Законодавча і судова влади існують в реаліях спільної мети держави — служити інтересам суспільства, забезпечувати і охороняти права і свободи громадян. Взаємовідносини між Верховною Радою України і судовою системою стають дедалі важливішими і актуальнішими не тільки тому, що безпосередньо пов’язані з оптимізацією організації держави, але що найважливіше — їх правовизначального впливу на функціонування всієї системи управління державними справами. Для того, щоб дотримувався принцип балансу і розподілу повноважень всіх суб’єктів державної влади (Президента України, парламенту, виконавчої влади і правосуддя), провідною є функція законодавчої влади — створення конституційно-правової основи їх організації і діяльності. Пріоритети законодавця у забезпеченні правового механізму функціонування судової влади стають дедалі вагомішими і у досягненні достатньої для незалежного правосуддя матеріально-фінансової бази, і у реалізації завдань правосуддя шляхом створення повноцінної системи законодавства, усунення суперечностей і колізій у правовому регулюванні суспільних відносин.

Для держави і суспільства важливо, щоб законодавець інтенсивно наповнював правовими нормами зміст конституційних положень, які встановлюють, що всі правовідносини, які виникають у державі, підпадають під юрисдикцію судів і кожному гарантується право на оскарження в суді будь-яких актів влади (статті 55 та 124 Конституції України). Коли забезпечені процесуальні гарантії доступності правосуддя для громадянина, це є відповіддю на запитання: «А чи є суд?» В інших умовах немає сенсу в його існуванні, тоді і судовий захист втрачає реальну цінність. Спроможність судів контролювати законність актів, дій органів виконавчої влади є умовою реалізації в державі «права людини на суд». Законодавець прямо зацікавлений у проведенні ретельно продуманої судової реформи, втілюючи у закон ідею верховенства права. Це прямий шлях до забезпечення якості правосуддя за такими критеріями: відповідальність суддів за правопорядок у судових процесах, об’єктивність і оперативність у прийнятті законних судових рішень. Важливо визначити, що об’єктом реформування і досягнення якості правосуддя має бути вся система судової влади, зокрема, і конституційне правосуддя, що спонукало народних депутатів України М. Оніщука, Ю. Кармазіна, М. Рудьковського та інших внести ще у 2005 році законопроекти про зміни до Конституції стосовно конституційного та загального правосуддя.

Якщо суддів критикують за неякісне правозастосування, то слід об’єктивно визнавати, що це також залежить і від суперечливого, іноді «неправового» законодавства, і це вже стосується законодавця. Йому поки що не вдається поставити право над законом, а широкий спектр суспільних відносин, які стосуються інтересів громадянина, ще залишаються у підзаконній сфері нормативного визначення. Суспільство очікує від законодавця розроблення як складової внутрішньої політики науково обґрунтованої правової політики щодо всіх сфер правовідносин. Настав час визначити зрозумілу кожній людині правову ідеологію, за якою мають розроблятися пріоритети у законодавстві, в якому знайшлося б місце і праву громадян на конституційну скаргу, і новим підходам в організації правосуддя. Але як бути з численними судовими помилками, тяганиною, виснажливими процесами у захисті громадянами своїх прав і свобод. Правова політика як співвідношення політичної доцільності і правової необхідності ще не була концептуально оформлена парламентом. Це стосується як судової системи, так і влади в цілому. Її конституційна мета — побудова громадянського суспільства і соціальної демократичної правової держави. Але сьогодні справа вже за змістом і конкретними напрямами розвитку законодавчих доктрин. Свого часу М. Булгаков в романі «Майстер і Маргарита» писав: щоб з розумом управляти, потрібно мати конкретний план на деякий пристойний період.

