Якось непомітно проминув у нашому житті день дев’ятого листопада, який у календарі пам’ятних і знаменних дат визначений як День української писемності та мови. Але чи то ми такі збайдужілі, чи, навпаки, свідомо замовчуємо свято, яке має безпосереднє відношення до кожного, хто проживає на території від Карпат до Донбасу, від Полісся до Криму. Адже саме завдяки мові ми ідентифікувалися як нація. Хоч би хто і що там не говорив, але ця мова є мовою наших предків і я хочу вірити, що вона буде мовою наших онуків і правнуків. Бо настане той час, коли говорити українською буде престижно, а зараз ми, на жаль, переживаємо період, коли мова, серед інших чинників, часто є предметом політичних спекуляцій та козирною картою у передвиборних обіцянках.

«Розділяй і владарюй» — вічний принцип політичного цинізму і разом з тим політичної недалекоглядності. Не секрет, що міжконфесійні, міжетнічні та інші протистояння можуть тривати поколіннями і отруювати життя в найнесподіваніші моменти. Тому так охоче запрягають одного й того самого коника борці за «равноправие и государственность», щоб поглибити борозну, яка ділить України надвоє. Та подивімося на питання мови хоча б раз холодними очима політичного прагматизму, відкинувши цинізм як інструмент досягнення переваги саме для себе і саме у цей час.

Гарячі суперечки прихильників і противників єдиної державної мови не закрили для суспільства цієї проблеми ще й тому, що виконати передвиборні обіцянки молочних рік у кисільних берегах деколи дуже складно, а інколи просто неможливо.

І ті, кого тішить значно нижчий рівень довіри до Президента, ніж був до помаранчевої революції, прекрасно знають, що виміряна за прагматичними показниками оцінка їхньої владної діяльності у традиційно їхніх регіонах — ще нижча, аніж політична популярність Президента.

А електорат прагне хоч чогось....

Що ж, виконаємо половину обіцяного — забезпечимо йому державність ще однієї мови в Україні. Підвищили утричі тарифи — підвищимо удвічі кількість державних мов в Україні. І що далі? Від того виграє економіка Слобожанщини чи Львівщини завтра? Люди, котрі апелюють до надуманих проблем російськомовного населення, ставлять щонайменше дві мети — виглядати «спасителями народа и отечества», а на своїх теренах відволікти увагу тих, кого «спасают», від реальних проблем.

А тепер про недалекоглядність.

Подивімося на мову не тільки як на засіб спілкування чи засіб національної ідентифікації, а як на один із чинників формування ринку. І нам вкотре відкриється незаперечна істина — виховане нині на чужій культурі суспільство завтра віддасть перевагу чужому товарові. Я хочу, щоб цю загрозу відчули ми вже сьогодні, а відчувши, зрозуміли її, поглянули на проблему з економічної точки зору.

Тільки самобутність нашої культури (а вона при упослідженні української мови нівелюється) за інших чинників може забезпечити стійкість держави, конкурентоспроможність економіки і самодостатність народу в умовах тотальної світової глобалізації. Що вже казати про нашу ситуацію, коли ці чинники далеко гірші, ніж навіть у колишніх колег з пострадянського простору! Отже, якщо хтось хоче втратити все завтра, нехай розмиває устої вже сьогодні. Про решту складових цього питання я промовчу. Бо коли не хочемо чути голосу здорового глузду, то де вже нам почути плач історії над могилами предків...

В’ячеслав КОВАЛЬ,заступник голови фракції.