Іван Васильович Вернидубов у березні 2006-го став народним депутатом України вдруге. Перший раз у 224-му виборчому окрузі за нього голосували як за мажоритарника. На останніх виборах він, як і всі, пройшов за партійними списками. Але ні стиль, ні інтенсивність у роботі в окрузі депутат не поміняв: кожен його приїзд до Севастополя змушує пітніти не тільки помічника нардепа, а й багатьох посадовців. Чотири-шість зустрічей з виборцями на день, включаючи вихідні; регулярне відвідування об’єктів, до «пробивання» фінансування робіт на яких Вернидубов мав причетність; обов’язкове відвідування кількох сіл приміської зони Севастополя; суворий контроль за виконанням його доручень — ось приблизна картина того, що робив і продовжує робити Іван Васильович у рамках того, що в Регламенті Верховної Ради визначено як «робота в округах».

— Отепер, Іване Васильовичу, можна було б графік і менш напружений верстати...

— Обійдемося визначенням з фізики: інерція. У 2002-му мешканці Гагарінського і Балаклавського районів обрали мене, мені довелося вникати в багато питань, частину з яких вирішити за рік-два, навіть за всю попередню каденцію не можна було через об’єктивні причини. Взяти, приміром, ту саму газифікацію. Якщо в міському Гагарінському районі проблему практично було розв’язано, то в Балаклавському (та й у самій Балаклаві, і в Інкермані) поле для діяльності відкривалося неозоре. Тридцять два сільських населених пункти в районі, але значна частина з них відповідного статусу не мали, і їхні жителі вважалися повноправними городянами: пільг під час оплати електроенергії, твердого палива, того ж зрідженого газу не мали. І я розумів і розділяв їхнє бажання домогтися права користуватися таким благом цивілізації, як природний газ.

Нехай не видається це нескромним, але вважаю, що ми встигли у справі газифікації Балаклавського району за роки моєї депутатської роботи серйозно просунутися (спасибі уряду Януковича за підтримку обґрунтованих вимог моїх виборців). Сотні приватних будинків і квартир в Інкермані, у Балаклаві, в селах газифіковані. Найсвіжіший приклад: наприкінці жовтня ми з вами разом були в одному із сіл, де здавали в експлуатацію газопровід. Ви самі бачили, як раділи люди, як дякували і мені, і депутатам міської та районної рад, і газовикам.

На прийомі в мене була ціла делегація з Орлиновської сільради. Питання те саме — газифікація чотирнадцяти (!) сіл. Скільки було зустрічей, нарад, скільки паперу перевели в листуванні між відомствами й організаціями, радами й адміністраціями! Начебто б, нарешті, питання зрушили з «мертвої точки» — домоглися включення в бюджет Севастополя фінансування розробки проекту. Але глава виконавчої влади міста виходить на міських депутатів із пропозицією: грошей у бюджеті не вистачає, давайте заберемо їх зі статті фінансування газифікації сіл Байдарської долини...

— І яка ваша реакція буде на таку пропозицію?

— Найнегативніша — це однозначно! Для того, щоб газифікувати села Байдарської і Варнаутської долини, потрібні десятки мільйонів гривень. Але ніхто навіть не сперечається, що цього робити не варто чи неможливо. Фахівці довели, що необхідно з’єднати газовою магістраллю Севастополь і Ялту, — це поліпшить газопостачання нашого міста. І дасть газ, а отже, і поштовх до розвитку курортних селищ Південного берега Криму. Це розуміють на державному рівні і вже навіть частину труби проклали через гори від Сімферополя у бік Ялти. Магістраль пройде саме повз села Орлиновської сільради. Бери і під’єднуйся! Але без проекту не можна. Я зі своїх депутатських коштів виділив 100 тисяч на фінансування розробки проектної документації. Спільними зусиллями домоглися того, що в бюджеті Севастополя було передбачено ще 380 тисяч для цих цілей. Тепер голова міської держадміністрації Сергій Куніцин пропонує їх забрати. Але ж це відсуне газифікацію сіл на роки!

На жаль, таких «дрібниць» багато. Кимсь було прийнято рішення фінансувати завершення робіт з газифікації за рахунок грошей, отриманих у міський бюджет від продажу права оренди земельних ділянок. Планували виручити близько 30 мільйонів гривень. Останній вересневий аукціон дав трохи більш як 300 тисяч. І стоїть так званий недобуд. На прийомі у Балаклаві до мене звернулися мешканці одного з будинків. Від їхньої квартири газопровід іде за двадцять метрів. Запитую районних керівників: «У чому причина?». «Підрядник, — відповідають, — відмовляється завершувати роботу: місто не розплатилося з ним за вже зроблене». А грошей треба, за масштабами міського бюджету, геть небагато.

Отож щодо моєї реакції: зустрічатимуся з керівниками міста, переконуватиму їх у тому, що ось такі малозатратні роботи треба фінансувати в 2007 році насамперед, як тільки надійдуть «земельні» гроші. І про Байдарську долину казатиму, відстоюватиму інтереси селян. Домовилися із сільським головою, з головою райради, що вони зі свого боку підуть у міську адміністрацію, в міськраду, пояснюватимуть, писатимуть листи, відстоюватимуть свої права.

— Іване Васильовичу, останні вибори пройшли за пропорційною системою. Вас обирали депутатом по мажоритарному округу, тепер представляєте в парламенті Партію регіонів. У пресі вже з’являються критичні висловлювання на адресу пропорційної системи. Досвід перших місяців роботи у вищому законодавчому органі країни, обраному по-новому, дає вам можливість судити, як краще: як було чи як тепер?

— Я не був прихильником прийняття пропорційної виборчої системи. І не голосував за зміни до Конституції і виборного законодавства. Переконаний, що рано нам було переходити на «пропорціоналку». Нехай би все залишалося, як було: тоді й партії могли перевірити себе, правильність своїх програмних цілей, своїх ідеологій; і виборцю було значно зручніше, я б сказав, зрозуміліше, до кого йти зі своїми питаннями, проблемами. Було в тому варіанті більше адресності. Сьогодні, на мою думку, із 450 депутатів менше половини сумлінно виконують свої обов’язки: працюють в округах, проводять прийом виборців, відстоюють у київських кабінетах інтереси своїх регіонів. Інші працюють на ті партії, за списками яких пройшли до парламенту. На рутинну роботу з народом у них чи то бажання немає, чи то часу. Я боюсь помилитися, стверджуючи, що закріплення конкретних депутатів за конкретними територіями практикує тільки Партія регіонів. Принаймні ми не тільки визначилися, що за Севастополь відповідаємо я і народний депутат Вадим Колесніченко, але ще з нас керівництво партії щомісяця питає чіткий — з цифрами, датами, переліком проведених заходів — письмовий звіт. Такий порядок дисциплінує. Виходить подвійний контроль — від виборців і від партії — і подвійний зворотний зв’язок.

Записав Микола МАГДИЧ.

Севастополь—Балаклава.