Сподіваємося, що законодавець готовий конструктивно відповісти на ці суспільні виклики, маючи спеціальні органи в структурі Верховної Ради України: комітети з правової політики та окремо створений — з питань правосуддя. Депутатський потенціал парламенту здатний не тільки створювати «рівне право для всіх», а й провести через закони необхідну суспільству модернізацію системи судів, починаючи з Конституційного Суду України. В його діяльності, зокрема, не вистачає, на наш погляд, такого важливого закону, як про конституційне провадження (процедуру), оскільки розгляд судових справ повинен регулюватися законом, а не регламентом суду. Законодавець також своїми змінами до статутного закону може створити умови для існування двопалатної системи розгляду конституційних подань суб’єктів влади і конституційних звернень, в т. ч. і громадян, що відповідало б загальній меті — створенню ефективного конституційного правосуддя. Інтенсивний початок роботи нового складу Конституційного Суду України доповнюється можливостями зробити конституційне правосуддя визначальним у вирішенні найгостріших питань захисту конституційних прав і свобод громадян. При цьому вони дедалі більше потребують законодавчо встановленої для захисту соціально-культурних прав людини і громадянина безплатної юридичної допомоги, бо її відсутність є умовою некваліфікованих звернень до суду, створює напруження у стосунках і перевантаженість суддів у справах загальної юрисдикції. Цим можна пояснити несподіване збільшення позовів громадян, які пред’являються останнім часом до всіх суб’єктів влади, зокрема до Верховної Ради України (їх налічується понад 160). Не зовсім зрозуміло: чому законодавцю належить відповідати в судах за визначену позивачами моральну і матеріальну шкоду у конкретних відносинах місцевих керівників і громадянина. Та люди вбачають прямий зв’язок між погіршенням соціального стану, рівнем життєзабезпеченості громадян і прийнятими законами.

При цьому немає підстав заперечувати, що парламент прямо зацікавлений в ефективній судовій системі, яка під час розглядів справ публічного характеру посилює авторитет Конституції і законів України, а безпосередня дія конституційних прав громадян є ознакою їх реальності. За таких умов парламент краще виконуватиме своє призначення — створення режиму законності і правопорядку шляхом прийняття правових законів і встановлення політичної відповідальності виконавчої влади перед громадянином, народом і населенням. Гострота цього питання проявляється під час розгляду в парламенті проектів законів про державний бюджет на відповідний фінансовий рік. Конституційний Суд України вже двічі перевіряв прийняті раніше бюджетні закони на їх конституційність і кожного разу визнавав у них відхилення від вимог Конституції, а окремі норми — такими, що втратили чинність. У цьому проявилася фінансова відповідальність держави перед суспільством як джерелом публічної влади. Таким чином, Конституційний Суд України окреслив шлях осмислення законодавцем бюджетно-правової політики в цілому, коли не можна порушувати вимоги статті 22 Конституції України, а розробка бюджетної доктрини, як сукупності офіційних поглядів з важливих проблем державної діяльності, повинна спиратися на наукові розрахунки і висновки забезпечення соціального добробуту всіх категорій верств населення. Наше розуміння таких відносин парламенту і суду корисне для суспільства, має перспективу стабільності не тільки законодавчої, а й виконавчої влади.

Особливо роль судової системи проявляється у відносинах з Верховною Радою України, коли розглядаються питання збереження і охорони джерел національного багатства: земельних ресурсів, природних копалин, екологічного середовища, власності, культурно-заповідних об’єктів тощо. Тут не можна обминути правозахисну ініціативу органів прокуратури, Дніпропетровської, Харківської областей, Автономної Республіки Крим, які в інтересах держави в особі Верховної Ради України гостро реагують на порушення законності з боку юридичних і фізичних осіб. Ця конституційна функція послідовно підтримується Генеральною прокуратурою України, бо немає іншого механізму, як судовий розгляд і поновлення права щодо незаконно привласнених суспільних багатств. Особливо це стосується сьогодні майна, земельних ресурсів територіальних громад, коли посадовці і навіть представницькі органи зловживають правом розпорядження національним багатством.

Практика Київських місцевого господарського і апеляційного судів є прикладом ефективного захисту і реального усунення порушень законності в економічній і майновій сферах, коли прокуратура стає на захист державних інтересів. Але коли Верховний Суд України своїми ухвалами роз’яснює окремим суддям Вищого господарського суду, що означає представництво державних інтересів Верховною Радою, то це вже питання не тільки професійного сумління, а й якості спеціалізованого правосуддя.

Взаємодія парламенту і судової влади надалі більше стає проблемою забезпечення всіх судових процесів якісним законодавством, і тому цілком правомірно судова система потребує поновлення конституційного права Верховного Суду України на законодавчу ініціативу. Це буде тільки на користь державі і суспільству.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу зв’язків з органами правосуддя апарату Верховної Ради України.