Останні весілля та родини в селі Святе, що в Здолбунівському районі, святкували двадцять років тому; там немає жодного телефону; взимку не віднайти туди навіть дороги...

...Вузенька стрічка грунтового шляху, схожого більше на стежину, круто збігла з високого пагорба. Обабіч, хоч куди кинь оком, лише прижовклі, задухмянені осінню трави, а оддалік крізь легкий сріблястий серпанок темніє важка стіна лісу. Що ближче він ставав, то, здається, дедалі вужчав шлях — аж поки авто не пірнуло між перші сосни. Старі й розлогі, вони мов мовчазні вартові на чатах біля крихітного вимираючого села.

— Оце і є те Святе, яке ви шукали, — пояснив Будеразький сільський голова Володимир Баранов. — Забутий людьми і Богом куток.

Серце різонули напівзруйнована селянська хата, порожні вікна якоїсь великої будівлі — певно, школи, і... тиша. За збігом на ту пору навіть і легенького вітерця не було, який би, лоскочучи листя та віти дерев, розбавив гнітючу тишу. Забриніла вона аж біля мальовничого озера, біля якого півколом розкинулися святенські хати. Але й тут між теплих вікон осель трапляються захололі. Сільський голова здебільшого пам’ятає, хто і коли там жив. А на місці деяких хат уже й узагалі нічого не залишилося: там у траві рештки цеглин, там — огорожі... А онде... лише одинока яблунька. Невеличка, похнюплена, саджена колись дбайливими руками, а тепер нікому не потрібна...

— Оце млин колишній, — веде екскурсію селом Володимир Баранов. — Це — приміщення магазину. Якийсь бізнесмен кілька років тому купив будівлю, та й, як кажуть, із кінцями. Для кого ж тут торгувати?..

— Та хіба ж схоже теперішнє Святе на те, яким було колись? — сумно похитує головою найстаріший житель села Федір Коломис. — Певно, найбільше людей тут жило за Польщі. Майже 120 дворів налічувалося і більш як три сотні людей. І це лише в самому Святому. А ще ж на хуторах, оддалік жили. А тепер нас тут ледве двадцятеро є. Люди мали коней, корів, свою землю. Орали, сіяли, ростили дітей... Я ще й пана пам’ятаю. Спершу господарював тут старий вельможа, а потім продав свою садибу якомусь молодому панові. Той жив тут аж до 1939 року, а потім, коли в нього все добро забрали, десь поїхав. У селі мали школу, сільську раду, пилораму. У нас, особливо влітку, було завжди гамірно й весело. Тут джерела цілющі, ставок, природа, самі бачите, яка гарна. Тож у молодого пана завше гостювало багато молоді. Приїжджали на канікули юнаки та дівчата аж із академії з Варшави. Влаштовували концерти, танці, музик привозили...

— А чому село назвали Святим? — запитуємо в діда Федора.

— Та це все з тими джерелами чудодійними пов’язано, — мовить. — Подібно йменують і річку, що бере в них початок, — Святенкою.

— А людей же як? Не святими, бува, називають?

— Та які ж ми святі? — усміхається на те дружина Федора Коломиса Марія Петрівна. — Святенцями нас кличуть.

Про незвичайні джерела, що були колись неподалік села, тут розповідають гарно й лірично. На жаль, користуватися нині ними люди не можуть — із 70-х років там облаштовано форельне господарство, проте перекази пам’ятають. Один із них перейшов до внуків і правнуків від Івана Миронюка (по-місцевому діда Солов’я), народженого у ХІХ столітті, а до нього й узагалі невідомо від кого.

Легенда каже, що ці джерела, які жителі Святого називали криницями, колись були в іншому місці — в лісі під горою Вісла, що за два кілометри від села. Вода в них була цілюща, а перші квіти розцвітали біля джерел ще в лютому: проліски, підсніжники, медунки... Так гарно було, як у раю. Та чогось одного разу вода в них стала зникати, де-не-де залишилися від криниць лише невеличкі сліди — ніби темні очі, з яких викочувалася вода, як пекуча сльоза... Може, кажуть люди, щось лихе там сталося і зганьбило благодатну місцину, а джерела через це стали шукати собі іншого місця?

— Спочатку вони з’явилися за кілометр від села. Це місце в нас називають Гребелькою, — пригадує переказ жителька Святого Раїса Миронюк (на знімку). — А потім і там вода почала зникати. Залишилися тільки маленькі струмочки-потічки, а навкруг — гарний луг із ожиною, малиною, калиною, суницею... Джерела ж не загубилися — забили вони аж зовсім поряд із селом. Люди, побачивши це диво, зібралися разом зі священиком, щоб освятити криниці, молилися, щоб чудова вода ніколи не залишала наших місць.

