Ціни на зерно нового врожаюмінливі, наче велика політика

— Якщо немає криміналу. Тут двояке запитання. Коли є приховані площі — то це кримінал. Можливо, якийсь відсоток є. А якщо спиратися на статистичні дані, які підписуються головним бухгалтером, керівником, здаються в управління статистики, де опрацьовуються, узагальнюються, якщо орієнтуватися на ці площі культур в структурі посівів, то професіонали спокійно за місяць до збирання, приміром, ранніх зернових чи пізніх культур з похибкою 1 — 2 центнери визначать врожайність і валове виробництво зерна. Хіба що якийсь катаклізм: як, бува, пшениця за тиждень від спеки «стікає» чи якийсь шкідник знищив збіжжя у полі. Коли я був міністром, спрогнозували 44 мільйони тонн зерна у бункерній вазі. І зібрали. Тож чимало дивувався, що міністерство агрополітики навесні заявило: очікується найвищий за 15 років урожай. Який же він найвищий?! У 2005-му теж розповідали, що буде найбільший вал — чи не 45 мільйонів тонн. Тоді заледве 38 мільйонів натягнули. Як кажуть, з кукурудзяною бадилиною. Виходить, граються керівники в міністерстві, завищуючи очікуваний вал.

Рекордний урожай — а у вересні ще збирали колосові. Не второпаю, що діється. Ситуація така: лічити треба те зерно, що в коморі. Це народна мудрість.

— Зараз часто можна почути, що фінансова підтримка села — марна трата ресурсів. Що наче в прірву — розкрадається дорогою посередниками і до села не доходить.

— Крали за царя, за Столипіна крали, крали батраки в пана і палили його... Крали і, мабуть, крастимуть. Але ж без підтримки поля заростатимуть бур’янами, уже заростають. Херсонщина заросла, на Миколаївщині погано, Одещина послабила сильно свої позиції. Це ж степ, пшениці! Таке враження, що за село в політичних баталіях узагалі забули. Думаю, в землю все одно треба вкладати — є механізм, а той, хто поцупив, нехай відповідає перед законом. Знаємо з діда-прадіда: наперед виробника треба зорієнтувати, перед посівною дати йому ресурс, а ми кажемо: вам за озимі заплатимо. І тягнули, вирішували, чи КРУ, чи не КРУ контролюватиме. Затягнули, пшеницю косять, а з людьми не розрахувалися за посіяні в 2005 році озимі. Так, коли дають гроші з бюджету постскриптум, виробник навряд чи забезпечить дотримання технології, бо в нього немає коштів. Як-небудь посіяв, як-небудь зібрав, а ми йому за це ще й гроші бюджетні через півроку даємо — це просто спалення коштів. Навіть якщо село отримує субсидії наперед, і то критикують за неефективність... Міністерство має відстежувати, щоб кошти ефективно використовувалися. Так, є випадки, коли не туди потрапляють, є зловживання. Коли дають постскриптум — за що гроші? А, за озимі... Якщо вони вже скошені, обмолочені — це маразм. Такого не повинно бути.

— Торік реалізовано 13 мільйонів тонн зерна за кордон. Чи не могли б ви сказати, скільки через податки — ПДВ, податок на прибуток — заробила держава, продаючи працю селян?

— Мабуть, заробила, бо досі скаржаться зернотрейдери, що їм ПДВ у повному обсязі не повернули. Точною цифрою я не володію. Але Україна приречена продавати зерно. Якщо понад 40 мільйонів тонн зібрали, а роки такі бувають, — то мало не третину доводиться вивозити. Скоротити обсяги виробництва в жодному разі не можна, бо це робочі місця, та й зовнішньоторговельний баланс державі треба чимось забезпечувати. А якщо світова ціна, припустимо, 160 доларів за тонну, то товаровиробнику треба допомагати в плані зниження затрат на виробництво. Якщо матеріально-технічні ресурси були, як цього року, захмарні, для посіву тієї самої пшениці. Зрозуміло, селянин повинен дати пшеницю нижче світової ціни, бо інакше зернотрейдери не повезуть її за кордон, то виробнику треба давати можливість заробляти — хоч 30 відсотків, щоб був рівень рентабельності.

