У Верховній Раді зареєстровано два проекти закону, що має визначити організацію, повноваження і порядок діяльності Кабміну: урядовий — «Про Кабінет Міністрів України» і президентський — «Про Кабінет Міністрів України та центральні органи виконавчої влади».

Уже з назви документа випливає, що президентський законопроект, на відміну від урядового, ставить за мету визначення статусу не лише Кабінету Міністрів, а й центральних органів виконавчої влади. Проте відразу ж виникає логічне запитання: навіщо було розробляти два альтернативних законопроекти? Невже на рівні робочих груп урядового та президентського секретаріатів не можна було узгодити єдиних підходів до визначення статусу Кабміну? До того ж у пункті 6 Універсалу національної єдності зазначається, що «реформування структур виконавчої влади та унеможливлення політизації державної служби» буде проводитися через «першочергове прийняття Законів України «Про Кабінет Міністрів України» та «Про державну службу» (нова редакція), підготовлених для внесення Президентом до Верховної Ради.

Однак, у результаті, маємо два конкуруючі законопроекти, що загрожує черговим вето, якщо Президент дійде висновку, що ухвалений закон обмежує його конституційні права. Наприклад, досі немає чіткої відповіді на запитання, яке виникло під час подання до парламенту кандидатури Прем’єр-міністра: це право чи обов’язок Президента? Так само існують різночитання в питанні контрасигнації указів Президента: прем’єр та відповідний міністр зобов’язані невідкладно їх підписати та взяти до виконання чи можуть повернути їх Президентові?

Недосить чіткою є процедура звільнення міністрів закордонних справ та оборони, призначених за поданням Президента. Парламент може звільнити їх у будь-який момент чи для цього, за аналогією, також потрібне відповідне подання глави держави?

Чітка відповідь на кожне з цих запитань автоматично посилює чи послаблює одну зі сторін, відтак стає зрозуміло, чому Кабмін, всупереч підписаному універсалу, таки вирішив розробити власний законопроект. За словами радника Президента Ігоря Коліушка, спроба секретаріату глави держави домовитися з урядом успіхом не увінчалася, тож у Президента не залишалося іншого вибору, як скористатися власним правом законодавчої ініціативи. А це означає, що коли урядова та президентська сторони насправді бажають, щоб цей закон врешті-решт набув чинності, вони повинні дійти компромісу в стінах Верховної Ради.

Саме з цією метою в парламенті було створено робочу групу з вивчення та доопрацювання цих законопроектів, до складу якої ввійшли члени Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування, представники секретаріату Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства юстиції, науковці з Інституту держави та права ім. В. Корецького і Центру політико-правових реформ. Голова цієї робочої групи, заступник голови Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування Анатолій Матвієнко вважає, що обидва законопроекти недосконалі тим, що просто дублюють статті Конституції, замість того щоб розкривати їх суть. Крім того, на його думку, обидва проекти містять приклади зазіхань уряду на повноваження Президента і Президента — на повноваження уряду. Головна відмінність між законопроектами полягає в підходах авторів до розмежування повноважень між урядом і Президентом та адміністративних і політичних посад в уряді та міністерствах.

Зокрема, президентський законопроект до політичних посад відносить не тільки міністрів, але й їхніх заступників, тоді як урядовий — лише міністрів. У даному випадку Президент виходить із того, що заступник виконує обов’язки міністра в разі його відсутності, заміщує міністра на засіданнях Кабміну та, за дорученням міністра, представляє міністерство в інших органах державної влади. Крім того, президентський законопроект передбачає запровадження посад державних секретарів Кабміну та міністерств, які призначаються на п’ять років, що має забезпечити стабільність та інституційну пам’ять і захищеність апарату міністерств від партійних впливів. Тим часом за версією Кабміну апарати міністерств мають очолювати заступники міністрів.

