Якось у приміському поїзді почув невеселу розмову про селянське життя. Тему
«підкинули» руїни тваринницької ферми, які виднілися з хащів бур’янів.— Посміялися самі з себе, — констатував немолодий чоловік, котрий їхав у село на гостини. — Оце недавно відвозив я з вокзалу своїх канадських родичів і, знаєте, що вони сказали, побачивши таку картину?
«Вас що, як Сараєво бомбили?»Гірко чути такі слова, але це правда. Наче люті вороги пройшлися ми по рідній землі, нищачи те, що створювалося десятиліттями. Розібрали по цеглині свої майнові паї, не думаючи, що дітям доведеться відбудовувати зруйноване. Тільки коли настануть ті кращі часи? Ось і в Запоріжжі слідом за двома молокозаводами закрився м’ясокомбінат. А навіщо він, якщо живності, наче кіт наплакав — хіба що на
«дядьківських» садибах подекуди тримають корівчину чи кабанчика. То тільки в анекдотах сало українське, а насправді воно вже давно польське...Тож коли зателефонував голова Василівської райдержадміністрації Василь Варецький і запросив узяти участь у презентації програми відродження тваринництва, м’яко кажучи, засумнівався. Хіба нині таке можливе, щоб за рік свинарська галузь району приросла на 12 тисяч голів? З’ясувалося, проект цілком реальний, бо взялася за цю справу шанована в області людина — директор ТОВ
«Агропромислова компанія» Валентина Попова. Це вона викупила з податкової застави хоча й пограбовані, але дивом уцілілі приміщення найбільшого в регіоні нетельного комплексу колишнього колгоспу імені Ватутіна. А що можна зробити навіть з розвалля, наочно продемонструвала в сусідньому Михайлівському районі.Валентина Михайлівна показала сяючу чистотою і майже
«непахучу» свиноферму, точніше, цех-маточник. А це — приміщення, збудовані в сімдесяті роки минулого століття, коли не дуже дбали про виробничу естетику, а про санітарію й поготів. Головне, щоб росло м’ясо, однак якою воно ціною давалося, ніхто не думав. У Попової — усе навпаки: спочатку калькулятор і промислова технологія, а все решта — те, що має її забезпечити. І, звичайно, на першому плані — люди. Добір кадрів, від яких залежить усе, а найперше — імідж агропромислового холдингу та продовольча самодостатність регіону, тут дуже ретельний. Колективи цехів здебільшого молодіжні, причому працювати свинарками не соромляться навіть люди з вищою освітою. До цього, як кажуть, зобов’язує зарплата — щомісяця отримувати в сільській глибинці «на руки» 1200 гривень мріє кожен. Та й робота, незважаючи на специфіку, досить престижна — виробничі процеси автоматизовані, скрізь — комп’ютери, на комплекс і додому підвозять мікроавтобусом, безплатні обіди, пільгові путівки на базу відпочинку і в дитячі оздоровчі табори. А молодих спеціалістів забезпечують житлом.«
Агропромислова компанія» — солідна фірма. До її складу входять Мелітопольський м’ясокомбінат, чия продукція славиться на всю Україну, ТОВ «Торговий дім «Вакула», автотранспортне підприємство та десять тваринницьких комплексів у семи районах Запорізької області, котрі є фінансовими донорами для бюджетів кожної території. Щоб не залежати від кон’юнктури на зерновому ринку, тут вирощують збіжжя самотужки і переробляють його на двох потужних комбікормових заводах. Самі виготовляють і премікси, тобто кормові добавки для кожної вікової групи поросят та підсвинків, бо дорослих свиней, за винятком маточного поголів’я, як таких тут не тримають. Навіть у дбайливої господині на те, щоб вигодувати кабанчика, минає не менш як рік, але індустріальна технологія здатна творити дива — за півроку виростає такий собі 120-кілограмовий «п’ятачок». М’ясо делікатесне, якщо взяти до уваги те, що на п’яти племзаводах здійснюють міжпородне схрещування лише свиней м’ясних порід — великої англійської білої, ландраса та дюрка.— Свинарство — це така галузь, за яку треба або братися всерйоз, або зовсім не братися, — ділиться Валентина Михайлівна. — Лише на оновлення маточного поголів’я ми щороку витрачаємо понад 600 тисяч гривень, закуповуючи його у Великій Британії, США та Данії. Технологічне обладнання — теж імпортне, інакше за такої дорожнечі енергоносіїв виробництво стане збитковим. А ми не просто виживаємо, а вкладаємо мільйонні прибутки в розширення потужностей. Так, реконструкція нетельного комплексу у Василівському районі нам коштуватиме 9 мільйонів гривень. Восени наступного року плануємо вийти на проектні параметри. До цього зобов’язує імідж фірми. Нині щомісяця продаємо 560 тонн першокласної свинини плюс 500—600 голів породистих свиней, і не лише місцевим фермерам, а й у сусідні області. Хочемо мати вдвічі більші обсяги реалізації і, повірте, так і буде. За всієї багатоукладності нашого нинішнього аграрного сектору майбутнє — за великими товарними виробництвами, здатними застосовувати індустріальні технології.
Такий самий грунтовний підхід — і до відродження птахівництва, галузі, яку в області
«убили» давно і безнадійно. Тримають «для забави» гусей і більш як 100 тисяч бройлерів. Тож «стегенця Буша», котрі приїлися запоріжцям гірше мила, поступово витісняються з прилавків не лише супермаркетів, а й продовольчих крамничок. Але й щодо цього у В. Попової амбітні плани: викупити в Оріхівському районі мертві корпуси колись відомої на весь Союз Нестерянської птахофабрики й організувати великомасштабне виробництво курятини. Щороку в інкубаторі тут виводитимуть понад мільйон м’ясних курчат, частину з яких продаватимуть селянам. Конкуренції не бояться: буде людям на що жити — житиме й село, яке дає кадри агропромисловій компанії. Можливо, надто прагматичний підхід, але високих слів люди вже наслухалися і ситі ними по горло... Тож вірять вони тепер тим, хто не задурює пустопорожніми гаслами, а вміло і наполегливо відроджує бездарно загублену славу українського села.Запорізька область.