За наукою, інтервенції і експорт — два надійні способи регулювання ринку зерна. Експорт знімає тиск на ринок «зайвого» збіжжя передусім в регіонах, близьких до портів. А з інтервенціями проблема — вони запізнюються... Та й багато селян не привчені працювати на ринку самотужки, не у всіх є значні обсяги зерна, щоб самостійно пропонувати його державі. Часто в регіонах є підгодовані місцевою владою фірми — селянам рекомендують здавати зерно саме їм, втрачаючи значно у ціні через відсутність вибору.

— Експортери не покидають зерновий бізнес, то, певно, заробляють...

— Дрібні зернотрейдери зараз великих грошей не отримують. Лідери, які 200 — 300, а то й 400 тисяч тонн відправляють на експорт за сезон, — це фірма вже заробляє. А то: продав 10 тисяч тонн? — І що в тебе? — А нічого: або урвав, або пролетів, не покрив навіть затрат. Гроші експортерів — це великі гроші, але з низькою прибутковістю. Там маржа — вона така вже щільна, що не до жиру. Звісно, дивлячись, куди йде експорт, який контракт, може бути 3 —5 доларів на тонні.

Є й певні ризики. Експортний контракт — ціни фіксуються заздалегідь, навіть якщо піднялися, мусиш продавати собі у збиток, інакше згинеш від штрафів.

— На світовому зерновому ринку торгують держави. Наша країна теж намагалася виставити «Хліб України» як державного зернотрейдера. Чи має це перспективи?

— Має. Закон про державну підтримку сільського господарства передбачає чимало преференцій для агросектору. Цей закон потрібен. Не може агросектор спокійно жити — там ПДВ нам намагаються зняти, там якийсь податок вирвали... На якихось указиках і постановах село жевріє. Зробили закон, який увібрав у себе й оподаткування, й бюджетну підтримку, й інтервенції, й страхування. Уперше була запроваджена норма про страхування — і державна страхова компанія повинна бути створена, і недержавні страхові кошти залучалися. І мінімальні та максимальні ціни мають бути виписані, окреслено, на які культури. Тепер його смикають. Пишуть папірці, а мінімальні ціни під час масового збирання не діють. Державний Аграрний фонд створювався для цього. Може, й трирічний запас треба закупити, через Агрофонд держава була б гравцем і на внутрішньому ринку хліба, і на світовому. А так — знову сокиру на вівцю. Ми ж повернулися практично до бартеру. Коли ресурсів не купиш і фінансів немає, а сіяти треба, знову починається як колись, після розвалу Союзу: солярку тобі дали, ті, хто її має, поле опечатали, зерно навіть без твого відома на свої елеватори вивозять. Це вже крах. Найстрашніше — невизначеність: немає чіткості у перспективі.

— Активне вивезення за кордон зерна заважає розвитку тваринництва? Тобто, якщо істотно обмежити експорт збіжжя, чи будуть дешеві корми і багато свиней?

— Одвічне питання. Займатися тваринництвом — закупівельна ціна бачите яка? «Злетіла» на свиней до 6 — 7 гривень за кілограм живої ваги. Щоправда, і на ринках дещо впала ціна на м’ясо — ніби нормально. Так селянин же не виживає, дорізає корову. Новий виток пішов «розвитку» тваринництва: вирізають навіть дійне поголів’я, і дядько в тому числі вирізає.

Ринки потрібні. Росія закрила імпорт з України продукції тваринництва. Пирятинський завод, що на Полтавщині, коли відновив експорт продукції до РФ, кажу, дорогий, ти ж давай молокоздавальникам ту ціну, яка була до запровадження ембарго. А він мені: поїхав у Ростов, де були основні покупці молочної продукції заводу, а там уже литовці. І мені кажуть: «Тепер твоя вартість — мінус 15 відсотків». Втратив ринок, потім його повернули, а нішу вже зайняли. То як прибалти «люблять» Росію, ще більше, ніж ми, але вони намагаються утриматися на російському ринку. Шостий флот посилає Америка туди, де з ринком у них погано. Вони й нечистому продаватимуть свою продукцію, тільки були б ці ринки. Ми спокійно розгубили російський ринок, де вийшли до 150 тисяч тонн сирів на рік, мали перспективи подальшого нарощування темпів у себе в країні м’ясної і молочної промисловості і самі собі завдали удар нижче пояса недолугою політикою, дурною. Та розмовляйте ви про чорноморські маяки, а не лізьте в м’ясо і молоко. Літав на переговори: для шести українських молочних підприємств кордон відкрили, а на ринку нішу зайняли вже інші. Тваринництвом зараз займатися треба, але ж не дуже вигідно.

