У нелегкому світі любові і ненависті

Леся СТЕПОВИЧКА: «Стати хлібом для читацької душі...»

Поетеса, перекладач, публіцист, прозаїк. Член Національної спілки письменників України. Член ради та президії НСПУ, голова правління Дніпропетровської обласної організації письменників. Поетичні книги — «Галатея» (1998), «П’ємонт — недалеко» (1998), «Стоим на звездном сквозняке» (2002), «Медитації пташиного крила» (2003); автор роману-есе «Rara avіs» («Біла ворона», 2000), низки оповідань.

Головний редактор щоквартальника «Січеслав». Лауреат літературних премій імені Івана Сокульського в номінації «Поезія» (2004) та імені В. Підмогильного в номінації «Публіцистика» (2004). Має інші нагороди.

— Пані Лесю, ви здобули блискучу освіту. Нині вашу поезію читають з цікавістю інтелектуали і прості читачі, яким до вподоби глибокі, проникливі вірші. Ваш шлях до успіху?

— Успіх? Це ви про мене? Та що ви, добрий пане Володимире! Який може бути успіх в одного окремо взятого письменника, коли вся наша культура ледь животіє, коли найбільші наклади книг становлять тисячу примірників? А подекуди буває, що й п’ятсот або триста, навіть сто, навіть п’ятдесят, і ви не повірите, навіть двадцять, а автор все одно радіє книжці. Я чула, що мали письменники в соціалістичному минулому, і не тільки талановиті, а й сіренькі. Я і мої товариші належимо до покоління «незалежників», тих, що прийшли після 1991 року. Ми не розбалувані стотисячними накладами і гонорарами, зате можемо не боятися цензури. Свобода творчості взамін золотої клітки.

Звичайно, сьогодні є ціла плеяда успішних, розкручених авторів, які пробилися до слави і всіх перелічених благ, в тому числі і своїм талантом. Я їм не заздрю, а радію, що таке є. Капіталізм — час викликів, конкурентної боротьби, в якій виживає сильніший. Але це скоріше стосується фантастичних романів (подружжя Дяченки) чи детективних та інших жанрів. До поезії конкурентна боротьба не має жодного стосунку. Успіх вірша (поетичного твору) у тому, щоб народитися вільним, спонтанним, непідконтрольним і не померти незатребуваним, не пропасти у зерні, в колосі, а стати хлібом для читацької душі. Ось ви сьогодні відгукнулися добрим словом про мою поетичну книжчину, і я щаслива, і я багата. А то ще підійде незнайома жінка після виступу на літературному вечорі і скаже: «Ви написали, як про мене!» Ніби орден невидимий повісить на груди...

— Пані Лесю, годі прибіднятися! вашу творчість знають не тільки читачі, а й свій брат-письменник. От, скажімо, Ігор Павлюк розклав ваші «Медитації» по всіх можливих вертикалях і горизонталях у «Дзвоні», доктор філології Тадей Карабович із Любліна піддав їх аналізу у «Кур’єрі Кривбасу», Оксана Марченко — в «Літературному Чернігові». Як на мене, ваша поетична жіноча відвертість, таїни кохання — вельми привабливі. Нема в них ні слова зайвого, ані зайвих рухів. Читаєш ваші збірки «Стоим на звездном сквозняке», «Галатею», «Медитації пташиного крила» і милуєшся жіночими первенями, високими порухами душі. Це прикрашає буття жінки. Скажіть, усе тут ваше чи це результат знання кращих взірців світової жіночої лірики?

— Голоси світової поезії здавна бринять в моїй душі. Ці взірці стоять переді мною, написані золотими буквами в небесах, і — зупиняють руку над аркушем паперу. Скажімо, вже ніколи жодній поетесі не написати такого:світились очі...

