Давнє, дуже давнє питання — розмежування історичної думки та історії з політикою — залишається актуальним і в нашу добу. Можливо, сьогодні це питання і не дає спокою українським історикам, але, на жаль, те, про що вони у своєму колі думають і про що сперечаються з приводу цього, не виходить на широкий загал. З другого боку, історики люблять політику, політики не люблять істориків. Між тим, Історія і, зокрема, історія України, постійно, ледь не щодня, домінує у судженнях і вчинках українців.

Зрозуміло, що на її прояви люди реагують по-різному. Наприклад, за день до святкування в Україні 150-річчя від дня народження Великого Каменяра у газеті «Сегодня» з’явилися «історичні дослідження» Олеся Бузини «Іван Франко «расист», масон і українофоб». Одні, можливо, ще й досі не можуть вгамувати свої емоції. Інші, навпаки, відразу й забули, про що прочитали, або подумали не без скептичної посмішки: написати можна про все, всі ми діти історії — генії і пророки, українофоби і русофоби, англомани, патріоти і зрадники, популісти, провокатори, безгрішних немає.

Але суть не в цьому, точніше, не тільки в цьому. Йдеться про те, чиїми вустами говорить історія і чиїми вустами вона має говорити, де починається і де закінчується територія історичних подій, фактів і сфера політичної історії.

Повернімося до публікації О. Бузини. Якщо допустити, що для святкових промов про Івана Франка історія вибрала і О. Бузину, то тут можна сказати лише одне: історія помилилася. Бузина навіть фрагментарно не говорить про проблему Франка, його внутрішню основу, сутність, а змонтована із фрагментів розповідь про Франка відображає, скоріш за все, смаки і вподобання, психологічні і сексуальні проблеми самого О. Бузини. Це по-перше. По-друге, якщо стверджувати, що історію про І. Франка вибрав сам О. Бузина, то залишається лише поспівчувати Історії. Який спотворений, який вульгаризований погляд на Історію, на талант, на творчу щедрість енциклопедиста і, врешті, на світ, на сучасне українське життя. Начебто й не існує спільноти, в якій продовжує жити Іван Франко. Адже не лише Мирослав Попович — чи не найвпливовіший філософ України любить і сьогодні перечитувати Франка, як і Льва Толстого.

Справді, публікація О. Бузини — це виклик франкознавцям чи реалізація власного політичного проекту Бузини на підтримку відомих лише одному йому політичних сил? Принаймні за всім, що промовляє історія вустами Бузини, геть не помітна спроба автора знайти ще один шлях до діалогу людей і культур.

Утім, ще один приклад у розгортанні ідеї історії та політики.

Важко погодитися з тезою історика, академіка Петра Толочка, який вважає, що «незалежно від того, з якої нагоди збирається шановне українське панство, воно завжди обговорює одні й ті самі теми: статус української мови в Україні; Голодомор 1932—1933 рр.; питання реабілітації воїнів УПА. Причому супроводжує це прокльонами минулого, яке відбулося спільно з російським народом».

Мені здається, вчений не має права стверджувати, що істина очевидна. Досить згадати про те, скільки очевидних істин, очевидних теорій, «ізмів» було відкинуто історією. Це завдяки історії людство не сумує за часами канібалізму, варварства, інквізиції. Завдяки їй ми і сьогодні не втрачаємо духу «каменяра» перед загрозами, які створюють утопізм і фанатизм, екстремізм і глобалізм. Навіть більше, робимо сміливі припущення. Більшість українців, наприклад, вважає, що так званий «мовний проект» в Україні, в якого українські націоналісти відібрали історичний статус, був остаточно похований тоді, коли світ визнав європейськість українців і коли Україна проголосила про свій європейський вибір. Задля справедливості, тут доречно сказати і про американців. Окремі з них уже сьогодні переконані, що «з імперіалізмом покінчено», що «імперіалізм мертвий, що він повинен бути мертвим, і ми повинні забити кілок у його серце».

З другого боку, не можна заборонити людині сумувати за «добрими старими часами», тим паче — докоряти за це. За великим рахунком, це не має істотного впливу на розвиток держави. Не природно, закономірно — у щось вірити, щось відстоювати. Біда, коли так звані чисті політики піднімають ціну на речі спекулятивного характеру, відкрито заробляють на цьому.

Завжди, в усі часи, людство сподівалося на щось велике. Але ми у своїй невгамованій гордині продовжуємо розбудовувати Україну як Україну великих страждань замість того, щоб робити її Україною великих справ, щоб вона мала таке само «вбрання», як і її сестри у Європі. Напевно, час від часу слід запитувати у себе про речі й неприємні. Наприклад, навіщо збрехав, навіщо зрадив, навіщо сховав голову в пісок? Це для того, щоб рухатися далі, щоб зберегти почуття гідності, бути вільним, заможним і залишити по собі добру пам’ять. Для історії, а не для демагогів та популістів.

За фахом я інженер-будівельник, і говорю про історію та «за історію» лише в межах своїх уподобань, традицій. Я добре знаю: будь-яке судження суперечливе, будь-яку систему суджень легко піддати критиці. Минули століття, щоб теорію Ньютона змінила теорія Енштейна. Століття не змінили Софію Київську або площу Ринок у Львові. Впевненість, з якою будівельник зводить новий будинок, є непохитною лише до того часу, як він дізнається про нові матеріали, нові технології, машини. Зраджує вона йому і тоді, коли він береться за реконструкцію пам’яток культури, старої площі, інтер’єра кімнати. Тут уже втручаються історія, інтуїція, талант. Вони і відкидають будь-які наміри осучаснити об’єкт реставрації, накласти на нього флер сьогодення. Тобто погляд на проблему оновлення — це погляд на проблему збереження.

Яку історію хочуть зберегти ветерани ОУН-УПА? Мабуть, відповідь на це запитання не буде однозначною доти, доки самі ветерани УПА не відкинуть думку про те, що бути хоробрим, бути патріотом може лише той, хто обожнює Шептицького, Мазепу, Бандеру, Петлюру. І для цього зовсім не потрібно чекати сигналу з Ватикана, де богословенна комісія має розглянути питання про митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького, який сприяв — і це історичний факт — формуванню загонів «СС-Галичина»: чи долучати його до лику блаженних чи ні. На смерть нас посилали усі гуру «світлого майбутнього людства».

Як свідчить уже і наш власний досвід, небезпечно говорити про одні й ті ж речі одночасно у термінах історії і в термінах політики. Втрати від цього очевидні. Справді, гасла «Думай по-українськи, купуй українське, дій по-козацьки» просто гублять свій сенс на тлі заяв і клятв про європейський вибір. Французи, зокрема, негативно ставляться до вживання англійських слів (скажімо, «уїк-енд», «пентхаузи»), а майже вся українська преса заповнена зарубіжними брендами і виразами маркетологів, рокерів, брокерів, шоуменів, пишемо і говоримо «група Helloween», «Таrget» кидає виклик», «ресторан Place», «Altіmo проривається на новий рівень» тощо. Це також не логіка нашої історії.

То кого в Україні більше — Шевченкофілів чи Мазепофілів, європофілів? Найбільше — українців, і з цього слід виходити.

Василь БІБА,народний депутат України.