Одинадцять років тому Україна стала членом Ради Європи. Тоді, 1995 року, такий крок був безсумнівним проривом на шляху демократизації України.

Адже, вступивши до Ради Європи, Україна зобов’язувалася виконати низку вимог з удосконалення законодавства, приведення його у відповідність з європейськими стандартами, а також провести реформи в багатьох важливих галузях, зокрема судовій. Тож, вступивши до цієї організації, Україна підтвердила прагнення демократизувати суспільство. Щоправда, як з’ясувалося згодом, лише на словах. Спостерігачі Парламентської асамблеї Ради Європи Ханне Северинсен та Рената Вольвенд за ці роки стали уособленням критики уряду з боку Європи. А остання резолюція про виконання Україною взятих перед Радою Європи зобов’язань, яку було ухвалено в січні 2005 року, традиційно була досить гострою.

Водночас не можна сказати, що відносини між Києвом та Страсбургом розвивалися у площині «учень—учитель». Про це свідчать і неодноразові заяви генсека Ради Європи Террі Девіса про те, що він приїжджає до Києва не для того, щоб давати уроки українській владі, і дії самої влади.

Нагадаємо, що під час одноденного візиту Террі Девіса до Києва цього понеділка Прем’єр-міністр Віктор Янукович не знайшов часу, щоб з ним зустрітися.

Неоднозначно в Україні сприймають і ідею призначення спецпредставника генерального секретаря Ради Європи. Так, колишній голова української делегації у ПАРЄ Борис Олійник майже рік тому, коли народилася ідея призначити такого представника, заявив «Голосу України»: «Ми пропонуємо переоркеструвати цю посаду в координатора». Очевидно, ще тоді українські парламентарії були стурбовані самою можливістю направити до Києва постійного представника Ради Європи, який постійно спостерігав би за процесом реформ, а не під час візитів, як це відбувається тепер.

Проте сам Террі Девіс на зустрічі з журналістами ще раз підкреслив, що головним завданням його спецпредставника в Києві буде зробити ефективнішими ті програми Ради Європи, які нині діють.