Бо так вже написала велика Леся Українка. Як же нам усім пощастило мати цей високий поетичний взірець у себе вдома, знати його рідною мовою! Я стою на колінах, у захваті перед космосом її поетичного «Я». Мабуть, кожна українська поетеса «хворіє» колись Лесею Українкою, на свій лад приміряється до її величі і ніяковіє від власної малості. За широтою осягнення і глибинним емоційним вираженням жіночої душі і світу з нею не може зрівнятися жодна із світових поетес, ні Емілі Діккінс, ні Габріела Містраль, ні сама Сапфо. Тому до власної творчості варто ставитися критично і з певною іронією. Інша річ — поетична інтонація. Та з поетес, яка талановито здобудеться на і н ш у, ніж у Лесі, має право на визначне місце в літературі. В нас є такі прекрасні поетеси, з власною інтонацією. Скажімо, ніхто вже не напише: «Яка над нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла!» — бо це зробила Ліна Костенко. Поетеса-смолоскип Олена Теліга по-своєму зверталася до «Мужчин». Є «самотні жінки Великого міста» Любові Голоти, є неповторні вірші інших поетес. І вже ніхто не напише, як Марина Цвєтаєва про «вопль женщин всех времен»:ржавою...»

Коли маєш за художній взірець таких поетес, такі висоти, то думаєш: «А навіщо взагалі писати?» Але є одне виправдання наших літературних занять: міняються реалії, і кожна пишуча душа має рівний шанс із класиками відбити час, у якому вона живе, і свої відчуття, українки XXІ століття, зрештою, у своїй, незалежній державі.

Такий от парадокс, непроминальна любовна лірика живиться від пристрасної туги нерозділеного кохання, а взаємність, ситість з’їдають як кохання, так і поезію. А ще туга моєї рідної землі, нечутний стогін поколінь замучених і померлих земляків, відчайдушних запорозьких козаків, стрільчиків січових і братів з ОУН-УПА бентежать душу, не дають їй спати. Але... Пиши мало, пиши власною кров’ю, а не блідими чорнилами вторинності.

— Пані Лесю, щирість вашої віри в Бога приваблює, вона поетична, різноманітна, глибока, правдива і щира. Кожному віршеві, де йдеться про святі місця, у яких ви побували, віриш. Ваші вірші про Єрусалим гарно читати в тиші, на самоті...отломится...»

— Цикл «Паломництво», який ви маєте на увазі, — це видих душі після відвідин Святої Землі. Назарет, Тіберіас, уся Галилея, vіa dolorosa і Храм Гроба Господнього у Єрусалимі — справді пережите. Лишилися суха оливкова гілочка і камінець з Гетсиманського саду — мої найдорожчі обереги. Там і народилася оця жменька віршів...

Сьогодні багато людей шукають Бога чи богів, і знаходять кожний своє. Браття-художники, прибічники язичництва, докоряють мені прихильністю до «єврейського» Бога, до Христа. Але я не сьогодні прийшла до Нього. Мій шлях почався ще в утробі матері, яка все життя (і досі!) співає в церковному хорі, та з сім’ям батька, який був регентом церковного хору. Найрідніші люди — дідусь Данило Терентійович (член сільського церковного старостату) після війни ініціював відбудову церкви у нашому селі Могилеві, що на Царичанщині, підірваної динамітом більшовиками у 1934 році, їздив по селу на волах із карнавкою, збирав гроші на будівництво. Бабуня Мокрина Василівна, родом із козацького села Китайгорода, була глибоко релігійною, матір’ю дванадцяти дітей. Семеро з них померли під час голодомору. Це в їхній білій хатині, покритій очеретом (вона й сьогодні ще жива, хоч і слабенько дихає), на берегах річки Оріль минуло моє раннє дитинство, це в ній мене зростили не дитячими казочками, а молитовними піснеспівами та розповідями із «Житія святих». У хаті моїх предків гармонійно уживалися відгуки древніх язичницьких обрядів з постулатами християнства — зелене клечання і Великодні крашанки та паски, різдвяна кутя і старовинний дідух на покуті. А головне — повага до людини, жалісливість, любов до Бога і людей.

На жаль чи на щастя, святої з мене не вийшло, але майбутнє, напророчене мені неграмотною помираючою бабунею, здійснилося. Як вона могла провидіти у совєтському 1975-му, що «церкви одкриються і дзвони дзвонитимуть, в комуністів плюватимуть, а ти, моя дитино, побачиш Єрусалим»? Оце і є моя доля, мій спадок — віра, мова, і моя Україна.

