Переселені, евакуйовані, депортовані

Минуло вже більш як 60 років відтоді, як 800 тисяч українців стали вигнанцями. Велике переселення розпочалося 1944 року. Друга світова війна наближалася до завершення. Змінювалася структура Європи. З’явилася ідея створення однотипності території і населення. По один бік — тільки поляки, по інший — тільки українці. І з’ясувалося, що тоталітарній державі дуже легко перемістити сотні тисяч людей на сотні тисяч кілометрів. 150 тисяч переселилися в глиб Польщі. Решта — у Велику Україну. Так перекроювалася карта Європи. Тоді це називалося «евакуацією». Сьогодні... це все ще називається евакуацією, бо Україна (на відміну від Польщі) досі офіційно не визнала переселенців депортованими.

«Не пригадую, який то був день, але добре пам’ятаю, що то був останній день мого дитинства на рідній землі, — згадує Помайда, «евакуйований» із села Кречків. —Польські жовніри вигнали нас з хати. Не дали навіть хліб з печі витягти. Батькові дозволили взяти дві корови і що на плечах може втримати». «Нам наказали протягом десяти хвилин зібратися і виїхати, —пригадує мешканець села Стебенець Онишко. — Що могли взяти на підводу — взяли. Решту залишили. Батько тягнув підводу, а ми підпихали, бо коня в нас украли».

Щоправда, були сім’ї, які перебиралися на схід добровільно: їм обіцяли землі, компенсацію за втрачене майно... Але коли люди зрозуміли різницю між обіцянками і реальністю, то почали повертатися додому. Переселення загальмувало. Ось тоді, 1947 року, і відбулася операція «Вісла». Останні депортовані прибули в Україну 1951 року.

Наших співвітчизників виселяли так само брутально, як і кримських татар. «Їм давали кілька годин на збори. Скільки людина могла вивезти на підводі? Хату не вивезе, свиню не вивезе, корову не вивезе», — розповідає народний депутат Геннадій Удовенко. У Верховній Раді попереднього скликання він очолював Комітет з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. «Єдине, що комітету і мені особисто вдалося зробити, — провести виїзне засідання у Львові, на яке запросили лідерів громадських організацій, що виникли в середовищі українських переселенців. Кілька разів намагалися організувати парламентські слухання. Проте не дійшли навіть до погоджувальної ради. Ліві партії бойкотують це питання. Вони вважають, що була не депортація, а добровільна евакуація. Крім того, одні вимагають тільки статус жертви депортації, інші — ще й компенсації за втрачене майно. А спричинить великі фінансові видатки. Ось і виходить: говоримо про депортованих кримських татар, інші національні меншини, а про депортованих українців — ні».

Нині провести подібні парламентські слухання запропонував Віктор Таран-Терен, заступник голови вищезгаданого комітету. «Найближчим часом парламентських слухань стосовно депортованих не буде... Я знаю, що Кабмін готує якийсь законопроект, але поки що його не бачив».

Такий законопроект справді існує. Щоправда, чи дійде він до парламенту і коли — невідомо. Бо, скажімо, аналогічний, підготовлений Кабміном кілька років тому, було відкликано з формулюванням — «спірний». Цього разу законопроект писали політкоректно. А слово «депортовані» навіть не потрапило до назви «Про визначення статусу етнічних українців, виселених з території Польщі у 1944-46, 48 та 51 роках». Проте Ольга Яковлева, головний спеціаліст Міністерства юстиції, яка безпосередньо бере участь у підготовці законопроекту, роз’яснила: статус депортованих переселенцям таки буде надано. А ось про відшкодування збитків у законопроекті не йдеться. Це зроблено, щоб документ мав шанс на затвердження у Верховній Раді. В Мін’юсті запевнили, що законодавчий акт про компенсацію буде, але трохи пізніше. Можливо, за зразок візьмуть польський закон «Про використання права на компенсацію майна, залишеного поза сучасним кордоном Республіки Польща», затверджений улітку 2005 року обома палатами парламенту. До речі, без бурхливих дискусій і спроб назвати депортованих з України поляків «добровільними переселенцями».

«Сам факт появи цього документа ми оцінюємо дуже позитивно, бо чекали на нього не один рік, — заявив Володимир Середа, голова об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння». — Але в проекті закону зовсім не конкретизовано питання про відшкодування матеріальних і моральних збитків. Там є таке речення: особи, які були переселені, мають право на відшкодування. Зрозуміло, в кожній країні, якщо людині завдано збитків, вона має право на компенсацію. Ми запропонували Мін’юсту вивчити аналогічний польський закон, де детально розписано все, що стосується рекомпенсації за залишене майно поза межами Республіки Польща. До речі, хочу зауважити, що ми не маємо жодних фінансових претензій до РП. Так само, як польські репатріанти за польським законом не висуватимуть майнових претензій до України, Білорусі чи Литви. І ще одне зауваження: згідно з законопроектом за нами зберігаються пільги, які мають учасники війни. Бо ми ними і є. Водночас пропонується вилучити із чинного закону про статус ветеранів і гарантії їх соціального захисту позицію, за якою фактично ми цей статус отримали. Отаке протиріччя».

Голова всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович вважає, що слід порушувати питання не тільки про матеріальну, а й про моральну шкоду. «Етногрупа лемків — на межі виживання. На Лемківщині з нас не залишилося майже нікого, тільки ті, що лежать у могилах. Депортація, операція «Вісла» розкидала лемків по всьому світу. Без державної допомоги ми не зможемо відродити традиції і культуру. Крім того, ми вимагаємо, щоб нам дозволили їздити на батьківщину без візи. Там залишилися могили наших рідних. Ми, вже немолоді люди, випрошуємо візи, їдемо як прочани, стоїмо по кілька годин на кордоні. А скоро ж Польща приєднається до Шенгенської угоди».

Микола Онуфрійчук, голова волинського обласного товариства «Холмщина» також вважає, що законопроект недосконалий. Зокрема, товариство пропонує вказати в законопроекті, що у разі смерті депортованих право на відшкодування переходить до їх спадкоємців. Микола Онуфрійчук переконаний, що не можна забувати і духовні втрати. «Ми жили там не двадцять років. То — автохтонні українські землі від літописних часів. Наших предків називали волинянами, або бужанами, або дулібами... Родини було розірвано. Люди досі шукають один одного. Ми втратили свої храми. Могили, цвинтарі — все поруйновано. Не зберігаються наші пам’ятні місця. Голова Центральної Ради, видатний вчений Михайло Грушевський народився в Холмі. Донедавна його будинок стояв обдертий. Тільки нещодавно нам вдалося встановити меморіальну дошку. Довелося писати багато листів... Там поховано Данила Галицького. Адже колись Холм був столицею Галицько-Волинського князівства. Ту державу визнавала Європа... Його поховали в підземеллі собору Пресвятої діви Марії. Тепер на цьому місці костел. Де поділося поховання — невідомо».