Оповите ніжною легендою, радісне колись село, що розкинулося в мальовничому, справді райському куточку нашої землі, посеред Дермансько-Мостівського ландшафтного парку, вже в середині ХХ століття спіткала лиха доля. Тужливе свідчення того — братська могила на маленькому сільському цвинтарі. Поховані там члени фактично кожної з місцевих родин. Хтось утратив батька, хтось — чоловіка чи сина. Трагічного квітневого дня 1943-го німці спалили, зігнавши в клуню, 79 місцевих жителів.

— Я навіть пам’ятаю, який то був день — вівторок, — витирає почервонілі від гірких спогадів очі дід Федір. — Есесівці з’явилися в селі десь об 11-й ранку. Стрілянина оддалік села розпочалася, коли сонце сходило. Посхоплювавшись удосвіта, ми побачили, що в Будеражі вже горить кілька хат. Люди потім розповідали, що то німці з бандерівцями у збройну сутичку вступили. Повстанці сюдою почали втікати. Ото й покарали нас... Забирали тільки чоловіків. Навіть і дуже старих. Один дід не зміг дійти, впав перед клунею, то його, накидавши соломи, там і підпалили. Втекти вдалося лише кільком. Мої батько та брат теж живцем згоріли.

Після страшної трагедії село оживало дуже поволі. Та й мешкати люди не мали де — хто дужчий, то хоч благеньку хату облаштовував, інші ж зимували у льохах чи деінде. Втім, після війни у Святому таки трохи повеселішало. Відновила роботу школа, були клуб, магазин, лісництво. До освітнього закладу, пригадує Раїса Миронюк, на початку 50-х, певно, із сорок дітей ходили. Жителів налічувалося до двох сотень. Ще років з двадцять, не вирізняючись особливим добробутом, село трималося. Потому ж життя у ньому поволі почало затихати. «Молодь, — резюмують святенці, — в місто стала втікати...».

Школу у Святому, розповів сільський голова, закрили ще десь у 70-х. Давно немає і клубу. А така звична для багатьох річ, як телефон, для святенців і взагалі недоступна розкіш. Кажуть, один телефон був там років із п’ятнадцять тому. Зрозуміло, що перебуває село й поза зоною досяжності для операторів мобільного зв’язку. Ніхто навіть і в ліпші для Святого часи не спромігся також прокласти сюди дорогу з твердим покриттям. Хоча до найближчого населеного пункту звідси 15 кілометрів.

— Чи не моторошно отак оддалік людей жити? — цікавимося.

Святенці кажуть, що хоч і звикли до самотності, проте інколи і їх те гнітить. Рятує залюбленість у цю прекрасну землю. «Хтозна, — каже Марія Коломис, — може, ще й доведеться покинути на старість рідне село. Дуже вже тут важко. А сили стратили...».

Загалом, святенці нині як одна велика родина — літні люди тримаються одне одного, підсобляють чим можуть. Шестеро з останніх двадцяти його мешканців, як от і Раїса Миронюк, узагалі одинокі, тож сподіватися можуть лише на сусідів. Найбільшою прикрістю у Святому є ситуації, коли хтось раптом занедужає і його треба везти до лікарні. «Швидку» ж ніяк викликати. Тож самі доправляють хворого кіньми. Нещодавно, правда, вперше за всю історію села, у ньому з’явився автомобіль: продавши трактора, купив його якийсь Максимович. Чоловік, зрозуміло, й іншим підсобляє, коли треба під’їхати. Проте в негоду «залізний кінь» на грунтовій дорозі стає безпорадним. Рятують тільки гривасті.

...З кожним днем дедалі ближче холодний подих зими. У таку пору смуток у Святому стає ще виразніший: не приїжджатимуть більше дачники, рідше навідуватимуться родичі... Найбільше жителі вимираючого села бояться хуртовин, адже тоді стають повністю відрізані від навколишнього світу — потрапити до цього острівця посеред цивілізації сніжної пори можна лише на санях. Їдучи оддалік, певно, ніхто й ніколи не запідозрить, що в цій місцині є село. Лише поодинокі вогні віконець говоритимуть крізь тишу, що життя в Святому ще жевріє, що останні його берегині одчайдушно тримаються за батьківську землю. Скільки їхнього віку — стільки й селу літ відведено.

Світлана ТУБІНА,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.