— У 1996-му, повернувшись з Німеччини, в якій ви могли і досі жити, ви писали: А що мій край?! Без віри й сподівання життя людей, що схожі на мерців, обличчя їх безрадісні, чи п’яні. Життя на цвинтарі. Та рідні люди ці... Ви намітили собі в Україні «кошари Авгія перемивати». Чим заповнені ваші книги у різні часи? До незалежної України і в теперішній країні, що живе не так вже й радісно. І що для вас означає «український народ», у повному сенсі цього слова?

— Хоч віршувати я почала в юні роки, усі мої книги вийшли в добу незалежності. В них, можливо, мало радості, тому що її не так багато навкруги. В моїх юнацьких віршах її більше! Ми ж бо були молодими, але Tempora mutantur. Український народ для мене — це насамперед селяни. Тому що вони обробляють землю, дають нам хліб насущний і при цьому є носіями української мови. Для мене це мої дідусь і бабуся Булахи, по-вуличному Коноводи, наші сусіди Трахвиль і Оляна Дзіргуни, баба Векла і Вантьо, баба Оксана, Марфа Дзіргунка, Семен та Марія Шуліки, Іван та Марія Чернети — цей наш куток, оце для мене щонайперший народ (вони всі вже на тім світі). За межами кутка ареал ширшає ближніми вулицями, на яких жили Тертишні, Остренки, Паливоди, ціле село Могилів на Приорілля. Далі усе Приорілля, і так аж до міста.

Найскладніше з робочим, заводським людом, з базаром і вулицею. Місто забуло, що народилося у селі. Говорило українською мовою. Доля нашої мови тяжка. Тут треба багато працювати всім — насамперед письменникам. В літературі не повинно бути жодних табу. Чому для багатьох громадян українська література і мова асоціюються лише з минулим — із селом, коровами, вибачте, кізяками, вербами, тужливими плачами? А російська — із сьогоденням — з передовими технологіями, театром, культурою, модою, розкутістю, зрештою, із сексом. Оксану Забужко лають іноді відомі українські письменники. А вона вперто і пристрасно намагається подолати цю тематичну «зачарованість» чи навіть приреченість нашої мови, вона кличе впустити увесь світ у наші тексти («найяловіша справа у світі — писати українською» — О. 3.). Чи не через наші забобони наша мова все ще не стала надбанням великих міст?

— Серед успіхів очолюваного вами правління — заснування і випуск власного спілчанського літературно-мистецького та публіцистичного часопису-щоквартальника «Січеслав», який за три роки став уже відомим і популярним в Україні. Як ви добилися цього в таких жорстких рамкових умовах, м’яко кажучи, несприяння нам, письменникам, які живуть заради того, щоб друкуватися?

— Ідея журналу народилася спільно з представниками одного вузу нашого міста, але в якийсь момент ці славні люди, які багато роблять для української культури, відмовилися від проекту. На них лежало фінансування, а це питання складне, тож можна їх зрозуміти. Кілька добрих людей, серед яких і наш письменник, підприємець В. Веретенников, дали кошти на реєстрацію і видрук перших, чисел журналу. Вихід двох чисел підтримала наша спілка. Вихід останнього числа, присвяченого 13-й роковині незалежності, був найдраматичнішим. Мені обіцяв дати кошти один добродій, політичний функціонер, який не виконав своєї обіцянки. Журнал народився, але лежав, як власність видавництва, у друкарні. Тоді я віднесла до друкарів свою зарплату, її вистачило, щоб викупити 60 примірників. Решту допомагають викупити добрії визволителі.

Чи змогли б ми, маючи владу за спонсора, випускати у листопаді 2004-го помаранчеве число? Ніколи. Або сьогодні — друкувати листи протесту проти рішення депутатів міської ради за введення двомовності у регіоні? Ніколи. Отож свобода слова — понад усе. А кошти шукатимемо, сподіваємося на державну підтримку.

