І гавкали на нас з висоти

— Чотири роки тому на Хьюстонському всесвітньому космічному конгресі представник Росії повідомив, що перша собака-космонавт померла від стресу і перегріву вже за 5—7 годин польоту, а не за тиждень, як казали раніше. Тоді ж з’явилася інформація, що про можливу завчасну смерть Лайки знали ще до старту, але не могли відкласти політ саме через «дату».

— Це не так. Усі знали, що у Лайки — квиток в один кінець. На той час системи повернення космічних апаратів на землю (якщо вони здійснюють орбітальний політ) ще не розробили. Але протрималася Лайка довше, хоча, звичайно, не тиждень. Вона загинула через підвищення температури всередині самого апарата. Тоді ще не вміли добре розраховувати точність орбіт. Ми вважали, що вона буде кругла, а вийшла — еліптична. Супутник майже вдвічі довше перебував під промінням сонця і поступово нагрівся.

— Тоді у світі відбувалися масові акції протесту захисників тварин. Довелося якось на них реагувати?

— У світі обурювалися, що собачку прирекли на загибель. До 1960 року ми тварин у космос не запускали. Але це, звичайно, не було пов’язано з протестами, на них тоді могли не звертати уваги. Протягом двох наступних років розробляли систему повернення.

— А скільки всього собак літало в космос?

— Приблизно, тридцять. Загинуло, здається, сім.

— І де потім опинялися «космонавти»?

— Поверталися до віварію Інституту авіаційної медицини. Деяких тварин віддали до Московського зоопарку: там була виставка. Інших взяли співробітники. За ними стежили: чи нема залишкових явищ після польоту в космос. Цуценят забирали люди. Пушка, цуцика Білки, Хрущов подарував сім’ї Кеннеді... А одна собака жила в мене. Звали її Жулька.

— Кажуть, ви особисто давали їм клички.

— Ні. Але перед польотом у космос їх імена часто змінювали. Адже собак відловлювали на вулицях Москви. Що перше на думку спало, так їх і називали. От Лайка, наприклад. Вона мала б або бути схожою на породу лайка, або часто гавкати. Так ось: і ні перше, і ні друге. Вона взагалі майже не гавкала... А моя Жулька, скажімо, літала як Пушинка. Вона тричі літала...

— Олеже Георгійовичу, але були й невдачі. На вас тиснули? Чи це вважали нормальним робочим процесом?

— Невдачі були з технічних причин. Нас це не стосувалося. Скажімо, з п’яти запусків, які передували польоту Гагаріна, тільки три були вдалі. Одного разу ракета розірвалася майже одразу після старту: загинули дві собаки. Під час іншого польоту, коли літала Жулька, не спрацював третій ступінь, і супутник упав у тайзі. Це був грудень 1960 року. Дві доби його шукали, але собаки вижили... До польоту Гагаріна залишалося чотири місяці.

Досліди проводив і на собі

Володимир ДАНИЛЕЙКО, кандидат медичних наук, чи не єдиний з українських науковців, який брав участь у підготовці тварин до польоту в космос.

— Як ви потрапили до Москви?

— У мене була фікс-ідея досліджувати гравітацію. Коли мене рекомендували в аспірантуру, я пішов до академіка Сиротиніна і розповів, якою темою цікавлюся... Він і навісив на мене цілу купу завдань. Річ у тім, що американці тоді вважали, що людина не може витримати тривале перебування в обмеженому просторі. А в мене було завдання спростувати цю думку. Досліди я проводив на собі. У київському інституті фізіології (Інститут фізіології ім. О. О. Богомольця. — Авт.) були барокамери. Невеликі такі, трохи більше метра в діаметрі. Ось у них я й сидів три і сім діб.

— Щось їли?

— Усяку всячину. Шеф у мене був дивак. Він вигадав, щоб я слимаків їв. І я їв. А у слимаків є вапнякова мантія. В результаті у мене апендицит загострився. Але я підготував кандидатську і 1957 року приїхав з нею до Москви. До речі, я хотів перевестися в інститут лаборантом на рік раніше. Але тоді мене не взяли. Бо нібито Хрущов наказав не брати на роботу немосквичів. Та коли я приїхав до них з роботою, вона їм сподобалася. Було кілька схвальних відгуків у центральній пресі. Це — небачене діло, як для кандидатської... Там, зокрема, йшлося про проблему, про яку на той час не підозрювали ті, хто готував тварин для космосу.

— Що саме?

— Гіпокінезія у тварин. Я, коли сам сидів у барокамері, зафіксував невелике підняття артеріального тиску. Здавалося б, тиск, навпаки, повинен падати... Хотів підготувати з цієї теми три статті, але мені заборонили. Це була військова організація. Сказали: «Треба почекати рік». Я тоді не розумів, навіщо. А потім з’ясував, що той рік академік Газенко витратив на підготовку наукової всесоюзної конференції з цього питання. На той час собаки вже літали. Коли я їхав, мене попросили перевірити після дівчат, які фіксували показання, артеріальний тиск собак. І з’ясувалося, що у всіх — різкий стрибок. Був навіть такий випадок. Одну собаку відправили в космос прив’язаною. Коли в неї піднявся тиск, вона розірвала на собі одяг, нашийник, порвала судину і загинула від крововиливу...

— А політ Лайки пам’ятаєте?

— Я потрапив на роботу в інститут тільки 1959-го. Але знав людей, які її готували. Пам’ятаю, Сева Георгієвський якось після ситного обіду, коли ми поверталися з їдальні, сказав: «Я винен, що собака померла передчасно. Не поставив вентилятор для змішування вуглекислоти». Але чи правда це, — не знаю. Хоча тоді траплялися проколи на найелементарніших речах.

