Понад півтора десятка екстремальних спортивних експедицій провели ми в найвищих горах планети. Але той, хто хоч раз побуває там, «підхоплює» цей здоровий, корисний вірус, котрий я називаю гімалайським синдромом, назавжди...

Цього разу до Непалу з України вилетіла мобільна група з чотирьох учасників: я, моя дружина Ірина — ветерани гімалайських пригод, та двоє новачків, обоє Володимири. Пономаренко (34-річний лідер клубу спортивного туризму Криворізького центрального і Північного гірничо-збагачувальних комбінатів) та журналіст-чорнобилець Костенко (йому 55).

Уявляю собі їхнє хвилювання (сам і досі щоразу дивуюсь цьому), коли під крилом авіалайнера з’являються сивочолі велети Гімалайської гряди: Еверест, Анапурна, Дхаулагірі). Звичайно, моїм друзям не вірилося, що вони пройдуть до цих диво-гір самотужки...

Та ось ми вже у столиці Непалу Катманду. Колеги вирушають на екскурсію, а я оперативно організовую виїзд на старт дивної краси треку (так називається маршрут подорожі) навколо неперевершеної Анапурни, з відхиленням у бік безмежного висотного льодовика.

Там маємо провести вже треті поспіль малі Олімпійські ігри. Щоб здійснити всю програму, нам треба встановити своєрідний рекорд — пройти увесь трек (близько 240 кілометрів гірськими стежками) не за 14 діб, як це тут робиться, а за 11!

Тож вирушаємо на авто з Катманду до стартового селища Бесі-Саха. І там починаємо нелегкий шлях з літа в осінь та зиму, щоб за хребтом знову повернутися в гімалайську осінь-літо.

Одразу, незважаючи на спеку, розвиваємо досить високий темп. Десь шість—сім кілометрів на годину. Для гір це — швидкість!

Над озером на чотирикілометровій висоті заночували перед довжелезним кидком (майже в 45 кілометрів) до захмарного Турун-Пхеді — першого кроку на грізний хребет Турун-Ла.

Звідси після короткої ночівлі (підйом о 5-й ранку) виходимо на потрібний траверс. Погода — далека від того, щоб усе сприймати ідеально. Часом зривається хуртовина, що вище, то холодніше.

Тож за несприятливих погодних умов починаємо змагання зі стрибків у довжину з місця. За сильного бокового вітру, від якого тут ніде сховатися, високий результат не покажеш, але під три метри — всім до снаги... Ваш покірний слуга тут перший, другий — Пономаренко, третій — Костенко, четверте й п`яте місце посідають представники Ізраїлю та Непалу...

У штовханні ядра ми всі програємо Володі Пономаренку, котрий у запалі боротьби не просто штовхає, а влучає в мій рюкзак (навмисне не придумаєш), а оскільки то остання спроба, бо треба тікати від бурану, котрий нас може накрити (а це смертельно), я кладу камеру в рюкзак — і гайда донизу крутосхилом!

Тепер, після стартів, можна й короткі інтерв`ю узяти:

В. Костенко: «Це перемога над собою, перевірка (маю сказати, успішна) межі власних можливостей».

В. Пономаренко: «Ще тиждень тому й на думку не спадало, що можу так високо піднятися — у прямому й переносному розумінні».

Л. Лех (Ізраїль): «Ви, українці, майстри на різні хороші авантюри. Завдяки вам я вперше в житті взяв участь у таких змаганнях на захмарній висоті. Молодці!»

Сом (Непал): «Спочатку, коли Валентин запропонував мені позмагатися, я подумав: та вони ж навіжені! Але коли я це робив з усіма учасниками, то став поважати українців за таку винахідливість та віру у власні сили».

Можна спускатися в селище й відпочивати після 13 годин підйомів та спусків. Попереду — ще чотири дні треку. Тримаємо курс на величезне гірське озеро Фева, на березі якого місто Покхара.

А в гладіні багатокілометрової акваторії ясного осіннього дня віддзеркалюється увесь масив Анапурна, котрий ми обійшли за 11 діб замість установлених 14.

Тут спромоглися провести гонки на швидкість іще в одній олімпійській дисципліні — на каяках. 500-метрову дистанцію найшвидше вдалося подолати мені, другий був Володимир Пономаренко, третя — Ірина.

Для релаксу — плавання та веслування уздовж берегів-зарослів джунглів...

Зроблено чимало. І, головне, ще раз підтверджено тезу про безмежність можливостей людини, якщо вона вірить у себе. Ми ж бо, українці, вірою цією живемо.

Катманду—Київ.