Дехто з читачів, можливо, знизуватиме плечима, мовляв, чого город городити, коли всі колишні реформатори, мов ті зайці, розбіглися по кущах, залишивши після себе недолугі «творіння». Одне з них — так звана медична реформа...
Коня на слона, чи то пак на... комп’ютер
Колишній райцентр Штепівка, нині приписана до Лебединського району, розташована на п’яти пагорбах. Не Рим, звісно, але за три з половиною сотні років свого існування накопичила чимало пам’яток. Чи не найбільш помітною і шанованою в тисяч жителів навколишніх сіл була тутешня лікарня зі стаціонаром на 30 ліжок, в якій надавалася допомога мешканцям п’яти сільрад із восьмитисячним населенням. Нині обслуговування ущільнилося наполовину, а від лікарні залишилися одна згадка та хирлява наступниця — амбулаторія з відділенням загальної практики сімейної медицини, де два сімейні лікарі на дві з половиною ставки опікуються здоров’ям чотирьох тисяч пацієнтів.
— Назва довга і пишномовна, а за нею — пустота, — зітхає голова Штепівської сільради Олександр Великодний. — Псевдореформатори, а швидше за все, звичайнісінькі комбінатори, поскорочували в ній навіть нескоротне. Досить сказати, що медперсоналу поменшало більш як вдвічі, ліквідовано фізіотерапевтичний кабінет. Залишилося кілька амбулаторних ліжок, на яких пацієнтам ставлять крапельниці, і так звана екстрена медична допомога. З цією гучною назвою їздить по навколишніх селах «опель», яким ощасливила нас екс-прем’єр пані Тимошенко. Чому ощасливила? Тому, що в народі про такі «презенти» кажуть: на тобі Боже, що мені негоже. У весняне чи осіннє бездоріжжя, під час снігових заметів автомобіль навіть носа на сільські байраки не каже — одразу сідає на «пузо». Ні, дотягти його до пацієнта на налигачі трактором, звісно, можна. Години за дві-три доїде, добре, коли тяжкохворий Богу душу не віддасть. А щоб доправити його до лікарні, до тандему «трактор—«швидка» потрібно чіпляти ще візок чи сани, оскільки наша карета екстреної допомоги жодним боком непристосована для транспортування тяжкохворих пацієнтів. У ній лише можна перевозити людей у сидячому положенні або навколішки. Тож трапляється, що чимало хворих по місцевих шляхах-танкодромах довозять до районного шпиталю у напів- а то й у непритомному стані.
Враження таке, що недавні реформатори вирішили знищити село як не києм, то палицею, та ще й під приводом «оздоровлення» нації. Нині, приміром, усі «богадільні», як влучно охарактеризували так звані сільські оздоровниці лебединські лікарі-дотепники, годуються з бідного, як церковна миша, бюджету сільського району. Згідно з нормативами кожному із трьох наявних автомобілів із гучною назвою екстрена допомога тут виділяють по 100 літрів бензину на місяць. Це для приписаних при райлікарні. А ось для екстреної штепівської місячна норма становить 30 літрів(!). Дійшло до того, що районне начальство щотижня скидається на пальне для екстреної і невідкладної з власної кишені. Про сучасне медобладнання, навіть для районної лікарні, не кажучи вже про сільські фельдшерські чи фельдшерсько-амбулаторні пункти, в районі не те що не заїкаються — взагалі не мріють. Давно ж бо відомо: який віз, такий і привіз. Про яку якість лікування може йтися, коли в районній центральній лікарні не передбачений навіть нейрохірург. Нині на весь сімдесятитисячний район один-єдиний хірург та й той через відсутність діагностичного обладнання змушений оперувати мало не навпомацки. Що вже казати про сільські амбулаторії... У Штепівській, приміром, медики й досі користуються рентгенапаратом, а прилад ультразвукової діагностики бачили тільки в рекламних проспектах.
— Наше медичне обладнання десь на рівні середини минулого століття, — стверджує завідувач Штепівської амбулаторії загальної сімейної практики Сергій Пінчук. — Стоматологічний кабінет, наприклад, з’явився на світ на початку 70-х років. Тому працювати на ньому можуть лише дантисти допетровської пори, як наш Валерій Дмитрович Макаренко, який лікує на ньому 40 років. Піде на пенсію — взагалі залишимося без стоматолога, бо його молоді колеги не знатимуть, з якого боку підійти до цього музейного експонату. Такий само й електрокардіограф, який кілька разів зніме кардіограму, а опісля добу-дві не діє. Ось така вона — сільська медицина.
Співрозмовник розповів мені про анекдотичний випадок із придбанням вкрай необхідного медичному закладу комп’ютера. Хоч куди їздив, хоч де просив профінансувати його закупівлю С. Пінчук, всюди відмовляли.
— Довелося продати єдиний наш транспортний засіб — коня Сірка, і на виручені кошти купувати комп’ютер, — сумно зітхає завідувач амбулаторії.
