Поранений на Майдані майстер спорту міжнародного класу вінницький марафонець Микола Рудик повернувся після лікування у Польщі з гарною новиною: лікарі врятували поранене око й дістали кулю, що застрягла у міліметрах від мозкових клітин.
— Після лікування у Варшаві я бачу цю прекрасну весну, білий цвіт, зелень на деревах, — не приховує радості Микола Рудик. — Бачу не зовсім добре, як у тумані, але все одно переді мною фарби життя, а не темнота ночі.
У Києві, коли його закривавленого доставили з Майдану до лікарні, після обстеження попередили: «Врятувати зір не вдасться».
— Якщо точніше, лікар Олександрівської лікарні давав триста відсотків гарантії, що саме так воно і буде, — каже співрозмовник. — На щастя, він помилився.
На відомого спортсмена ще чекає реабілітація. На це потрібен час. Поки що лікарі порадили обмежувати себе у рухах, не напружуватися, бо все це стоїть на заваді одужанню.
— Час від часу піднімається очний тиск, — каже пан Микола. — Переживаю за те, що робиться на сході держави, ось і результат. Телевізор заборонено дивитися, але ж є радіо. Та й як нині без інформації?.. Якби не травма, повірте, я був би там, у гарячій точці. Тільки без зброї. Навіть якби дали автомат чи гвинтівку, ніколи не зміг би вистрелити у людину. Воював би словом. Воно інколи «стріляє» сильніше, ніж куля.
Пан Микола жалкує, що не вдасться повернутися у спорт. Для нього, людини, яка брала участь і неодноразово перемагала у марафонських забігах у багатьох країнах, навіть подумки непросто уявити, що спорт залишився у минулому. Тішить себе тим, що, можливо, з часом стане тренером, чи хоча б консультантом, щоб хоч так відчувати причетність до захоплюючого життя марафонця.
Кулю діставали за допомогою лазера
У ніч з 18 на 19 лютого Микола Рудик виносив поранених із підпаленого Будинку профспілок. Він чергував на Майдані переважно вночі. За два дні до тих подій купив бронежилет. Ніби відчував, що він стане в пригоді саме в той час. Коли вибухнула граната, осколки застрягли у бронежилеті. А ось зуби врятувати не вдалося. Три з них вибило тими ж осколками. Вони вп’ялися в обличчя й голову. На цьому його поранення не закінчилося. Куля пробила захисний шолом на голові, розтрощила скло, після чого страшенно запекло праве око. Втрачаючи свідомість, він намагався руками дістати з ока те, що пекло вогнем. Хтось поруч стримав його руку. Сказав не робити цього, щоб не занести інфекцію. Руки були брудні, в кіптяві. По обличчю текла кров.
Автомобілем «швидкої» його доставили до Олександрівської лікарні. А вже наступного дня Миколу разом з іншими тяжкопораненими «майданівцями» доправили в аеропорт. Через декілька годин літак приземлився у Варшаві. В столиці Польщі їх госпіталізували у клініку МВС. Пан Микола пізніше подумав про іронію долі: у своїй країні він потерпів від міліції, а тут лікарі поліцейської клініки врятували йому життя.
У Варшаві наш земляк переніс три складні операції. Кулю діставали за допомогою лазера. Лікарі казали, що виконали ювелірну роботу. Смертоносний метал застряг у голові за міліметри від клітин мозку.
З Варшави до Вінниці — автомобілем
«Майданівців» провідала в лікарні дружина Президента Польщі Анна Коморовська.
— Коли вона пішла, ми з вікна спостерігали, як сідає в автомобіль, — каже пан Микола. — Найбільшим здивуванням було те, що не мала охорони. І машина проста, не така, як наші чиновники їздять.
— Поляки з нас копійки не взяли, — веде далі пан Микола. — Такої уваги до себе я, здається, ще ніколи не відчував, як це було у Варшавській клініці. Приходили зовсім чужі люди і запитували, що нам потрібно. Гроші на лікування збирали у костьолах та монастирях, пожертви приносили зовсім не знайомі й не відомі нам мешканці польської столиці. Ми ж особливо раділи, коли провідували українці, які проживають у Варшаві.
Після лікування дехто з пацієнтів мав ще проходити процес реабілітації під наглядом лікарів. Для таких знайшли місце в готелях. Оплачувала проживання місцева влада. Пан Микола обрав для себе інше місце — в одному з монастирів святих отців. Каже, дуже багато часу проводив у молитві. Молився по чотири рази на день. Вінничанин переконаний, що вмілі руки медиків, уважне ставлення персоналу, аура доброти поляків і свята молитва дали йому можливість залишитися живим.
Повертатися додому літаком йому заборонили. Перепади тиску могли звести нанівець процес лікування. Не рекомендували також їхати потягом. Трясучка, що відчувається на деяких перегонах, також зашкодила б пацієнту. Залишався автомобіль. Але ж це яка відстань!..
— Не повірите, мене з Варшави до Вінниці доставили автомобілем, не взявши за це жодної копійки, — каже Микола Рудик. — По польських дорогах їхати було одне задоволення, вони там гладенькі, як стіл, а вже по наших довелося терпіти.
Протест під Ейфелевою вежею
Треба сказати, що на Майдан Микола Рудик приїхав із Франції. Раніше він деякий час там проживав. А в листопаді минулого року проходив у Парижі курси з підвищення кваліфікації реабілітологів. Така професія у нашого земляка. Вранці 1 грудня з теленовин дізнався, що у Києві на Майдані міліція побила студентів. Після цього не знаходив собі місця.
— Я став телефонувати у Парижі знайомим, передусім з української діаспори, дуже швидко ми зорганізувалися, знайшли український прапор і вийшли на акцію, — розповідає Микола.
Співрозмовник стверджує, що це була перша акція у Франції на підтримку Майдану. Провели її біля одного із символів французької столиці — Ейфелевої вежі.
— Там завжди багато туристів, отож про наш протест через них дізналися в інших країнах.
Пан Микола тоді так і не закінчив курс навчання, зібрав речі й поїхав до Києва. Каже, одразу пішов на Майдан. Увечері був у Вінниці. Перевдягнувся, зібрав речі — і знову на Київ. Ні дружина, ні шестикласниця донечка не перечили його поїздкам до столиці. Додому приїжджав на короткий час. 20 грудня 2013-го разом з друзями-майданівцями відзначив своє 40-річчя. Каже, святкування було скромним. Спиртного майже не вживає. Хіба що вино, і то лише французьке. Оцінив напій під час проживання у Франції. Та й на Майдані панував «сухий» закон. Але щирість друзів запам’яталася на все життя. Бо це був перший день народження у таких умовах.
Фото автора.
Довідково
Микола Рудик родом з Житомирщини. Після закінчення школи навчався у технікумі фізкультури і спорту в Івано-Франківську. Вищу освіту здобув у Київському інституті фізкультури і спорту. За фахом реабілітолог. Працює в Центрі реабілітації дітей, хворих на ДЦП, що знаходиться в одному з райцентрів Київської області.
Майстер спорту міжнародного класу з марафону. Переможець багатьох міжнародних змагань. Його власний рекорд на марафонській дистанції (що становить 92 кілометри 193 метри) — 2 години 12 хвилин і 29 секунд. Установив його на міжнародних змаганнях у французькому місті Ліон. За словами спортсмена, цей час перевищує норматив майстра спорту міжнародного класу.
Нагород у марафонця Миколи Рудика стільки, що доводиться розставляти по всій квартирі.