Важкий і почесний обов’язок — журнал «Січеслав». Так мріяли назвати наше місто Тарас Шевченко і Дмитро Яворницький, Валер’ян Підмогильний і Валер’ян Поліщук. І ось тепер, хоча б у вигляді журналу, бодай віртуальне, Січеслав живе посеред катерининського бульвару, «Катеринославського» університету, посеред катерининських балів і статуй. Мрія великих достойників втілилася в життя, бо навколо спілчанського «Січеслава» гуртується український Дніпропетровськ. Звичайно, не тільки ми одні несемо українську ідею читачам Придніпров’я, є «Кур’єр Кривбасу» Г. Гусейнова, нещодавно відсвяткував своє 15-річчя «Бористен» Ф. Сухоноса. Але «Січеслав» — це трибуна насамперед письменницького цеху, він займає тільки свою культурну нішу, тому в нього є майбутнє. Я затята, і труднощами мене не злякаєш. Вірю, що Бог не залишить нас, і допомога прийде. Принагідно хочу подякувати невеличкому гурту редколегії, які допомагають журналові на громадських засадах, а найбільше художникові С. Ковиці-Алієву, що творить дива художнього оформлення за крихітний, символічний гонорар. Уклінно дякую Павлу Архиповичу Загребельному за те, що благословив ідею журналу, і відступати нам було вже нікуди.

Ми працюємо далі. В редакційному портфелі «Січеслава» — проза В. Ніколенка і Надії Тубальцевої, критичні статті Є. Барана та С. Караванського, поезії львів’янки Марти Починайко. Ми відкриті для всіх талановитих авторів області і України. За три роки у «Січеславі» видрукувано найкращі твори більшості наших колег, а ще проза й поезія київських, полтавських, івано-франківських, львівських письменників і авторів української діаспори. Разом з Інститутом гуманітарних проблем (директор проф. В. Пушкін) при Національному гірничому університеті (ректор проф. Г. Півняк) ми заснували серію «Бібліотечка «Січеслава». Вже перша ластівка «Рубаї Л. Залати» побачила світ.

— Пані Лесю, ви перемогли у 2002 році на виборах Дніпропетровської письменницької організації своїх конкурентів і стали головою правління. У січні 2006 року ваші колеги висловили вам довіру і повторно обрали своїм керівником. В історії обласної письменницької організації ви — перша жінка-голова. Як вам працюється? Що означає для вас боротьба письменницьких амбіцій різного рівня таланту? Як ви намагаєтеся задовольнити в нелегкому сьогоденні запити членів вашої організації, зокрема, в питаннях книговидання?

— У спілчанській справі є проблеми зовнішні і внутрішні, свої. Важкий цей віз спілчанського керівництва. «Голова правління» — звучить гордо, але така особа має велику вагу в банку чи акціонерному товаристві. А у нас, в творчій громадській організації — все інакше. Я не керую спілкою, це вона керує мною. Я не роздаю наказів, я їх виконую: правління подає клопотання про стипендії, списки на книговидання, цього року закінчився термін оренди приміщення, треба виборювати продовження оренди або нове. Приміщення, яке належить нам згідно з Указом Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 р. «Про передачу нерухомого майна творчим спілкам», перейшло у чиюсь приватну власність у 1998 році за незрозумілих, непевних обставин. Сьогодні вся наша надія — на шляхетність обласної ради, яка не викине нас на вулицю. Голова правління письменницької організації — це менеджер без підлеглих, він же й господарник, і бухгалтер, і сестра-жалібниця. Це я підлегла моїх шістдесяти колег, шекспірів і фолкнерів, таких вразливих і незахищених сьогодні. І от запитання — чому письменники покинуті сьогодні всеукраїнською владою напризволяще? Чому журналісти, які працюють на злобу одного дня, прирівняні державою до держслужбовців в той час, як письменник, який творить для вічності, має крихітну пенсію, голодує, не має грошей на папір, не кажучи вже про комп’ютер, про творчі відрядження.

Страшною є засмоктуюча провінційність. Своєю самозамилуваністю, своїм пупоцентризмом, містечковою сваволею, відсутністю самокритичності. Провінційність — це коли не спеціальна експертна комісія, а видавці вирішують за своїм смаком, кого друкувати, а кого — ні. Страшно й провінційне, коли амбітні письменники, що є членами спілки 30—40—50 років, не можуть чи не бажають розгледіти тих, хто прийшов недавно, яскравих, талановитих. «Дідівщина» в літературі ще страшніша, ніж у лавах армії.

