В Одесі відбулася звітно-виборна конференція обласної організації Народної партії. В її роботі брав участь лідер партії Володимир Литвин. Він зустрівся з кореспондентом «Голосу України».

— Володимире Михайловичу, чи комфортно вам на нинішній посаді віце-президента Національної академії наук України?

— Сьогодні я маю керуватися відповідними правилами співжиття в колективі, в якому працюю. Це великий, індивідуально насичений колектив.

Оце почав систематизувати свою бібліотеку. Особливо багато в ній букіністичних книг на історичну тематику. На книжковий ринок ходжу обов’язково раз на два тижні. Читаю. Працюю в Академії наук. У Київському університеті завідую кафедрою на історичному факультеті. П’ять разів на тиждень плаваю. Маю час для того, щоб побути поруч з коханими людьми.

Більше того, скажу відверто — життя тіль ки починається.

Певний дискомфорт, звичайно ж, існує. Адже в нас в українській політиці є традиція: людину, яку усунули з влади, обов’язково необхідно добити. Це відомий політичний принцип — опонента не можна залишати — його треба або наблизити, задушити в обіймах, або політично добити. Це, як правило, триває протягом року — поки влада розсаджується, поки вона шукає винних і списує на них помилки. Потім у влади руки зайняті вже іншим. Згадайте, змінювалися президенти, кожен новий починав щось погане говорити про колишнього. Практика ця негідна, і від неї слід відмовлятися.

— Але з великої політики іти не збираєтеся?

— Не збираюся. Хотілося б бути затребуваним.

— Результати минулих виборів для Народної партії виявилися не такими, як вона розраховувала. Чому це сталося?

— Ми багато недопрацювали, багато чого недоврахували. Суспільство і люди повинні знати: вибори були вільними, але підрахунок голосів було сфальсифіковано. За моїми оцінками, фальсифікація при підрахунку голосів сягала 10-12 відсотків. Ну, немає логіки, розумієте, що політична партія, котра має від обласної до сільської ради 27 з половиною тисяч депутатів, не пройшла до парламенту. Це у два з половиною разу більше, ніж у партії, яка йде за нами.

Провину за те, що партія не пройшла до парламенту, слід адресувати самій партії — ми не виявили принциповості, наші люди не змогли досидіти до кінця підрахунку голосів, не змогли простежити, як і в яких кількостях перекладали бюлетені з пачки до пачки. Бо психологія людей, які є прихильниками партії, — це віра у добропорядність, законослухняність. Вони щиро вважали, що й інші люди вірять у такі само ідеали. На жаль, при підрахунку спрацював закон тайги, закон джунглів.

Ніхто не хоче мати свідків слабостей політиків

— Хто був зацікавлений у ситуації, що склалася?

— Не хочу зациклюватися на цьому питанні, і мені важко на нього відповісти. Відверто скажу, моя позиція не імпонувала представникам помаранчевої команди, оскільки ніхто не хоче мати свідків слабостей політиків і політичних сил. У нас існує практика — усунути з політичної арени тих людей, завдяки яким прийшов до влади. Об’єктивно склалося так, що ті рішення, що ми їх приймали, і ті позиції, що ми їх відстоювали, виявилися на боці Ющенка і його команди. Об’єктивно, і про це треба говорити. Хоча я повинен сказати, що іншого президента на той час і бути не могло. Європа, світова спільнота (за винятком Росії) іншого президента просто не прийняли б. Це очевидність, і я це добре знаю.

Як було в нас за радянських часів — хто знімав Хрущова і привів до влади Брежнєва, тих усунули. Це найближчі приклади.

Природно, є образа в Партії регіонів. Особливо зараз, коли вони здобули значну перемогу. Адже є люди, котрі кажуть Януковичу: «Вікторе Федоровичу, ви б уже давно сиділи в кріслі президента, це Литвин вас не пустив». І зійшлися непримиренні політичні сили, котрі вільно або невільно, свідомо чи несвідомо посприяли тому, щоб ми були викинуті за межі політичного процесу.

— Політична воля Верховної Ради, головою якою ви були, дала змогу провести третій тур президентських виборів. Чому була відсутня така само політична воля парламенту, коли обговорювалося питання про перерахунок голосів?