Законопроекти містять ряд відмінностей, які стосуються строків та процедури формування Кабінету Міністрів. Якщо у президентському законопроекті записано, що уряд повинен бути сформований протягом 60 днів після дострокового припинення повноважень Кабміну або складення ним повноважень перед новообраним парламентом, то в урядовому така вимога відсутня, що гіпотетично дозволяє формувати уряд хоч до нових виборів. Стосовно ж процедури внесення Президентом кандидатури Прем’єр-міністра для затвердження парламентом, то урядовий законопроект лише зазначає, що глава держави вносить запропоновану парламентською коаліцією кандидатуру не пізніше, ніж на 15-й день після її надходження. Тим часом президентський законопроект, встановлюючи деякі кваліфікаційні вимоги до кандидата (наприклад, володіння державною мовою) на посаду прем’єра, дозволяє главі держави (у разі невідповідності запропонованої кандидатури вимогам до члена Кабінету Міністрів України, встановленим цим законом, за наявності інших підстав, передбачених Конституцією) відмовити коаліції у внесенні до парламенту поданої нею кандидатури прем’єра.

Також у авторів законопроектів різне бачення процедури затвердження програми діяльності Кабінету Міністрів: коли уряд вважає, що програма має затверджуватися звичайною постановою Верховної Ради, то Президент пропонує схвалювати її законом України. Цим глава держави прагне домогтися того, щоб програма діяльності уряду в частині зовнішньої, оборонної та безпекової політики відповідала посланням Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Тобто, якщо програма уряду схвалюватиметься законом, а не постановою Верховної Ради, то Президент зможе застосувати вето, коли вважатиме, що вона не відповідає посланню до Верховної Ради.

Проте вже сьогодні зрозуміло, що уряд та парламентська коаліція навряд чи погодяться з таким підходом. Так само цілком очевидно, що уряд заперечуватиме проти надання Президентові права давати доручення міністерствам та проти того, щоб Кабмін у сфері нацбезпеки і оборони був підконтрольний Раді національної безпеки та оборони.

Схоже, що в нинішній ситуації, коли є очевидною незавершеність конституційної реформи, на більшість запитань відповідь може дати лише Конституційний Суд. А стосовно перспектив ухвалення закону «Про Кабінет Міністрів України», то, ймовірно, Верховна Рада візьме за основу один із законопроектів та доручить робочій групі підготувати його до другого читання з урахуванням пропозицій альтернативного проекту. На думку Головного науково-експертного управління Верховної Ради, за основу потрібно взяти урядовий законопроект, «який за змістом та формою викладу є більш досконалим». Зокрема, експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, які днями провели «круглий стіл» на тему «Пошук місця і ролі уряду в контексті нової моделі політичного устрою України», вважають, що в процесі підготовки узгодженого проекту закону про Кабінет Міністрів потрібно врахувати положення президентського законопроекту, які стосуються процедури формування Кабміну, порядку внесення, обговорення та затвердження парламентом кандидатури Прем’єр-міністра, підстав дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів (у разі припинення повноважень 1/3 членів уряду), розмежування політичних та адміністративних функцій в уряді й міністерствах тощо.

Утім, сьогодні ніхто не дасть гарантій, що найближчим часом законопроект про Кабінет Міністрів стане законом. Адже очевидно, що будь-яке спірне або недостатньо деталізоване в Конституції положення законопроекту сприйматиметься як наступ на права Президента чи уряду. Тому слушно буде припустити, що без змін до Конституції жоден із законопроектів навряд чи зможе стати законом, а змагання двох підходів до врегулювання статусу Кабміну може призвести до чергового, восьмого, вето Президента. У зв’язку з цим не можна не погодитися з І. Коліушком, який зазначив, що коли б після ухвалення в 1996 році Конституції України відразу було прийнято закон про Кабмін, то, можливо, не дійшло б і до політреформи, бо цей закон не дозволяв би Президентові чи комусь іншому узурпувати владу.