— Володимире Івановичу, а чому для польоту в космос відбирали тільки «дівчаток»?

— Легше асенізацію зробити. «Хлопчикам» треба спеціальний відтік. І потім — у них характер ліпший. Дивовижні були собаки. Ніхто з них нікого не кусав.

— Не шкода їх було?

— Шкода. А що вдієш? Робота є робота... Я в інституті недовго працював. У Києві сім’я залишилася, та й Сиротинін мене запрошував. У московському колективі працювати було непросто.

— Дисципліна, вимоги?

— Міжусобиці, боротьба, не як у соціалістичному колективі.

Пішов пообідати, а опинився... в космосі

Віталій ГладЧенко працював на Байконурі з 1959 року. Борис НекриЧ — з 60-го. Обидва починали кар’єру на космодромі як інженери-досліджувачі.

— Кажуть, що Лайка загинула передчасно, бо на супутнику не було системи терморегулювання.

В. Г. — Якась система там була, але нормальної, звичайно, не могло бути. Той політ зробили, щоб, як то кажуть, застовпити місце: ми першими послали собачку в космос. Хоча до того вже подавали туди собак десь з 1949 року. То не були цілком космічні польоти. Зараз американці готують такі — для всіх бажаючих.

— Академік Газенко сказав, що після польоту Лайки зробили перерву до 1960-го...

Б. Н. — Перерви не було. Просто ними опікувалася інша «фірма». Собачок продовжували запускати на суборбіти, бо треба було досліджувати, як жива істота поводиться у стані невагомості, як працюють системи забезпечення життєдіяльності. Ці роботи не припинялися. Вгору-вниз літали кілька десятків таких собачок. Деякі з них —по чотири рази. Але запускали їх не в нас, а на Капіарі (Капустяний Яр).

В. Г. — Перш ніж запускати людину в космос, треба було розробити аналогічні системи на тваринах. Наприклад, система харчування. У собачки був конвеєр. Він складався з коробочок. У певний час за сигналом відкривалася коробочка. Там — желеподібна їжа. Собачка поїла — коробочка закрилася. Потім усе повторюється... Людині ще воду давали. І харчі були не в коробочках, а в тюбиках... Розробляли систему терморегулювання. Ви, мабуть, бачили по телевізору: коли космонавти йдуть на старт, вони несуть валізки. Це ПВУ — переносна вентиляційна установка, їм спекотно у скафандрах... А система асенізації... Ми її називали «фікалка». А у людини ця система називалася «фіалка».

— До речі, розробляли «фікалку» на собачках-«дівчатках», а перші ж космонавти були...

Б. Н. — Собак підбирали не за статтю. Якщо зважати на їх імена, то там були й кобельки... Була команда: ловити бродячих собак, дружньо налаштованих до тих, хто їх відловлює. Бачите, що собачка не тікає, не боїться, — беріть. Вони — лагідні, добрі. Навіть учені дивувалися. Їм роблять боляче, а вони до своїх, можна сказати, мучителів з такою любов’ю... Пускали собачок з 31 майданчика. А медикам там дали будиночок. Його від технічної позиції відмежовував колючий дріт. Так я пам’ятаю, як цих собачок вигулювали. Прив’яжуть до бетонних стовпів, і бігають вони, наскільки повід дозволяє. А наші: тільки собак вивели, — зразу до них. Кожному хотілося їх погладити, такі вони були симпатичні.

А одного разу собачка втік. А треба летіти. Пішли тоді в солдатське містечко і біля їдальні зловили першого-ліпшого собаку й запустили. А Корольов цих собачок любив, заходив на них подивитися, ледь не кожну знав. Побачив він «космонавта» і питає: «Цей звідки взявся?». Довелося зізнатися. Він і каже: «Покарав би я вас, але це — теж добрий досвід. Собака без підготовки і нормально злітав».

— До польоту Гагаріна залишалося зовсім мало часу. Скільки було запусків вдалих?

В. Г. — Усього було п’ять пусків. З них вдалі — тільки три. Один апарат розбився під час спуску, і собаки загинули. Наскільки, я пам’ятаю, там були Лисичка і Чорнушка.

Б. Н. — Ні, Чорнушка й Зірочка, — це дві останні, які нормально злітали.

В. Г. — Але Лисичка точно була. Дуже симпатична псина. Руденька, справді, як лисиця. Я навіть пам’ятаю, як привезли об’єкт, а там — руда шерсть.

Б. Н. — Вони навіть на орбіту не вийшли. Там була аварія третього ступеню. Десь у тайзі впали. Дуже пощастило, що апарат знайшли. Уявляєте, які то масиви?

В. Г. — То був третій запуск. А під час першого (15 травня 60-го) неправильно зорієнтували об’єкт до орбіти, він пішов вище й літав до 1962 року. Замість того, щоб загальмувати, йому дали імпульс на розгін. Там собак не було.

— Після невдач шапки летіли?

— Та ні. Просто розбирали. Головне — виявити причину. Одразу починався «розумовий штурм»: сідають і розбирають, у чому проблема. То були класні фахівці, переважно — розробники систем.

— Польоту Юрія Гагаріна передувало тільки два поспіль успішні польоти. Як оцінювали успіх польоту людини?

Б. Н. — Давній соратник Корольова Борис Чортков, коли вже про це можна було говорити, сказав: «Тоді у нас впевненості не було. На успіх давали не більше 65 відсотків». Перші космонавти про це знали, але ніхто не відмовлявся від польотів. Зараз кажуть: сиділи там, нічого не робили... А вони знали, на що йшли, і все одно йшли, тому й Герої Радянського Союзу.