Нинішня осінь була на руку буряківникам: врожай на славу — збирай та радій. Адже для більшості господарств бурякові жнива — це фінішний фінансовий акорд, цукрові гроші годуватимуть всю зиму і забезпечуватимуть посівну.

Однак, що ближче до того заповітного цукру в часі, то далі до нього у просторі. Вантажівки з коренями наганяють шалені кілометражі обласними дорогами. Ситуація, коли практично кожен район мав свою цукроварню, давно минула. Натомість тиха війна підприємців за сировинні зони набуває дедалі більшого масштабу. Та й не дивно. Область замість колишніх 150 тисяч сіє лише майже 50 тисяч гектарів цукрових. За доброго врожаю має півтора мільйона тонн сировини.

Але тільки один Теофіпольський цукровий у разі максимального завантаження може переробити 600 тисяч тонн. Таку саму потужність має і його близнюк — Городоцький цукровий. Останній, правда, давно не радує такими обсягами. Та все одно, а що переробляти решті восьми підприємствам, котрі працювали нинішнього сезону?

На Волочиському цукровому заводі, приміром, наводять таку статистику: торік виробничники вклали 20 мільйонів гривень у структурні агропідрозділи своєї фірми і ще п’ять мільйонів — в інші господарства, які обіцяли бути вірними партнерами. А в першій декаді жовтня, коли цукрове виробництво саме в розпалі, на завод надійшло від останніх лише чотири тисячі тонн буряків.

Завод знайшов вихід із ситуації, переробивши майже сто тисяч тонн буряку із сусідньої області. Наступного року готовий сам виростити для себе цих сто тисяч тонн, але при цьому жодної копійки не вкладати в ненадійні господарства. Можна не сумніватись, не отримавши насіннєвих, бензинових та добривних кредитів багато з них самі так і не засіють свої поля. А від цього буряковий клин в області не стане більшим.

Не треба більше, варто краще — чується сьогодні у багатьох владних кабінетах. Мовляв, області цілком вистачає і того цукру, що є тепер. А нинішній сезон взагалі приніс несподівані сюрпризи — проблеми зі збутом і дешеву ціну на цукор. Складається враження, що край взагалі готовий працювати лише для того, щоб себе прогодувати. А те, що буряки і цукор — це ще й робота для тисяч селян, наче взагалі не береться до уваги. Бо й справді, хто тепер зважатиме на жінку із сапкою, коли є сучасні технології і техніка, які дають змогу збирати по 600 центнерів з гектара практично без затрат ручної праці.

Не можна не згадати тут слова знаного у краї аграрія, керівника Летавського господарства, що у Чемеровецькому районі, Михайла Шаповала: цукровий буряк для селянина — це одна із найважливіших складових його заробітку, так було, є і залишатиметься надалі. Недаремно його господарство за всі роки ні на гектар не зменшило площ посівів цієї культури. Тепер у летавчан з’явилася можливість механізувати процес догляду та вирощування. Однак свідомо керівник залишає близько 40 відсотків площ для ручного обробітку. І це лише для того, щоб його село не страждало від безробіття.

Цікаву історію розповідають у Дунаєвецькому районі. Кажуть, кілька років тому один підприємець завіз в село насіння кормового буряку, обіцяючи небувалий врожай. Але коли той підріс, стало зрозуміло, що пройдисвіт обманув людей, бо замість кормових дав солодкі корені. Пересівати їх було вже запізно, отож вимушено люди зібрали врожай цукрового буряку. А восени отримали цукор, гроші, жом для худоби. Тож наступного року вже не питали про кормові, а сіяли тільки цукрові буряки. За кілька років приватні господарства району почали давати до тридцяти тисяч тонн сировини.

І вигідні, і корисні, але такі проблемні. Восени тільки й роїться в голові: кому завезти на переробку, де не продешевити, як зразу забрати гроші й цукор?

Якби за вантажівкою замість нитки Аріадни йшла біла цукрова цівочка, то обласні дороги були б вкриті суцільним шаром солодких кристалів. Приміром, із Теофіпольського району, де діє найпотужніший завод, близько 25 тисяч тонн сировини завезли у Старокостянтинівський район, 15 тисяч — на Клембівський цукрозавод, і навіть в обласний центр, до якого добра сотня кілометрів, спромоглися поставляти сировину.

Бурякова міграція повним ходом іде із сусідньою Тернопільською областю. Звідти на Хмельниччину доставлено до 200 тисяч тонн коренів. Та водночас і на тамтешні заводи вивозилась подільська сировина. Але всі рекорди в заплутуванні слідів побив Наркевицький цукрозавод. Кажуть, для нього 380 тонн буряків привезли аж з... Чернігівської області.

Нині вже багато хто зрозуміли, що буряк — це не просто важка праця, а ще й заробіток. Уже цієї осені мешканці селища Маково, що в Дунаєвецькому районі, перекрили автотрасу на Чернівці, щоб не дати власникові місцевого цукрозаводу порізати підприємство на металобрухт. Тільки після того, як збурилась громада, вирішила сказати своє слово і влада. Буквально за лічені дні знайшли нового власника, котрий пообіцяв і завод зберегти, і навколишні поля вже навесні засіяти буряком. А виробничники готові на перших порах взагалі працювати безплатно лише для того, щоб відновити виробництво.

Життя й справді поступово розставляє всі акценти на свої місця: буряк — це вигідно, цукор — це гроші, завод — це робота. Дивує інше, чому так болісно дається розуміння цих істин. Чому треба було втратити половину цукрових заводів краю, щоб нарешті все це зрозуміти. Чому стало можливим зменшення бурякових ланів в області втричі? Чому в буквальному розумінні золотоносна галузь залишилась поза державною увагою?

Запитань набагато більше, ніж відповідей. Чи не в їх пошуках блукають вантажівки із сировиною дорогами краю? У спостерігача на узбіччі складається враження: що більше автопробіг, то далі цукор і гроші.

Незбагненними залишаються шляхи бурякові, як і туманними цукрові цілі та непорахованими солодкі прибутки.

Хмельницька область.