Квиток на той світ
— У наших селах люди мруть, як мухи, — розповідає голова Василівської сільради Антоніна Клюс. — Так, із листопада минулого року до кінця лютого нинішнього пішли з життя 24 мешканці. Із них майже половина — середнього віку, 51—56 років і молодші. Одна з головних причин — відсутність належного профілактичного медичного догляду. Сьогодні у Василівці відшукати не те що пристойну, будь-яку оплачувану роботу практично неможливо. Тож село виживає, а точніше животіє за рахунок власних підсобних господарств. А відтак, щоб прогодувати себе, селяни з ранку до вечора працюють не покладаючи рук. Про власне здоров’я, звісно, дбати ніколи, мовляв, якось обійдеться. І біжать до місцевого
ФАПу, коли вже терпіти біль неміч. А лікують у нас останніми роками всіх однаково — пігулками і крапельницями. Замість необхідних півдня полежить півгодини-годину — і порати город, худобу. Ось і все лікування. Останні «реформатори» фактично добили сільську медицину до ручки. Вона й до них шкутильгала на всі чотири, а з ними повністю на ноги заслабла. Щастя, що через відсутність коштів реформа не зачепила нашої сільської лікарні.
Але і за цих умов медичний заклад у Василівці і віддалено не тягне на нещодавню лікарню, навіть із хірургічним відділенням. Усе пущено під ніж, перетворено в закуткову сільську амбулаторію. Особливо підкосило її переведення на баланс району.
— Останніми роками районний бюджет «голодний», мов церковна миша, тому, фактично, як і раніше, амбулаторія висить непосильним тягарем на сільському бюджеті. — каже співрозмовниця. — Медикаменти і недорогу апаратуру, приміром, стерилізатор, — закуповуємо, зарплату медперсоналу — виплачуємо, «швидку», випущену ще за царя-Панька, яка розвалюється після кожної вибоїни, — ремонтуємо і забезпечуємо пальним.
Мешканці Василівки бояться, що в разі такого реформування їхнього медзакладу в тутешній амбулаторії ліквідують лабораторію, як це зробили в інших населених пунктах.
— Тоді настане повний «розквіт» медицини, — вважає Антоніна Клюс. — У район здавати аналізи не наїздишся. Висновок, гадаю, відомий: хвороби обсядуть з усіх боків.
Утім, з початком реформ у сільського люду болячок і без того побільшало. Не останню скрипку в погіршенні ситуації грає розхвалена на всі заставки екстрена медична допомога, яка має «долітати» до найвіддаленіших сільських населених пунктів зі швидкістю ракетоносця — за 20 хвилин. Санітарна авіація та й годі. А копнеш глибше — суцільна брехня.
По-перше, до тієї ж Штепівки чи Василівки, розташованих від райцентру майже за 40 кілометрів, у сонячну погоду екстреній потрібно добиратися майже годину. За цей час, за наявності в тамтешніх амбулаторіях лише вузькопрофільних сімейних лікарів та відсутності сучасного діагностичного обладнання і необхідних ліків хворий з інфарктом Богу душу віддасть. І вже, на жаль, такі випадки траплялися. До того ж у розпорядженні медиків де-юре три автомобілі, де-факто — лише один. Це — по-друге.
— Один із них увесь час у розібраному вигляді, другий — ремонтується, і лише третій перебуває на лінії. І так по черзі, — скаржиться завідувач відділення Лебединської екстреної медичної допомоги Микола Харченко. — Наймолодшому — 14 років, двом іншим — за 20. Крім усього, жодної «швидкої», вкомплектованої медичною апаратурою, яка бодай віддалено нагадувала б сучасну та відповідала викликам сьогоднішнього дня, немає. Більше того, й досі не маємо кардіографа. Приїздить, приміром, бригада за викликом, у хворого за всіма симптомами передінфарктний стан, а підтвердити нічим. І лікар безпомічний, бо не має права без підтвердження діагнозу кардіограмою зробити укол за 15 тисяч гривень, який за 10 хвилин розсмоктує тромб. А зробить — особисто відшкодовуватиме його вартість. Добре, коли пацієнта довезуть живим до лікарні і там встигнуть із необхідними обстеженнями. А не встигнуть?.. Хто відповість за це? Реформатори давно накивали п’ятами. Тож лікар, який через власне безсилля не зміг врятувати хворого, носитиме цей тягар до кінця свого життя. Ось вона, «новітня» медицина.
Нехтувати висновком ветерана-медика навряд чи хто наважиться. Саме «реформи» поховали лікарні у Штепівці, Межиричі, Будилці, Ворожбі, Василівці, Висторопі, які обслуговували весь Лебединський район. Нині в останніх корчах судомиться Василівська, а решта перебуває у глибокому нокауті.
— До реформи будь-яке нагальне питання, яке стосувалося охорони здоров’я, що фінансувалася на місці, хоча й зі скрипом, але вирішувалося на районному рівні, — продовжує Микола Харченко. — Тепер у бюджеті області фінансування медицини записано 125-м рядком.
І така перспектива «поліпшення» медичної допомоги сільському населенню має місце в усіх районах області. Без винятку.
Сумська область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
