Хочу одразу застерегти автора листа Афанасія Тимофійовича К. з Рівного, що проблему щодо, на його думку, спірної квартири має вирішувати суд. Тож чоловік вчинив правильно, звернувшись туди. Якщо вас не влаштовує рішення місцевого суду, ви маєте право оскаржувати його у судах вищої інстанції, що вам раджу зробити, тобто використати всі можливості, даровані українським законодавством.

Мене ж, як журналіста, хвилює моральний аспект проблеми, порушеної рівнянином у листі. Адже йдеться про судову тяжбу між рідними людьми — матір`ю і дочкою, сестрою-тіткою та рідним братом і племінниками, людьми, які, здавалося б, повинні бути опорою одне для одного в цьому непростому і жорстокому світі. У нормальних сім`ях так і є: слабшого підтримує сильніший. Але, на жаль, не у випадку, про який пише у своєму листі Афанасій Тимофійович К.

Я далека від думки, що в людини, яка затіяла весь цей скандал, а за ним і судову тяжбу (маю на увазі рідну сестру пана Афанасія Зою), після цієї публікації прокинеться совість, і вона намагатиметься владнати стосунки з ріднею, замислиться над тим, що з її вини залишились на вулиці її рідний племінник Олег з дружиною (обоє, між іншим, інваліди) та двоє їхніх дітей. Зараз усі четверо зареєстровані в притулку для людей, які не мають постійного місця проживання, що по вулиці Дубенській у Рівному. Але, можливо, ця публікація змусить інших замислитись над тим, що треба берегти, плекати родинні стосунки. І ніякі квадратні метри й долари, вторговані за них, не варті того, щоб рідні по крові люди тріпали одне одному нерви по судах. Утім, це моя особиста думка і життєва позиція. Свого часу, коли померли мої батьки, в нас із сестрою проблем з поділом спадщини не було: виходили з того, що для батьків ми були однаково дорогі. Адже, як кажуть у народі, якого пальця не вріж — однаково боляче...

...Випадок, про який розповідає пан Афанасій, наводить на думку, що не такі вже й дурні «капіталісти», коли пишуть заповіти. У таких випадках рідко коли виникають спори. 84-річна Віра Яківна К. (на жаль, уже небіжчиця), як людина малограмотна, про це не знала. Доживала собі віку в своїй однокімнатній квартирі. В останні роки, коли не могла сама себе доглянути, робив це син Афанасій та члени його сім`ї. Вони й поховали стареньку. На жаль, мати залишила по собі незавершену справу, яка й привела її нащадків у суди, не дає їм спокійно спати. І практично зробила ворогами рідних сестру і брата. Але Віра Яківна залишила по собі відеоматеріали, в яких підтверджує свою останню волю: щоб її квартира залишилась онукові Віктору, синові Афанасія, якому незадовго до своєї смерті і продала її за символічну ціну. Вона обгрунтовувала своє рішення так: мовляв, син Афанасій та його сім`я у гіршому матеріальному становищі, та й саме він, а не донька, доглядають її.

Розбрат між дітьми за мамину квартиру почався ще за життя Віри Яківни. Коли старенька у 2000 році вирішила через товарну біржу продати, хоч і за символічну ціну, свою квартиру онукові, вона не знайшла будинкової книги. Довелося виготовляти дублікат. І вже згодом з`ясувалось, що квартира Віри Яківни — уже ніби й не належить їй, що вона нібито подарувала її доньці Зої, яка є її власницею з 1996 року. Cтаренька обурювалась, що вона квартири Зої не дарувала, що донька скористалася з її неграмотності та свого службового становища (працювала в установі, причетній до приватизації житла).

Віра Яківна пішла шукати правди до суду. Але, схоже, її аргументи не переконали суддю, і він прийняв рішення, за яким квартира Віри Яківни залишилась за її донькою. Хоча чисто з житейської логіки: скажімо, я сьогодні подарувала квартиру, а завтра можу й передумати. Але суддя мислив інакше... А невдовзі Віра Яківна померла, так і не зумівши повернути свою квартиру. Донька на мамин похорон так і не прийшла...

Після смерті Віри Яківни, яка залишила по собі відеосвідчення, «відсуджувати» її квартиру, де жили онук Віктор (він був одночасно опікуном свого брата Олега, інваліда) та сім`я з чотирьох чоловік другого внука Олега, взявся Афанасій Тимофійович — син Віри Яківни і батько Віктора та Олега. Але поки що малограмотному чоловікові це не вдається. Тим часом пані Зоя продала мамину квартиру. Нові господарі прийшли з міліцією і виселили сім`ю Олега.

— Тоді нікого не було у квартирі, все це робилось без нас, — розповідає Афанасій Тимофійович. — Коли чужі люди виносили речі, вони, звісно, не переймалися, щоб їх не пошкодити. Отож меблі, на які ми заощаджували роками, не придатні для користування. До того ж, пропали гроші, деякі речі. Одне слово, завдано великих матеріальних збитків, які нашій сім`ї з більш ніж скромними достатками надолужити неможливо. Ми поскаржились у міліцію. А там справу то закривають, то знов порушують. Ми вже звернулись зі скаргою щодо цього в прокуратуру Рівненської області. Сподіваємось, що нам хоч у цьому допоможуть розібратись, і винуватці відшкодують нам збитки.

Зрештою, це тема для іншої публікації. Тим часом виселений Олег з дружиною (обоє інваліди) та їхні діти стали практично бомжами — ночують, де доведеться. Їх навіть усією сім`єю «прикомандирували» до притулку для бездомних, але там можна жити лише певний час. А далі де прихилити голову інвалідам та їхнім двом дітям? Адже купити навіть найскромніший дах над головою їм не по кишені.

Цікаво, як споглядає пані Зоя за тим, що її племінник-інвалід з маленькими дітками залишився практично на вулиці? Чи ж замінили їй долари, вторговані за мамину квартиру, щирі стосунки з донедавна рідними людьми? Але про це ми навряд чи дізнаємось, бо ж пані Зоя заявила, що в неї немає ні матері, ні брата.

Рівне.