— Зіставте ті результати, що були офіційно оприлюднені, і ті рейтинги, що визначалися перед виборами. Вони не збігаються. Політичні сили—переможниці самі не розраховували на такий результат. Я розмовляв з керівниками політичних партій, і вони говорили про свій реальний рейтинг, вони його знали. Свою роль зіграла організація підрахунку голосів. Спрацювало гасло Сталіна: «Не важливо, як голосують, важливо, як рахують».

Чому не пішла Верховна Рада на перерахунок голосів? Є й інші, вагноміші причини. Після помаранчевої революції у світі оголосили, що Україна поряд з Іраком і Афганістаном демонструє прорив до демократії. І на прикладі України заходилися вчити пострадянські держави, як слід просувати демократію.

Є ще один момент. Очевидно, був розрахунок на те, що після парламентських виборів співробітництво України з НАТО буде істотно просунуто.

І, нарешті, ще один момент, на якому я хотів би акцентувати увагу. Захід розраховував, що в процесі парламентських виборів буде сформовано помаранчеву коаліцію, що зміцнить Президента, і у такий спосіб буде сформовано домінуючу політичну силу, котра задаватиме тон у розвитку країни. Чому я про це говорю? Замовчується, приміром, вельми промовистий факт. Зазвичай оцінкою прозорості виборів є висновок ОБСЄ. Як правило, свою оцінку ОБСЄ робить протягом місяця. Стосовно України такий висновок було зроблено через два місяці, саме того дня, коли було проголошено створення помаранчевої коаліції, що пізніше розпалася і наказала довго жити. Оці фактори і стали причиною того, що парламент не прийняв рішення про перерахунок голосів.

Яку ціну має слово Президента?

— А яке було пояснення Президента про те, що НСНУ не підтримала при голосуванні рішення про перерахунок голосів?

— Я мав з Віктором Ющенком розмову. Я не виносив би на голосування у Верховну Раду проект рішення, якби не був упевнений у його позитивному проходженні. Я зателефонував Президенту, розповів про ситуацію. Комуністи заявляли про фальсифікацію, соціалісти заявляли про фальсифікацію і говорили, що готові до перерахунку голосів. «Наша Україна» говорила про те само і особливо кивала головою на Схід. Президент сказав: «Так, моя фракція підтримає рішення про перерахунок голосів». Були певні сумніви, адеже в наших політиків є одна риса — обіцяють, знаючи, що слова не дотримають. Та проте — слово Президента!

Я виніс питання про перерахунок на голосування. Результат відомий — було видно, хто танцював з радості від того, що перерахунку голосів не буде. Адже після перерахунку довелося б відповідати: чому не збігаються результати і куди поділися бюлетені? Коли я вже вкотре зателефонував Президенту, коли я під час зустрічі запитав у нього про слово Президента, він відповів: «Ну, розумієш, хлопці...»

— Україна нині розділена на два полюси — результати парламентських виборів є яскравим тому доказом.

— Розкол у країні сьогодні є і він збільшується — сумніву цей факт не викликає. Розкол за регіональною ознакою, за політичною ознакою, за конфесіональною, і навіть, якщо хочете, за національною ознакою — це однозначно. Але я не квапився б (це моя особиста думка) говорити, що в Україні сформувалися два полюси політичних сил. По суті подивитися, між ними немає великої різниці. Це — прагнення мати владу і скористатися цією владою. Відрізняються вони ставленням до російської мови і ставленням до зовнішнього вектора. Просто кожна з цих основних політичних сил, умовно кажучи, узурпувала настрої людей, осідлала ці настрої і експлуатує у своїх інтересах.

За великим рахунком опозиції в Україні немає —є ображені на владу

— Запитання в лоб: чи братиме участь у виборах Президента України 2010 року Володимир Литвин?

— Розповім вам таку історію. Я був у редакції «Української правди» на чат-конференції і мене дотискали питанням — яка буде позиція партії в 2010 році? Я казав, що політична партія чогось варта і тоді варта, коли бере участь у виборчій кампанії. Якщо вона цього не робитиме, то політична партія не потрібна. Адже політична партія повинна виробляти програму, повинна в ній переконувати і намагатися привести до влади людей, які забезпечать виконання програми. Мені кажуть: «То ви братимете участь у президентських виборах чи ні?». Мовляв, без позитивної відповіді на це запитання сенсації не буде. От вони й написали.

