Українська Гельсінкська група: як це було?

На початку 1970-х років відносини між Радянським Союзом і Китаєм загострилися. Напруження зростало до небезпеки вибуху справжньої війни. Китайці вздовж залізниці Пекін—Москва на радянській території почали поширювати «антирадянські» листівки й короткі статті. В концтаборах ми, політв’язні, несподівано отримали потужного союзника. Стратеги Радянського Союзу розуміли, що воювати одночасно на Cході з Китаєм і країнами НАТО на Заході не можна, тому вирішили домовитися з Заходом, щоб звільнити руки для дій на Сході. 1975 року в Гельсінкі (Фінляндія) відбулася нарада 35 країн Європи, США та Канади з питань безпеки і співробітництва в Європі. 2 серпня 1975 року в газеті «Известия» (виходила 9-мільйонним накладом) було надруковано Заключний акт Гельсінкської наради. Складовою частиною Заключного акта була Загальна декларація прав людини ООН від 10 грудня 1948 року.

Нарада 35 держав була компромісом між двома військовими блоками: країнами Варшавського договору і країнами НАТО. Москва цим заключним актом досягла міжнародного затвердження післявоєнних кордонів, тобто своїх завоювань. А Захід досягав публікації в СРСР міжнародних документів з прав людини, чим сподівався розм’якшити комуністичний блок. Провідні демократи з Москви і Києва, видатні особистості Андрій Сахаров, Юрій Орлов, Петро Григоренко, Микола Руденко вирішили кинути пробний камінь, щоб з’ясувати, чи справді слова керівника Союзу РСР Леоніда Брежнєва про відданість ідеалам демократії означають якісь практичні кроки до демократизації СРСР, і в травні 1976 року було створено Московську Гельсінкську групу.

У січні 1976 року завершилося моє 15-річне ув’язнення, і з Владимирського централу я звільнився у «велику зону» (так в’язні називали СРСР). У вересні до мене в Чернігів (де я жив під адміністративним наглядом) приїхали Микола Руденко з Олесем Бердником. Руденко розповів про Московську групу і запропонував створити українську. Це був геніальний політичний хід, і ми приступили до праці. Спитав Руденка: «Надії на демократизацію — це добра справа, але якщо нас посадять, то?..» «То сидітимемо!» — відповів він. Я уважно подивився на нього й зрозумів: він не злякається!

9 листопада 1976 року ми, десять осіб, створили Українську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Керівником обрали Миколу Руденка (родом з Луганської області), учасника та інваліда Другої світової війни, нагородженого двома орденами й шістьма медалями, талановитого поета, письменника, філософа. Координатором між українською і московською групами став генерал Петро Григоренко (родом із Запорізької області). Інші засновники групи (за алфавітом): Бердник Олесь (Київ), Кандиба Іван (Львів), Лук’яненко Левко (Чернігів), Маринович Мирослав (Львів), Матусевич Микола (Київщина), Мешко Оксана (Київ), Строката Ніна (Одеса), Тихий Олексій (Донецьк).

Про свою появу ми заявили двома документами: Декларацією Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод та Меморандумом № 1. Преамбулою до Декларації взяли статтю 19 Загальної декларації прав людини ООН, яка проголошує: «Кожна людина має право на свободу переконань і вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими способами і незалежно від державних кордонів». А щоб нас не звинувачували в створенні підпільної організації, ми подали в Декларації всі наші адреси й телефони. Ми домовилися, що на випадок арешту на питання слідчого «Хто написав Декларацію?» (чи коли дійде діло до будь-якого документа) кожен відповідатиме: «Я»! (Цим ми вибили в чекістів основу для нацьковування нас один на одного). В січні наступного року приїхав до мене в Чернігів Руденко і розповів, що його квартиру на другому поверсі «бандити» закидали камінням. Побили шибки. Слава Богу, не влучили ні в нього, ні в дружину Раїсу. Я радісно посміхнувся: це нова в чекістів тактика. Їхня звична тактика інша: тихо приходять уночі, тихенько забирають людину — і ніякого тобі брязкоту скла. А людина може зникнути навічно. Тож кидання у вікна каміння — це вже слабкість, тобто добра ознака. Поява відкритих легальних захисників прав людини — зовсім нове явище, і чекісти спочатку розгубилися й не знали, як їм діяти. Та невдовзі вони отямилися і 5 лютого 1977 року вчинили перші арешти. У Москві заарештували Орлова, Гінзбурга і Щаранського, у Києві — Руденка й Тихого. Комуністичний режим перелякався правозахисних груп.

Далі все пішло таким порядком. У Москві викликали дисидентів до КДБ і запропонували альтернативу: або виїжджай за кордон, або — в’язниця. Москвичі обрали друге. У Києві альтернативи не було. Тут заарештовували одразу. Звинувачення пред’явили за ст. 187-1: поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад. Стаття передбачала позбавлення волі на термін до трьох років. Такий термін ув’язнення не лякав патріотів, і замість заарештованих Руденка й Тихого до групи вступили Віталій Калиниченко з Січеславщини (Дніпропетровщини) і Василь Стрільців із Івано-Франківська. У квітні 1977 року арештували Матусевича і Мариновича. Та замість них до Групи прийшли кияни Петро Вінс та Ольга Гейко.

