатів В. Забарського, В. Колесніченка та О. Муца, який вилучає з статті першої термін «геноцид» і навіть це скромне адміністративне покарання за заперечення факту Голодомору у вигляді штрафу в розмірі десяти-п’ятнадцяти неоподаткованих мінімумів. А щоби підкреслити особливий цинізм і зневагу до мільйонів жертв Голодомору, на робочих місцях депутатів ще до відкриття ранкового засідання було розкладено брошурку «Миф о Голодоморе» якихось Г. Ткаченка і Е. Безродного. Воістину плем’я безрідних мутантів, які разом зі своїми однодумцями у сесійній залі здатні виправдати найстрашніші злочини щодо українського народу.

Навіть нині керівники КПУ (наприклад, О. Бондарчук) схильні вбачати причини голоду 1932—33 років у тому, що, мовляв, куркулі ховали хліб від заготівельних кампаній. Отже, ця фракція, швидше за все, заблокує прийняття законопроекту.

Розглядаючи на засіданні Комітету з питань культури та духовності президентський проект закону, член комітету комуністка Валерія Заклунна з обуренням вигукнула: «Сколько можно! Паять какой-то Голодомор!». Член комітету «регіонал» Юрій Болдирєв уперто допитувався, чи не дай Боже, Росія буде мати якісь неприємності у випадку прийняття закону та визнання цього народовбивства — геноцидом. Вони так і не підтримали цього проекту закону.

Народний депутат України від Партії регіонів Юрій Мірошниченко, наприклад, погоджується з Президентом у тому, що Голодомор необхідно визнати актом геноциду українського народу. Однак при цьому він висловив думку, що «Питання Голодомору, як геноциду, ми повинні розглядати та оцінювати спільно з Російською Федерацією, створивши міждержавну робочу експертну групу».

Сутність такої позиції зрозуміла: затягнути ухвалення історичного рішення, можливо навіть на догоду силам з-за меж України. Адже на яких підставах ми маємо узгоджувати проект рішення з державою, назва якої в ньому взагалі не згадується?

На сьогоднішній день Голодомор визнаний актом геноциду проти українського народу законодавчими органами багатьох держав: Австралії, Аргентини, Бельгії, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Польщі, США, Угорщини та навіть автономії у складі Іспанії — Країни Басків. Нинішнього року на 61-й Генеральній Асамблеї ООН міністр закордонних справ України, голова Народного Руху України Борис Тарасюк також порушив питання про ухвалення аналогічного акту вже на світовому рівні. Є надія, що вже наступного року ООН ухвалить відповідну резолюцію.

Проте часто ініціативи української сторони зустрічають протидію. Зокрема, найбільше нарікань ідея ухвалення рішення стосовно Голодомору зустрічає з боку керівництва Російської Федерації. Останню заяву з цієї проблеми російське МЗС зробило 13 листопада. Російське дипломатичне відомство визнало штучний характер голоду 1932—33 року, який «багато в чому був зумовлений політикою тодішнього керівництва Радянського Союзу». Однак воно повністю заперечує, що голод був спрямований виключно проти українського народу. Російські дипломати при цьому посилаються на Резолюцію 5 8-ї Генеральної Асамблеї ООН, у якій було висловлено «глибоке співчуття мільйонам українців, росіян, казахів і представників інших народів, що стали жертвами голоду тих років».

Утім, Конституція України визначає український народ як сукупність «громадян України всіх національностей», а не лише український етнос. Що ж до територій, охоплених голодом, то ніхто не заважає російським Федеральним зборам ухвалити свій варіант закону про засудження Голодомору вже на території Російської Федерації. Отже, аргументи російської сторони притягнуті за вуха.

Така позиція Російської Федерації насправді має свою логіку. Визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу ставить наступне питання — про визначення сторони-винуватця. Надання Голодоморові етнічного акценту дозволяє покладати провину за цей акт не лише на радянський режим, але й на Росію як правонаступницю СРСР.

Тож найближчим часом очевидці тих трагічних подій і надалі бомбардуватимуть листами різні інституції, вимагаючи нарешті засудити винних у своїх тяжких випробуваннях. І невідомо, чи справді сприятиме відкриття архівів СБУ нарешті юридичному, а не декларативному відновленню історичної справедливості по відношенню до українського народу. Чи не перетвориться процес визнання Голодомору актом геноциду на таку ж епопею, як і вступ України до СОТ, коли національні інтереси стали предметом політичних торгів? Чи все ж таки народні обранці згадають про джерело влади, визначене нашою Конституцією? І чи прокинеться у них деформована історична пам’ять та сумління?

Ярослав КЕНДЗЬОР, народний депутат України;

Гліб МАКАРОВ, провідний спеціаліст служби комунікацій НРУ.