Куди подівся горезвісний американській чобіт, якого так наполегливо шукали в Брюсселі українські журналісти

Потрапити до штаб-квартири НАТО будь-кому з вулиці не вдасться. Суворий контроль щоденно проходять тут і штатні працівники, і гості. Не уникла цієї прискіпливої процедури і група українських журналістів, які завдяки міжнародній медіапрограмі «Партнерство заради демократії» змогли переступити поріг офісу однієї з найвпливовіших у світі організацій.

Перше несподіване відкриття, яке зробили ми в НАТО, це висока оцінка вересневого візиту Віктора Януковича до Брюсселя. «Нічого страшного не відбулося, — не втомлювалися повторювати наші співрозмовники. — Україна підтвердила стратегічний курс на майбутнє і зацікавлена в подальшій співпраці. Брюссель розуміє, що нинішня ситуація не найкраща щодо підтримки НАТО. Україна не готова прийняти остаточне рішення, але готова, за словами Януковича, зробити крок до інформування свого населення».

Росію та Україну в НАТО розглядають як стратегічних партнерів. Нам радять робити наголос не на минулому, а на майбутньому. А ще слід перебороти колишню ворожість до альянсу, яка залишилася на пострадянському просторі ще з часів холодної війни. Що ж до власне членства, то Брюссель наполягає, щоб українці найперше визначилися самі, хочуть вони до НАТО чи ні.

Не обійшли ми й питання проведення референдуму, про який так багато точиться дебатів на Батьківщині. Але чи справді ця процедура є обов’язковою?

— 10 країн з колишнього Варшавського договору вступили до НАТО різними шляхами, — розповідає прес-офіцер Інформаційного офісу Роберт Пшчел. — Скажімо, Угорщина провела референдум, а чимало інших держав обмежилися рішеннями своїх парламентів. У Польщі також не було потреби витрачали гроші на референдум. НАТО для Польщі — рецепт, як краще використовувати державний бюджет для потреб армії. Кількість військових істотно зменшилася, а боєздатність зросла.

Ще один меседж, який не раз лунав під час нашого візиту: «Тут не продають членство в НАТО». Ця політично-військова організація має ділові стосунки і з Швецією чи Фінляндію, які не є членами альянсу. Головна мета — створити безпеку на якомога більшій території. Всі саміти проходять колегіально, і навіть така маленька країна, як Люксембург, може заблокувати колективне рішення. Акцент робиться не на зброю, а на політичний діалог.

Кажучи про ризики, на які може наразитися Україна, одні вітчизняні політики часто лякають нас погіршенням стосунків з Росією, а інші — з Америкою, яка в НАТО, мовляв, відіграє не останню роль. Українці на такі «страхи» реагують доволі жваво. Тим часом діалог альянсу з нашою північною сусідкою, і це не раз підкреслювали в штаб-квартирі, у деяких сферах проходить набагато успішніше, аніж з Україною.

— Ми не займаємося рекрутуванням, — запевнив нас один із представників американської місії в НАТО. — Альянс вибирає тих, хто відповідає його критеріям. Але наші двері відчинені. Ми не хотіли б, щоб Україна стала членом альянсу, якщо її стосунки з Росією погіршаться. Ми хочемо, щоб Україна наближалася до НАТО і Росії одночасно».

Але чи справді таке можливо? Чи не зажене себе Україна сповідуванням багатовекторності у ще більш глухий кут? І чому, поцікавилися ми, шлях до Європейського союзу лежить через НАТО?

Відповідь проста: ЄС і НАТО мають чимало спільних стандартів, яким повинні відповідати потенційні члени. Це — реформа політичної системи, побудова громадянського суспільства, створення сталих умов для вітчизняної промисловості, розвиток вільної преси, дотримання свобод і прав людини... І всі вони для України є дуже актуальними. «Нині ЄС в процесі роздумів про своє майбутнє, — зазначали високі посадовці альянсу. — А вступ України до європейської спільноти на порядку денному не стоїть. Однак співпраця з НАТО для ЄС — надзвичайно важлива передумова. Наприклад, Чехія та Угорщина почали реформи для вступу в НАТО, і це прискорило вирішення їхньої долі в Європейському союзі.»

Хоча нині вже ні у кого не викликає сумніву, що й наша держава чимало зробила для свого наближення до ЄС та НАТО. З 1997 року її інтереси в альянсі офіційно представляє Українська місія, яку очолює посол Костянтин Морозов.

— Досвід українців дуже високо цінується серед членів альянсу, — наголосив він у розмові з журналістами. — Україна є серйозним фактором безпеки і миру в регіоні. Тільки тепер проводити референдум недоцільно. Перед тим, як закликати людей висловитися з такого, без перебільшення, доленосного питання, українцям треба надати достовірну інформацію.

Але чому все-таки Україні вигідно стати членом НАТО? На думку українського посла, в сучасних умовах утримувати громіздкий військовий потенціал є надто дорогим задоволенням. Нині наші збройні сили не відповідають сучасним вимогам, а колективна система завжди дешевша. Незаперечним є і той факт, що обороноздатність останніх десяти нових країн-членів НАТО, за власними дослідженнями Костянтина Морозова, збільшилася з різних параметрів від десятка до семи-восьми десятків разів.

— Мусимо враховувати, що шість країн із наших найближчих сусідів є членами НАТО, — розповідає він. — Українську обороноздатність не можна порівнювати з російською. Членство дасть змогу долучитися до сучасних технологій у сфері оборонного комплексу, інтегруватися в загальноєвропейську систему промислово-військового озброєння. Ми залишилися на рівні старих російських технологій, а по деяких відсутній замкнений цикл. Важливо, що зросте імідж держави у світі як надійної, демократичної та передбачуваної. Вступ країн до альянсу зазвичай супроводжується різким збільшенням зарубіжних інвестицій. А їх нині так бракує українській економіці. Проте сподіватися, що НАТО вирішить за нас всі наші економічні проблеми, даремна справа.

...На згадку ми сфотографувалися біля емблеми НАТО, що символізує розу вітрів. Чи дійде сюди вітер з України — нині не відає навіть найсміливіший провидець. Кожного з нас, посланця різних ЗМІ, що представляв різні куточки країни, переповнювали враження. Хтось подивився на НАТО іншими очима, у когось виникло ще більше запитань, аніж відповідей. Але хоч би як там було, привиду міфічного «американського чобота» з роззявленою пащею, яка ось-ось проковтне нашу неньку Україну, ми не побачили.

Брюссель, Бельгія.