Тому в питаннях книговидання правління організації ДОО НСПУ вважає, що усі члени організації мають користуватися однаковими правами. У 2005 році ми у співпраці з видавництвом «Дніпрокнига» (директор Галина Губанова) за фінансової підтримки облдержадміністрації заснували серію «Письменники Придніпров’я». Вже вийшла низка книг майже тридцяти авторів, у твердій обкладинці, на гарному папері. Автор отримав грошовий гонорар, п’ять авторських примірників книги, решту викуповує управління освіти і розповсюджує по школах. «Видатний» письменник сьогодні — це той, хто видається. Я до таких вже три роки свого керівництва не належу, бо совість не дозволяє мені нести власний рукопис до видавництва, поки всі шістдесят колег не будуть надруковані.

До 70-річчя НСПУ у тій само серії вийшла книга «Слово про літературу та письменників Придніпров’я», упорядником якої я мала честь бути. Цього року у співпраці з видавництвом «Ліра» (директор Оксана Нечай) за фінансового сприяння облдержадміністрації та облради нами засновано серію «Молода Муза», у якій вийшло вже дев’ять книг молодих поетів, учасників молодіжної студії «Лілея». На черзі — твори наступних талановитих хлопців і дівчат.

Наші письменники взяли участь у проекті міської ради —видруку книги «Рідне місто моє» (упорядник Валентина Слобода), до неї увійшли твори більшості письменників Придніпров’я останніх півтора століть, присвячені Січеславу-Дніпропетровську.

Серед наших радощів і літературні премії, яких цього року рясно, і які збагатили січеславську письменницьку скарбничку: В. Корж отримав премію «Благовіст», до речі, за добірку віршів, надруковану в «Січеславі», Ю. Кібець став нещодавно лауреатом премії ім. І. Сокульського (цю обласну літературну премію, як і премії ім. В. Підмогильного та ім. Д. Кедріна засновано у 2004 році нашим правлінням). Зовсім недавно повернувся із Києва прекрасний російськомовний поет О. Твердохліб, його поезію відзначено премією ім. М. Ушакова. І найголовніша радість — це перший в області Шевченківський лауреат-письменник Г. Гусейнов!

— Чи є на вашому столі сьогодні ваші нові вірші? Яка їх доля? Чи є в них слово про жіноче щастя українки? Світ якої не зачиняється лише своєю святою землею? Чи налагоджуєте ви, як керівник одної з найбільших організацій НСПУ в Україні, зв’язки з іншими країнами, де люблять мистецтво, поезію, гарну прозу?

— Ми прагнемо не зачинятися у своїй хуторянській комірчині, а розширяти простір навколо себе, впускати життєдайне літературне повітря з усього світу. Тож маємо зв’язки з окремими письменниками, представниками української діаспори Польщі, Канади, США, Австралії. На жаль, не з письменницькими організаціями. Але така мета стоїть перед нами.

А стосовно мене... Звичайно, на моєму письмовому столі лежать, а точніше сказати, висять у комп’ютері (як герасимчуків «Поет у повітрі»), нові вірші. В них я люблю В. Підмогильного, розстріляного у 1937 році на Соловках, Устима Кармалюка, який карався у царській тюрмі в Катеринославі 1830 року. Є кілька присвят до N. N., далекого, холодного і прекрасного, як зимове сонце над Печерськими пагорбами — моє жіноче щастя жорстке і жорстоке. Є інші вірші, які згодом згуртуються в поетичну книжку.

Кілька років, уривками (як ота коза, що «бігла через місточок, вхопила кленовий листочок») працюю над прозовою книгою, яку скоро закінчу. А ще на моєму столі — переклади із сучасної поезії Німеччини. Все це проекти, які потребують фінансів, спонсорської допомоги. Але я поки що не думаю про це. Інколи я відчуваю над собою невидиму присутність Бога, і вірю, що Він не залишить мене з моїми клопотами на самоті.

Вів бесіду Володимир ЮГОВ.