Закон про підтримку аграрного сектору розраховувався якраз на те, щоб виробник знав, що хоча б п’ять років держава отаку політику буде проводити, отакі будуть підходи.

— Якою, на вашу думку, має бути система оподаткування в АПК?

— Вважаю, що єдиний податок повинен діяти ще років три. Треба визначитися, подивитися на зростання цін на всі матеріально-технічні ресурси... Усе прогнозується. Конкретне господарство подивитися, що воно в змозі: щоб і виробництво розвивалося, і податки сплачувалися.

Аграрний сектор у 2004 році отримав на розвиток виробництва близько 3 мільярдів гривень, а повернув до бюджету 7,1 мільярда. У нас схема — виробник на землі та фермі плюс переробник — прибуткова. Нехай сільгоспвиробник мінімально до бюджету щось дав, переробник — більше, і торгівля платить. Але, загалом, агропромисловий комплекс повернув до бюджету дві ціни...

Ми — законодавці й урядовці — повинні зробити так, щоб оцей виробник в рослинництві й тваринництві міг сам визначитися, на які культури, напрями робити ставки. Не треба нам за нього постійно бідкатися.

— Уже не один рік влада замислюється: «Як підняти АПК з колін?». Піднімає-піднімає, а воно не піднімається. А й справді, як це зробити?

— Колись на лозунгах писали: «Продовольча програма — справа всенародна». Одному аграрному міністерству цей вузол не розв’язати. Бо треба, щоб зарплати, пенсії росли, щоб отой пересічний громадянин з’їдав не 30 кілограмів м’яса за рік, а хоча б як у 1990-му — 60. Хоча що таке 60 кілограмів? Це навіть не медично обґрунтована норма. У прибалтів уже 80 ще в 90-ті роки їли, а в Америці — всі 120. Навіть якщо Україні вийти на 60 кілограмів м’яса на душу населення, то на 46 мільйонів, що нас залишилося, — майже 3 мільйони тонн. Це страшна цифра. Це треба пахати, пахати і пахати. Досягти кілограмових приростів — потрібно тваринницькі комплекси поголів’ям наповнити, щоб українця по-нормальному нагодувати м’ясом.

Те саме і з молоком. Його треба на рік випивати 370 — 400 літрів, а ми — 280. Треба давати робочі місця, пенсії і піднімати рівень добробуту, щоб людина в магазині не ходила, не облизувалася біля ковбаси і молочної продукції. Якби українець стільки з’їдав — мали б і здоров’я нації, і кошти, які йшли б в аграрний сектор. Треба покладати відповідальність не лише на АПК.

А так — експлуатуватимемо свої чорноземи і годуватимемо Саудівську Аравію — верблюдів ячменем... А головна проблема — нагодувати українську людину... Треба активно взятися за вирішення тих питань, які заважають нормальному функціонуванню ланцюга виробництво—переробник—споживач. Колись було модно казати: від поля до прилавка. Ось на цю ситуація нам треба подивитися. В торгівлі — більш-менш, хоча сервіс «шкутильгає». Треба працювати. І оплата, і тримаються працівники. Дивимося — переробники. Ідуть інновації. І більшість інновацій вкладаються в переробку. Вже дивіться, які привабливі вітчизняні товари — ми їх купуємо. Вже і там більш-менш. Опускаємось нижче — лан і людина на ньому. Погано. Полю самому погано — мало ресурсів даємо. Де є чіткість, наука, обгрунтованість, господарства мають зернових по 70 центнерів з гектара і більше. І людина на цьому полі — в тракторі, на фермі. І соціальна сфера, оплата, не оті, що на 25-му місці серед галузей народного господарства, а гідні. У цьому ряду та ланочка, над якою нам треба попрацювати.