Згодом я мав розмову з дуже шановною людиною, котра була народним депутатом, академіком, поетом. Він сказав мені таке: «Прошу тебе про одне — не дражни гусей. Прийде час, будемо вирішувати»

Народна партія братиме участь у всіх політичних кампаніях, у тому числі й у виборах. Але при такій боротьбі за владу можна очікувати чого завгодно, зокрема об’єднання різних політичних сил заради ідеї ліквідації інституту президентства як такого. Скажуть: давайте сядемо у Верховній Раді, зачинимося і визначимо, хто стане Президентом.

— Володимире Михайловичу, якою ви бачите опозицію в українському суспільстві? Чи числить себе в опозиції Народна партія?

— В опозиції ми себе числимо, зараз визначаємося конкретно. За великим рахунком у нас немає опозиції. У нас є ображені на владу або ображені на народ, який не дав можливості здобути владу. Я взагалі не визнаю слів «ми переходимо в опозицію». В опозицію не переходять, в опозиції опиняються. Кажуть, мовляв, ми переходимо в опозицію до Президента вибірково чи до антикризової коаліції, чи до прем’єра персонально. Це спроба про всяк випадок мати тили, мати шлях до відступу. Якщо ти — в опозиції, значить, ти — в опозиції. Ти не маєш можливості приймати рішень, а тим більше — забезпечити реалізацію цих рішень, пропонувати свої варіанти розвитку подій, критикувати. «Критикувати» я поставив на третє місце. Тут повинна бути активна позиція, влада повинна бути зацікавлена. Адже вона матиме можливість зувсебіч подивитися на свої рішення, що мають бути прийняті, і в результаті прийняти таке, що буде висококондиційним, що буде сприйняте суспільством і, якщо хочете, не матиме будь-яких вад. А в нас влада дивиться на опозицію за принципом Томського, був такий політичний діяч. Принцип цей такий: ми за багатопартійність, але за умови, що всі партії сидітимуть у в’язниці, а одна правитиме. І вона повинна вважати, що опозиція — це ворог, якого необхідно знищити. З другого боку, на тих людей, які каждуть, що вони мають бути в опозиції, чиниться тиск, ніби вони повинні кликати народ братися за вила й бігти з ними на владу. Це — абсурд. Опозиція — це люди, котрі мають власну позицію, активну позицію. Вона може збігатися з офіційною політикою, і слава Богу. Якщо не збігається — опозиції необхідно аргументувати свою точку зору таким чином, щоб люди сказали: ця точка зору краща й перспективніша.

— Володимире Михайловичу, чи відбиває нинішня ситуація у парламенті ситуацію в державі?

— Нескінченна боротьба за створення коаліції, за її формат підвела до важливого фундаментального висновку: ми підійшли до межі нашої державності, за якою можуть початися необоротні процеси, тому що можна було створити інститути влади за радянським взірцем —армію, митницю, прикордонні війська. Але коли зайшла мова про внутрішнє наповнення інститутів влади, виявилося — немає ані досвіду, ані знань, ані бажання брати на себе відповідальність.

Ми повинні дати відповідь на запитання: чи можлива в XXІ столітті Україна як державний проект? Якщо Україна як держава можлива, а дехто дає на це питання негативну відповідь, то слід говорити про історичну й політичну відповідальність людей, які уособлюють Україну, є її обличчям. Але якщо державний проект «Україна» неможливий, то жодної відповідальності немає і не можна побудувати те, що побудувати неможливо. Але я переконаний, що Україна як держава буде, незалежно від волі і бажання тих, хто уособлює владу. Європа, світ не дадуть нам упасти, тобто порушити ту рівновагу, котра склалося у світі. Питання треба ставити у такий спосіб: якою буде українська держава? А от бачення стратегії розвитку країни немає. Сьогодні ми живемо за принципом: виникла проблема — латаємо дірки, немає проблеми — продовжуємо розбірки. Має відбутися серйозний діалог у суспільстві, мова йде по суті про національну безпеку.

Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє, бо вірю в мудрість українського народу, що завжди відокремлював зерно від плевелів.

Інтерв’ю узяв В’ячеслав ВОРОНКОВ.