Іван Мазепа тонко відчував вартість поетичного слова. Гетьман сам віршував. І був небайдужий до тих, хто мав поетичний хист. Гетьман «просуває» їх на високі церковні або урядові посади — як-от Варлаама Ясинського, Іоана Максимовича, Данила Туптала, Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Григорія Новицького, заохочує талановитих віршувальників земельними наділами тощо. Сам він як поет обдарований далеко потужніше, ніж сучасники. Висока посада не дозволяла йому відкрито говорити про потаємне. Поетичний талант, однак, шукав самоствердження. Його «Дума» — лаконічний маніфест, у якому образно передано суперечності життя в Україні на зламі ХVІІ—ХVІІІ століть:

Чи належала «Дума» перу Мазепи? В. Кочубей у доносі зазначав, що архімандрит Никон «дал мні оную (пісню. — Авт.) и радил в спряту добром держати», «и сказал ему, что ту пісню скомпоновал он, гетман». Вказівка дуже важлива. Отже, Мазепа мав довірника, якого ознайомив зі своїм твором.

Хто був архімандрит Никон? Зрозуміло, гетьман не міг дати прочитати свій крамольний для Москви твір будь-кому.

Соратник Мазепи, вірогідно, був родом з Гадяча, бо коли очолював Донський монастир, до нього приїжджав родич, козак Гадяцької сотні Матвій Іваненко. Також він у Гадяч посилав ієродиякона Спиридона провідати свояків.

Занедбаний московський Донський монастир був відроджений на початку 1680 року старанням царівен Катерини та Софії. Першим архімандритом його у 1683 р. став Никон, якого поставив патріарх Іоаким, запросивши в Москву вченого ченця із України. За п’ять років його архімандритства монастир обновився, набув авторитету і значимості.

Підтримка архімандритом царівни Софії, схоже, загострила стосунки його з патріархом. Він був зарахований до противників Петра І і, мабуть, коли побачив, що партія Софії програє, попросився на моління до Новгорода-Сіверського й 31 серпня 1689 р. зі свитою покинув Москву. Прибічники Петра І навздогін послали загін капітана Михайла Данилова. Уікачі переховувались у Бизюковому монастирі, та 13 вересня їх знайшли. Архімандрита Никона тримали під караулом. 23 жовтня відпустили в Україну.

Нова влада змусила Никона задуматися про нерівноправний союз України з Московією. Становище екс-архімандрита Донського монастиря та гетьмана Мазепи, по суті, було однаковим. Недавно ще приязна Москва тепер дихала на них ворожим духом.

І. Мазепа не забув про свого довірника. Уже в 1691 р. ченці Гадяцького монастиря за явною «підказкою» з Батурина обрали Никона своїм настоятелем. Однак новий патріарх Андріан не затвердив їхній вибір. Він писав: «Никона... по свидетельству некиих к нам, где ли в монастыр в архимандритах быти да не попустиши, и священствовати убо ему... не подобает».

Попри заборону з Москви, опального отця невдовзі обрали настоятелем Троїцького печерського лікарняного монастиря.

У 1700 р. Никон прийняв архимандрію Єлецьку. Тобто Мазепа (саме з його відома обирались і призначались на церковні посади в Гетьманщині духовні отці) повернув Никону становище, яке він займав у Москві. Архімандрит очолював ченців Єлецького монастиря до 1702 р. Далі переїхав у Новгород-Сіверський — настоятелем Спаського монастиря. Після поразки мазепинців у 1709 р. «добровольно уступил архимандрию, будучи хорым».

Отже, архімандрит мав гетьманську підтримку. Це явна ознака не тільки співчуття Никону, але й порозуміння довкола питань, які не могли афішуватись. Саме тому І. Мазепа надав довірнику можливість ознайомитися з текстом своєї «Думи».

Підстави для припущення, що «Дума» приписана В. Кочубеєм гетьману для підсилення доносу, спростовуються змістом поезії. Авторство І. Мазепи підтверджується, зокрема рядками:

«Ей, братища, пора знати, Що не всім нам пановати, Не всім дано всее знати, І річами керовати!»

Тобто лише гетьман міг так звертатись до наближених, нагадуючи їм, що корабель у морі управляється не масою людей, а «стирник ( капітан. — Авт.) сам керует». Голос гетьмана вгадується і далі:

«Я сам бідный не здолаю, Хиба тяжко заволаю: Ей, Панове Енералы, Чому ж есте так оспали?»

Якби ліричний герой «Я» був рядовим, то він звертався б із закликом долати труднощі не тільки до полковників, усіх старшин, а й до найвищої посадової особи Гетьманщини. Та у цьому контексті не може здолати проблему залежності від поневолення сусідньою державою саме «сам бідный» гетьман. Отже, і ці промовисті деталі засвідчують його авторство.

Найпевніше, написання «Думи» - болюча реакція І. Мазепи на перемир’я, досягнуте між «Священною лігою» та Туреччиною у Карловиці (1698 р.) («Розно тебе розшарпали, Кгды аж по Днепр Туркам дали»), російсько-турецький Константинопольський мир 1700 року. Бо у прийнятих договорах не враховано інтереси української сторони. Козацькою територією розпорядилися на свій розсуд володарі прикордонних держав.

Під час допиту В. Кочубей доповнив своє свідчення про «Думу» важливою деталлю про те, що архімандрит Никон «отдал, де, ему ту песню тому лет с десять». Тобто, очевидно, вона була написана у 1698—1699 рр. Як свідчать документи, Мазепа поривався тоді здійснити відступ від Москви, але, мабуть, не наважився на це через незгоди у своєму близькому оточенні.

«Дума» І. Мазепи написана за типовим для того часу зразком віршованого публіцистичного твору. І. Мазепа ніби користується улюбленою фразеологією літераторів-сучасників. У писаннях другої половини ХVІІ століття, народній творчості був популярний образ страждальної Матері-України.

«Українонька, матінко моя.

Ах, як тяжкая бідонька твоя...

Кров’ю красніють озера, броди,

Кров течет в ріках — не питай води...».

Крім цього, Мати-Україна фігурує у поезіях, спрямованих на осудження прихильників польської протекції. Прикметний у цьому плані вірш Андрія Герасимовича «Плач Малої Росії»:

«Всі маткою називають

а не всі за матку мають:

Другий хощет загубити,

в ложці води утопити.

Бо чи треба горшой муки.

як подати ляхом в руки?»

Мазепа, по суті, розвиває цей мотив. Але йде далі попереднього автора, який бачить щасливою батьківщину лише «под рукою царей славных, самодержцов православных». Гетьман-поет формує нову ідеологію: не протекція сусідів, а виборювання волі, незалежності. При цьому Мазепа не має ілюзій, що їх подарують Україні. Тому він закликає наближених набивати самопали, готувати гострі шаблі.

Подібний заклик міг визріти лише у серці справжнього патріота, який знав історію України й глибоко відчував необхідність політичної самостійності для козацтва.

Чернігів.