З настроїв в Україні чекісти побачили, що за умови кари терміном на три роки ув’язнення Група не зменшуватиметься, а навпаки — зростатиме. І тоді змінили юридичну кваліфікацію «злочинної» діяльності на ст. 62 КК УРСР, яка передбачала ув’язнення за першої судимості до 7 років і 5 років заслання та за другої судимості — до 10 років ув’язнення і того самого заслання. Це остудило кипіння в патріотичних колах, і Група в подальшому поповнювалася в основному тими, хто був за політичні переконання на засланні та в таборах.

У жовтні 1977 року Григоренко висловив мені телефоном припущення, що його виженуть за кордон під пристойним приводом — задоволення давнього клопотання випустити за кордон для операції. Тепер він не хотів їхати на операцію, бо після спровадження Сахарова під домашній (чекістський) нагляд у Нижній Новгород та ув’язнення Орлова був центром дисидентства цілого Союзу РСР і мав глибоке відчуття відповідальності за долю протестного руху. Невдовзі після цієї розмови зателефонував і розповів, що чекісти таки відправляють його за кордон і ставлять умову: дозволять повернутися до Союзу, якщо він не виступатиме за кордоном з критикою влади. Я хоча й не вірив у дозвіл на повернення, проте радив стримуватися у США, щоб не давати формальних зачіпок, бо його присутність у Москві для нас надзвичайно важлива. Та й Андрій Сахаров просив не затримуватися за кордоном. У листопаді 1977 року він поїхав до США і там справді стримувався та говорив тільки маленькі кусочки великої правди про становище в Імперії зла. Проте стриманість не врятувала. Його позбавили радянського громадянства і права повернутися в Союз.

У грудні 1977 року мене знову заарештували і посадили в Чернігівську в’язницю. На той час я вже знав про арешт у Києві Гелія Снєгірьова. Через Оксану Мешко я просив його вступити до Гельсінкської групи. Він сказав, що ми недостатньо радикальні, й відмовився.

У Чернігівській тюрмі в їжі давали якусь заразу. Одного ранку після сніданку мені моментально скувало всю спину. Не міг поворухнутися і зробити крок. На ліжко допомогли лягти. Я відмовився від їжі. Схоже, мені пощастило: чи то спожив меншу дозу, чи то мій організм виявився дужчим від організму Гелія Снєгірьова, якого приблизно тоді ж «обробляли» у Київському КДБ, — в нього параліч посилювався і врешті-решт поклав у могилу, а я вижив.

Наша Гельсінкська група поповнювалася до 1984 року. Через арешти й суди пройшла 41 особа. Ми стали частиною світового руху за демократію, що робило нас сильними. І серед мотивів, що примусили Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова почати перебудову, був, безперечно, й мотив поступки перед правозахисним рухом.

За період ув’язнення, від лютого 1977 до 1988 року, Михайла Мельника довели до самогубства. В неволі померли Тихий, Марченко, Стус і Литвин.

До честі української нації із 41-го репресованого зрадив тільки один. Згадайте Ісуса Христа і його 12 апостолів: там один зрадник — на 13 осіб, у нас один — на 41 особу. Уже тільки через це Гельсінкська група заслуговує на подяку незалежної України.

Нині із засновників Української Гельсінкської групи в живих залишилося тільки троє — Микола Матусевич, Мирослав Маринович та я.

Насамкінець про таке. 31 жовтня 2006 року Верховна Рада України розглядала проект постанови Мустафи Джемілєва, Ніни Карпачової і Левка Лук’яненка «Про відзначення сторіччя з дня народження видатного українського громадського діяча, генерала Петра Григоровича Григоренка». За цю постанову проголосували 189 народних депутатів, тож її не було ухвалено. Це яскраве свідчення того, що більшість парламенту і неукраїнська, і неосвічена, і нешляхетна. Вона не хоче вшановувати видатних синів України, вона не знає, що генерал Григоренко провоював усю Другу світову війну, вона не спроможна визнавати жертовних заслуг іншої людини перед Батьківщиною. Шкода, що парламент має такий низький інтелектуально-етичний рівень.

Хотів би, щоб народні депутати знали, хто такий генерал Григоренко.

Петро Григорович Григоренко (16.10.1907 р. — 21.02.1987 р.) — громадський та військовий діяч, генерал-майор, народився в селі Борисівка (тепер Запорізька область). Служив у Червоній Армії, учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр. З 1945-го — викладач Військової академії ім. Фрунзе (Москва). У 1961-му виступив з критикою сталінізму та політики М. Хрущова. 1963-го створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964-го позбавлений звання, нагород та пенсії. В 1964—1965 і 1969—1971 рр. зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, його не раз заарештовували, не мав ніякої роботи. У травні 1976-го став членом-засновником Московської Гельсінкської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 р. у Києві Української Гельсінкської групи. Першою постаттю в дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не сміла його заарештувати, але й терпіти не могла, тож десь 1973 року вивезла з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ. У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу. Григоренко — координатор діяльності української і московської груп. Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? — Владі. Сприяння у чому? — У виконанні нею гуманітарної частини Заключного акта Гельсінкської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти взялися репресувати членів Гельсінкських груп. Григоренка в листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися до СРСР. Помер у вигнанні в США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.

У спогадах писав про себе: «Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей».